Найефективнішими провідниками кремлівських наративів нерідко стають люди, яких важко запідозрити у роботі на Москву: професори престижних західних університетів, популярні подкастери, письменники, політичні коментатори та блогери з мільйонною аудиторією. Кремль десятиліттями вдосконалював мистецтво впливу через авторитетних посередників, а сучасні соціальні мережі лише зробили цю систему ще потужнішою.
Радянська школа впливу: від “товариств дружби” до західних інтелектуалів
Російська інформаційна війна ведеться на фундаменті методики агентів впливу, закладеному ще за часів Радянського Союзу, коли Москва зробила ставку не лише на офіційну пропаганду, а й на створення широкої міжнародної мережі симпатиків.
Одним із головних інструментів стали так звані товариства дружби народів, комітети миру, культурні асоціації, студентські обміни та міжнародні конференції. Формально вони займалися культурною дипломатією, однак на практиці часто просували вигідне Кремлю бачення міжнародної політики. Через ці структури СРСР вибудовував контакти з політиками, журналістами, науковцями, письменниками та громадськими діячами і членами їхніх сімей.
Особливу роль відігравали організації на кшталт Всесвітньої ради миру, різноманітних товариств дружби із СРСР та міжнародних культурних форумів. Значна частина таких структур прямо або опосередковано підтримувалася радянською державою й використовувалася для поширення вигідних Москві політичних меседжів.
Не менш важливим напрямом стала робота із західними інтелектуалами. У 1930-х роках Радянський Союз організовував показові поїздки для відомих письменників і громадських діячів. Вони відвідували спеціально підготовлені підприємства, колгоспи та міста, після чого поверталися додому із захопленими розповідями про “успіхи соціалістичного експерименту”.
Симпатії до СРСР у різний час висловлювали Джордж Бернард Шоу, Герберт Уеллс, Ромен Роллан, Ліон Фейхтвангер та інші впливові діячі. Одним із найвідоміших прикладів інформаційної співучасті став кореспондент The New York Times Волтер Дюранті, який фактично допоміг приховати від світу Голодомор 1932-1933 років, заперечуючи масштаби трагедії.
Після Другої світової війни Москва ще активніше працювала з академічним середовищем, університетами, громадськими рухами та пацифістськими організаціями. Кремль добре розумів просту закономірність: словам професора чи письменника довірятимуть значно більше, ніж заявам радянського дипломата чи маловідомого продажного журналіста.
Старі методи в новій упаковці: як Кремль використовує сучасних інфлюенсерів
Після розпаду Радянського Союзу багато система інформаційного впливу лише змінила форму. Якщо раніше головними майданчиками були друкована преса, університетські кафедри та міжнародні форуми, то сьогодні їх замінили YouTube, TikTok, подкасти, Telegram і соціальні мережі.
Кремль усвідомлює, що для пропагандистського впливу значно ефективніше працюють люди, які користуються довірою аудиторії і на перший погляд – незалежні від Росії. Вони можуть критикувати західні уряди, виступати проти НАТО та України чи просувати антисистемні погляди, навіть не вважаючи себе учасниками російських інформаційних кампаній.
Показовою стала історія американського політичного коментатора Тіма Пула. У 2024 році Міністерство юстиції США повідомило, що медіапроєкт Tenet Media, із яким співпрацювали кілька популярних правих інфлюенсерів, фінансувався через схему, пов’язану зі співробітниками російського телеканалу RT. За даними американського слідства, через мережу посередників було витрачено майже 10 мільйонів доларів.
Сам Пул заперечував, що знав про походження коштів. Однак ця історія продемонструвала головну тенденцію: Кремль дедалі частіше намагається використовувати чи купувати популярних коментаторів замість створення власних пропагандистських ресурсів.
Експерт із дезінформації, головний аналітик австрійського центру INVED.eu Дітмар Піхлер наголошує, що сучасна інформаційна екосистема Росії працює набагато складніше, ніж класична пропаганда. Боти та мережі фейкових акаунтів нерідко лише підсилюють уже створений контент, допомагаючи алгоритмам соціальних мереж рекомендувати його дедалі ширшій аудиторії.
У результаті користувач може почати переглядати ролики про міжнародну кризу на Близькому Сході, а згодом опинитися в інформаційному просторі, де постійно повторюються тези про “провину НАТО”, “агресивний Захід” або “неоднозначність” російсько-української війни.
Кремль грає на сумнівах
Особливість сучасної російської інформаційної стратегії полягає в тому, що вона рідко закликає західну аудиторію відкрито підтримувати Кремль. Її головне завдання значно скромніше, але водночас ефективніше – посіяти сумніви.
Російські наративи намагаються переконати людей, що війна нібито стала наслідком “помилок Заходу”, що відповідальність слід “розділити між усіма сторонами”, а правда є набагато складнішою, ніж здається. Подібні аргументи регулярно звучать не лише від блогерів, а й від окремих академічних експертів або політичних коментаторів.
Прикладом є економіст Джеффрі Сакс та професор Чиказького університету Джон Міршаймер. Вони нібито не є російськими агентами і не позиціонують себе прихильниками Кремля, однак окремі їхні оцінки причин війни систематично використовуються російською пропагандою як підтвердження власних тез.
Для України це має критично важливе значення. Політичні рішення у Вашингтоні, Берліні чи Парижі значною мірою залежать від громадської думки. Якщо російській пропаганді вдається змінити настрої виборців, це рано чи пізно впливає і на позицію політиків щодо підтримки України.
Росія десятиліттями вдосконалювала систему інформаційного впливу, змінюючи лише інструменти, але не принципи. Саме тому протидія російським інформаційним операціям не може обмежуватися лише спростуванням фейків. Україні необхідно системно працювати із західною аудиторією, розповідати власну історію, підтримувати міжнародні експертні мережі та формувати довіру до фактів. Адже у боротьбі за світову громадську думку перемагає не той, хто говорить голосніше, а той, кому більше вірять.
Залишити відповідь