Україна почала поступово програвати інформаційну війну на власній території і замість бойового духу та оптимізму, притаманного 2022 року, в нас починає дедалі більше поширюватися «стогін скривджених рабів».
У 2022 році ситуація в Україні була катастрофічна. Росіяни вдерлися на території дев’яти областей, велися бої на вулицях Києва і Харкова, ми мали втрати і не отримували жодної значимої західної підтримки, окрім як ручної стрілецької зброї. Але поки на Заході вважали, що Київ впаде, а ЗСУ партизанитимуть десь на Правобережжі, українці не нили про те, що все пропало», а ставали в черги до військкоматів, донатили і поширювали фото спаленої російської техніки. Ситуація тоді була поганою, але українці володіли бойовим духом, оптимізмом та вірою в перемогу і це конвертувалося в успіхи на фронті.
Сьогодні ситуація в країні та на фронті куди краща, аніж у березні-квітні 2022 року. Ми не відступаємо, а попри-все утримуємо фронт. Російські атаки, які Кремль прагнув розвинути після Авдіївки, захлинулися в крові російських військових. Західні партнери нам постачають зброю та дають фінансову підтримку. Безумовно, процес постачання – не бездоганний, але яка армія в будь-яких війнах в історії могла заявити, що воєнно-фінансове постачання ідеальне?
Як би не було з американською допомогою, але натомість приходить європейська військово-економічна підтримка. Україну будуть продовжувати підтримувати, бо у столицях по обидва боки Атлантики усвідомлюють російську загрозу.
Ми зайшли в ситуацію позиційної війни, але це не привід для паніки, з огляду на логіку перебігу інших військових конфліктів в історії воєн. Жалісне ниття про те, що «все пропало», «всі помремо», «нас кинули» і тд. ніяк не сприяє українській перемозі. Нація, котра обороняється і бореться за виживання, за те, щоб не було нового голодомору і росіяни не перетворили всю нашу країну на розстрільну яму – не може собі дозволити втомитися від війни. Росіяни зараз активно поширюють демотивуючу рекламу в українському сегменті соцмереж, яка зводиться до знищення бажання українців захищати свою країну. І частина українців на цю ворожу пропаганду ведеться та поширює зневіру, всепропальницькі настрої та розповідає про «хату скраю». Але такими настроями ми не зупинимо війну і не захистимо свій дім – а лише допоможемо кадирівцям зайти у наші будинки.
Теоретики українського визвольного руху зауважували, що «Націю може врятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів та сльози». Сьогодні українці усвідомлюють слушність цих державницьких слів. Якби в Кремлі на стіл лягали доповіді не про те, що в Україні кількість ухилянтів зростає, а українці зневірилися і втомилися воювати, а про те, що українці в тилу ненавидять окупантів і рішуче налаштовані захищати свою країну – кремлівський тиран був би змушений розвіяти свої ілюзії і шукати вихід своїм військам з України. Чому українці думають, що агресора зупинить слабкість та ниття жертви, а не бойовий дух і сила спротиву?
Історія будь-яких конфліктів засвідчує, що часто буває достатньо продемонструвати рішучість та ненависть до ворога, як це може примусити нападника відступити. І справа навіть не в масштабах нашого противника: останні декілька десятиліть підтверджують наявність невеличких країн та народів, на яких більше не хочуть нападати ні росіяни, ні хтось інший. Тому, що окупанти знають, що тамтешні мешканці не нитимуть і не плакатимуть – а знищуватимуть ворогів. Для тривалого миру в ХХІ столітті українцям потрібна саме така національна гідність та психологія спротиву.
Автор: Валерій Майданюк