Матеріальна допомога, юридичні послуги та інші послуги — це важливі речі, які допомагають людям адаптуватися до нового життя. Але коли ви змушені тікати від війни, то стикаєтеся не лише з матеріальними проблемами, а й з викликами, що стосуються психологічного стану та адаптації до нового середовища.
Наталія Вікторівна Мотинга — одна з тих, хто був змушений покинути свій дім. Вона погодилася розповісти свою історію, щоб показати, з якими труднощами стикаються переселенці, і що найважливіше — це зберегти людські якості: допомогу, емпатію та небайдужість.
Життя до повномасштабного вторгнення
До повномасштабного вторгнення пані Наталія жила в Юнаківській громаді. Жінка переїхала туди з Шостки, де народилася і виросла. На новому місці вона знайшла себе, облаштувала життя, про яке завжди мріяла.
Будинок Наталії Мотинги. Фото з архіву
«Я працювала і жила там, — розповідає жінка. — У мене було своє господарство, я займалася птахівництвом: у мене були інкубатори, кури брами, декоративні півники, цесарки, павичі, голуби. А ще — пасіка. Я займалася квітами, робила все для свого задоволення. Вклала в усе це душу, бо для мене це була віддушина. Життя йшло своїм чередом, я робила собі затишок, аби спокійно зустріти старість. Але повномасштабна війна почалася. Ми були відрізані від світу: не могли ні поїхати до міста, ні отримати хліб чи інші продукти. А ми з цивільним чоловіком залишилися», – говорить Наталія Вікторівна.
Наступ на Сумщину та посилення обстрілів
Жінка розповідає, що після початку повномасштабного вторгнення життя в їхній громаді змінилося назавжди. У селі після обов’язкової евакуації родин з дітьми залишились близько 150 осіб, з тисячі, що мешкала тут до 24 лютого 2022 року.
«Вранці 24 лютого 2022 року мені зателефонували з Сум і сказали: «Наташа, війна почалася!». Я не повірила, бо не чула обстрілів. Але потім побачила, як над моїм дахом літають літаки. Тоді стало страшно. Потім, коли окупантів витіснили з Сумщини, я побачила, як вони тікали. Це було 30 березня 2022 року, і я ніколи цього не забуду. Літаки літали так низько, що я думала, вони скинуть бомби на мій дім. Після цього мій котик помер від розриву серця. Я пішла його ховати й натрапила на росіян. У мене за хатою ліс, і там вони заблукали, бо тікали з наших територій. Почула їхні голоси з акцентом (маю поганий зір, тому й не побачила). Вони запитали, чи можна поговорити. Я злякалася, але сказала, що я не місцева. Тоді вони почали мене розпитувати, що я роблю в лісі. Я сказала, що ховаю котика, а сама потихеньку відходила від них. Мені було страшно, бо я не знала, що від них чекати. Я відразу подзвонила сусідці, і вона сказала, що біля мене стоять двоє з автоматами, а біля них — машина. Вона порадила мені тікати. Слава Богу, все обійшлося. Я врятувалася, але це був жахливий досвід», – згадує жінка.
Довгий час Наталія Вікторівна жила під постійними обстрілами, а вночі майже не спала. У лютому 2025 року помер її чоловік. Жінка залишилася сама. Їй було страшно. Але вона продовжувала садити город, доглядати за своїм господарством і допомагати військовим, як і інші мешканці села, назву якого вона не називає з міркувань безпеки.
Довідково: Повномасштабний наступ на Сумську область, як і на всю Україну, розпочався 24 лютого 2022 року. Тоді російські війська швидко зайшли на територію Сумщини з боку Росії та розпочали бої за ключові міста, зокрема за Суми, Охтирку та Тростянець. Активна фаза бойових дій тривала до початку квітня 2022 року, коли російські війська були вигнані з області. Курська операція, що стала першою масштабною наступальною операцією Збройних Сил України на території Російської Федерації, розпочалася 6 серпня 2024 року. Українські війська зайшли на територію Курської області, зокрема в райони, що межують із Сумською областю.
«Довелось зарізати птицю. Віддавала її, щоб не пропало мﹸясо, — згадує пані Наталя. — 5 березня 2025 року мене вивезли «Білі янголи». Я думала, що вони не приїдуть, але все ж змогли прорватися. Їм потрібні були броньовані машини, бо все було заміновано і йшли бої. Вони забрали мене, кота, телевізор, сумку з речами, ящик продуктів і все. Все інше майно залишилося там. Я не знала, куди йти, але розуміла, що там, у Юнаківській громаді, життя більше немає», – говорить переселенка.
Фото з архіву Наталії Маотинги
У Сумах Наталію зареєстрували, надали одноразову гуманітарну допомогу. Далі її перевезли до Шостки.
«Я приїхала, і виявилося, що я нікому не потрібна»
Пані Наталія розповідає, що коли вона приїхала до Шостки, то зіткнулася з низкою проблем. Вона оселилася у хаті своєї старенької матері в селі Гамаліївка. Житло потребує ремонту, має пічне опалення і не підключене до газу. А ще Наталія залишилась наодинці з системою, яка не завжди готова допомагати: «Я була розгублена, не знала, куди йти, що робити. У мене не було документів ВПО, я була змушена сама ходити по інстанціях, просити. В управлінні соцзахисту Шосткинської міськради мені не розповіли, що моя мати має право на компенсацію — 450 гривень щомісяця — за те, що прихистила мене. Не пояснили, куди звертатись по медичну допомогу. Не оформили статус переселенки одразу. Гуманітарну допомогу отримала тільки на початку – від Червоного Хреста, далі — тільки якщо сама дізнаєшся і знайдеш», – говорить жінка та додає: «У Сумах мені пояснили все за день. Тут же — тиша. Ти нікому не потрібен. І лиш тоді, коли я познайомилась з волонтеркою Владою Воробойвою, яка привезла плитку й чайник — я вперше за місяці відчула, що я у Шостці не сама».
Не полишає жінку наразі й начальниця управління соціального захисту населення Шосткинської районної державної адміністрації Юлія Бежевець.
Туга за домом
У Юнаківській громаді залишилось усе, що вона любила: тварини, город, квіти, фотографії життя, побут, нажитий роками.
«Я не можу говорити спокійно. Все, що нажите — там. Я працювала на те своїми руками, по 20 годин на день. І тепер нічого не маю», – зітхає переселенка.
Фото будинку та вулиці, де мешкала пані Наталія, зроблені навесні. Що зараз із її будинком – жінка не знає.
Її кішка — єдина, хто весь цей час залишалась поруч. У момент обстрілів тягнула жінку в укриття, показувала, куди тікати. Пані Наталія називає її своїм Янголом-охоронцем.
Кішка пані Наталії, яку їй вдалось забрати із собою
Попри усе, Наталія не озлоблена. Вона дякує: голові Юнаківської громади, особливо старості села Олені Олександрівні, волонтерам, які допомогли, Білим Янголам, які евакуювали під звуки артилерії та співробітникам Червоного Хреста у Шостці, де переселенці надали психологічну та одноразову гуманітарну допомогу. Назву свого села пані Наталія називате не хоче з міркувань безпеки, адже наразі там знаходяться військові ЗСУ, які дають відсіч ворогу.
Жінка також розповіла про свій найболючіший досвід, який змусив її замкнутися в собі та втратити віру в людей.
«Я звернулася по допомогу, щоб отримати дрова для опалення, — розповідає вона. — Прийшла комісія, вони ходили по хаті, дивилися, що є в бабусі (моєї матері). А потім зайшли до моєї кімнати й відкрили холодильник. У мене там було кілька яєць, дві банки консервації і хліб. І ще дві банки тушонки з гуманітарної допомоги, яку мені передала автобусом Суми-Шостка староста з Юнаківської громади. А вони, побачивши це, почали говорити: «О, наша гуманітарка». Я була шокована. Це просто знущання! Це настільки мене образило, що я просто не могла нічого сказати. Я не хочу, щоб на мене дивилися як на людину, яка приїхала, щоб щось випросити. Це принижує», – наголошує жінка.
Наразі пані Наталія подала нову заяву на отримання коштів на придбання твердого палива.
Віра в краще майбутнє
Пенсія пані Наталії — 3000 грн, більшість іде на ліки – у неї поганий зір, а також має серйозні проблеми із суглобами, тому пересуватись може тільки із паличкою. Наразі потребує оперативного втручання. Коштів на лікування жінка не має.
Проте цього літа переселенка все ж посадила картоплю, зробила консервацію огірків, аби мати продовольчий запас на зиму.
«Моя найбільша проблема — це хворі ноги, — зізнається жінка. — Мені привезли 40-річне ліжко на пружинах, і я не можу на ньому спати. Я постійно терплю біль. Я мрію про нове, зручне ліжко, щоб хоч якось полегшити свій стан. Але я не можу собі його дозволити – надто дорого».
Попри все, пані Наталя не втрачає надію. Вона сподівається, що війна закінчиться, і вона зможе повернутися додому.
«Мені зараз важко, я хворію, але – не здаюся. Спочатку мені було так важко, що я не могла купити навіть хліба. Я вдячна своїм друзям, які передали мені картоплю, яку я зберігала в своєму погребі. Це хоч і невелика допомога, але вона дуже багато для мене значить. Я сподіваюся, держава створить такі умови, щоб переселенці не відчували себе чужими. А поки я вірю, що хороших людей більше, і вони завжди допоможуть», – підсумовує розмову пані Наталія.
Джерело: “ШосткаNews.City“
Новину створено за матеріалами сайту “ШосткаNews.City” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “ШосткаNews.City”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь