У маленькому селі на Охтирщині живе подружжя переселенців з Великописарівської громади, чия доброта давно вийшла за межі звичайного. Для когось вони — Валентина і Серьожа. А для дітей, що колись опинилися в біді, — тихі янголи-охоронці. Їхній дім — це не просто дах над головою. Це місце, де навіть найменше, найслабше дитя знаходить захист, турботу й віру в те, що світ може бути добрим. Кожна їхня історія — не схожа на попередню, але всі вони про одне: про силу любові, яка змінює життя. І сьогодні ми розповідаємо ще одну таку історію. І вона — особлива.
Нотки щастя з ба
4-місячна Мілана з’явилася в родині Валентини та Серьожи, коли батько дівчинки воював. Потім він потрапив у полон, а в мами свої непереливки. Тож патронатне подружжя виховуватиме доньку захисника, поки той не повернеться додому.
Унікальні
Родина Ароянів довгі роки була єдиною патронатною родиною на Охтирщині, тож вважаємо міи’ю з Великописарівщини унікальною в даному напрямку.
Ми вже неодноразово про них писали, і пишемо знову, адже ця родина — джерело добра та людяності. Що вразило цього разу? Чергове немовлятко, яке Валентина та Серьожа взяли собі на виховання попри не юнацький вік: йому – 63, їй — восени виповниться 60.
Мила Мілана
— За три з гаком роки повномасштабної війни ми жодного дня не були без дітей, — розповідає Валентина. — Навпаки, було так, що «старі» ще не вибули, а «нові» вже прибули. Тож певний період виховуємо одночасно усіх.
Коли підліток Влад у нас добував останній тиждень, ми думали, що якийсь період побудемо з чоловіком самі, мовляв, відпочинок з’явився. А потім нас запросили на урочистості до Охтирки, і от повертаємося ми додому, такі вражені та щасливі, з подарунками та подяками. Під’їжджаємо до Кириківки, зупинилися, Серьожа побіг до магазину. І в цей момент – дзвінок з Охтирської райдержадміністрації: пропонують взяти на виховання 4-місячну дівчинку! Я так зраділа, що не передати словами! Повертається з магазину мій чоловік, а я сиджу в автівці з букетом квітів і з такою посмішкою, що він одразу ж зрозумів – щось сталося. Як не як, а вже 30 років разом, вивчили один одного!

Ну я йому і розповіла чудову новину. Тепер раділи вдвох! Розвернули транспортний засіб і поїхали назад до Охтирки: дівчинку нам передали просто у дворі районної адміністрації.
Нам її як винесли, я дивлюся на неї і кажу: «Це ж їй місяці два?». А у відповідь чую: «Чотири!». Виявляється, немовлятко недоїдало, голодувало, вагу не набирало. Батько дівчинки на війні. А мама, залишившись сама, не може впоратися з маленькою дитиною: опинилася в складних обставинах.
Так і з’явилася в нас дівчинка Мілана.
У новий дім – з новими клопотами. Приємними!
Так вийшло, що з орендованого будинку, де мешкала патронатна родина після евакуації до Іванівки, довелося виселитися. Арояни купили собі інший дім.
— Він хоч і невеликий, усього на дві кімнати, зате — затишний і з усіма зручностями, — з гордістю розповідає героїня матеріалу про нову оселю. — Ми його привели до ладу, обійстя засіяли квітами. Тут у нас взагалі справжній райський куточок, бо поруч з домом – ліс та річка!
У будинок родина переселилася в кінці листопада минулого року, а вже в січні він наповнився дитячим лепетом: в родині з’явилася Міланка.
— Найперше, ми зайнялися медичним обстеженням дитини, і медики виявили деякі захворювання, — ділиться сокровенним співрозмовниця. Тож лікарів відвідуємо частіше ніж раніше — зі здоровими дітками. Окрім того, дівчинка мала ще й дефіцит ваги. Але ми її швиденько відгодували повноцінним харчуванням, і вона просто на очах змінювалася та тішила нас стрімким розвитком.
Є контакт?
Зі слів патронатної мами, на початку їм з чоловіком було важко знайти до дитинки підхід, бо вони нічого не знали про неї від її рідних.
— Але все добре, ми з усім й самі впоралися, — розповідає пані Валентина. — Мілана дуже шустра дівчинка. Активна, комунікабельна, допитлива, ще й з вимогливим характером! Якщо чогось хоче – верещить, вимагає, поки не даси.
Вже почала ходити, тож обстежує територію. Ну а ми з Серьожою тішимося: ця маленька дівчинка зробила нас такими щасливими! Наша втіха!
«Діді»
Зі слів пані Валентини, вони як патронатні вихователі, не вчать діточок говорити «мама» і «тато», адже в них є свої батьки. Вчать називати їх «бабуся» та «дідусь».
— Міланка нас обожнює, особливо — Серьожу, зве його «діді», а той аж розпливається в посмішці щоразу, розчулений, — каже жінка. — І ми також її дуже любимо, хоч наявність маленької дитини і суттєво впливає на наше звичне життя. Ми зараз прив’язані до дитини: з нею ні до лісу не підеш, ні до річки. Хоча бувало, що на рибалку все ж таки ходили. Дівчинка нормально витримала той похід, молодчинка.
«Про таку дитину можна тільки мріяти!»
Так відгукується про Міланку пані Валентина.
— Їй зараз 1 рік і 3 місяці, вона швидко росте, — пишається своєю вихованкою Валентина Ароян. — Ще з самого початку ми відправляли фото та відео малої її татусю на фронт. Він нам дякував за те, що ми робимо для його доньки. А через те, що потрапив у полон, ми вже знаємо, що до його повернення дівчинка буде жити в нас. І за цей час ми маємо зробити все, щоб віддати татові адаптовану до нормального життя дитину. Я буду рада, якщо після повернення до свого дому Міланка буде вже бігати та розмовляти! Та про таке дитя можна лише мріяти! Її всі люблять тут у Іванівці. Куди ми з нею не підемо, всі її нянькають, всі хочуть потримати на ручках, побавитися з нею.
Та я й сама вже без цієї малої не можу. Вона засне, а я вже чекаю, коли прокинеться і заговорить до мене своєю «тарабарською» мовою.
Завжди мама й тато немовляти
На запитання, чи не важко жити в такому режимі, коли діти в родині не виростають, а навпаки — стають ще меншими, бо на зміну тим, хто підріс і відправся до біологічної родини, знову приходять немовлята, і все починається знову про колу, Валентина Ароян відповіла, що така система їм з чоловіком дуже подобається. Адже чим молодші дітки, тим молодшими вони себе відчувають.
— Ми ростимо немовлятко, наче в молодості свого первістка!, — посміхається Валентина. — Безсонні ночі нас не виснажують, а навпаки дарують життєвих сил та енергії. У нас щодня — відкриття, бо ми радіємо довгоочікуваним успіхам наших дітлахів. От Міланка перевернулася з спинки на животик — і це для нас ціла подія, бо вона цього не вміла робити, хоча за нормами давно пора. А потім дівчинка поповзла, потім сіла. А перший зубчик, перше слово, перший крок! Кожне досягнення — це така радість! Ну от як можна від цього відмовитися? У листопаді мені виповнюється 60, тож оточуючі кажуть, що це вже я точно піду на пенсію і не займатимуся дітьми. А я відповідаю, що яка там пенсія! Працюватиму до тих пір, поки зможу. Бо ці діти для мене – як повітря, я ними дихаю і не уявляю свого життя без них! Я їх люблю!
Важке розставання
Героїня статті зазначає, що найважче в патронатній справі – це розлучатися з вихованцями. Бо вони ж у патронатній родині не на все життя, а – тимчасово, поки в біологічній сім.ї не налагодиться ситуація і соцслужби не дозволять повертатися до рідних батьків.
— Особливо важко віддавати маленьких, яких ми виховували з пелюшок, — зізнається Валентина Ароян. — Це як відриваєш частину себе. Ми з Серьожею дуже болісно пережили розставання з Євою, яку взяли до себе минулого року у віці 1,5 місяці. Так прив’язалися до неї, а вона — до нас. А потім довелося прощатися. Насилу пережили той період. Довго оговтувалися. Ми вже й не вірили своєму щастю, що знову станемо патронатними батьками для маленької дівчинки! Аж тут – подарунок: Міланка!
Голос із минулого
Попри те, що діти в патронатній родині перебувають тимчасово, в душах та серцях патронатних батьків вони залишаються назавжди.
Колишні вихованці не обривають зв’язок з Валентиною та Серьожею. Хоч і нечасто, але телефонують.
— Одного разу — дзвінок. На тому кінці слухавки — наша перша вихованка, — каже пані Валентина. – Зателефонувала, щоб поділитися радісною новиною: вона вийшла заміж і народила сина! Зворушливо до сліз! Приємно, що не забувають!
Головне — любов до дітей
Зі слів пані Валентини, під час війни значно спростилися умови для патронатних сімей. Зараз взяти на виховання дитину легше ніж це було за мирних часів. Наприклад, в нинішніх реаліях воєнного сьогодення немає такої вимоги, щоб житло було обов.язково власним і відповідало за квадратурою на кожного члена родини. Зараз мільйони українців — переселенці. Здебільшого – житло винаймають.
— Зараз у пріоритеті – любов до дітей і створені для них умови, — зазначає співрозмовниця. — Навіть у маленькому приміщенні можна облаштувати місце для сну, відпочинку, занять, гігієнічних процедур тощо. Головне — бажання подарувати хлопчику чи дівчинці тепло та родинний затишок.
На завершення нашого спілкування Валентина Ароян попросила частіше писати про патронатні родини, аби донести до людей, що патронат — це не важка виснажлива праця, а суцільне щастя, що дарує життєдайну енергію. Адже любов, віддана дітям, повертається до того, хто її дитині дає, сторицею! Зігріти теплом чисті ангельські дитячі душі – це і означає бути людиною серед людей. Особливо — серед дітей.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь