Амброс Хаб, музичний фестиваль “ГайдаFest”, Комітет захисту Замкового узвозу, скейт-парк у Південно-Західному районі – це справа рук ініціативи черкасця Костянтина Мірошниченка, громадського активіста, учасника місцевого руху ультрас, а з 2022-го року – військовослужбовця Третьої штурмової бригади.
“Мені показали його сторінку у фейсбуці, пам’ятаю, у нього на головній була фотографія з ГайдаFest, де він щось кричить”, – Олександра Костецька пригадує, як вперше побачила майбутнього чоловіка.
Ви могли бачити фото, про яке розповідає Олександра. На ньому Костянтин на концерті серед натовпу палить фаєр і підспівує під одну з пісень. Це було літо 2017 року. Другий великий Open air фестиваль “ГайдаFest” у Черкасах, виступ гурту “Фіолет”.
“Він на спині у свого друга Боді Тищенка, який потім перевівся до Міроша в підрозділ Третьої штурмової. Це фото про дух Кості. Він двіжує під час фестивалю, організатором якого і є”, – розповідає про подію на фото Денис Гайда.
“Розумів, що рух має сенс”
– Костя завжди був на крок попереду і мене зазивав. Він часто робив те, що мені здавалося неможливими, але Мірош спокійно казав: “Все зробимо”, – говорить Денис Гайда, співзасновник ГайдаFest.
Він познайомився із Костянтином Мірошниченком на футбольному стадіоні у 2011-му році, вони обоє були учасниками руху ультрас.
– Я тоді з однолітками створив окремий юнацький рух, бо ми були на кілька років молодші від більшості представників черкаського ультрас-руху. Костя один із перших вийшов до нас на зв’язок, аби дізнатись, хто ми, чому з’явились, які в нас цілі. Я був малолітнім хлопцем, який нічого в цій культурі не розумів, але мав інтерес до футболу. Він пояснив мені, що таке ультрас і в чому суть фанатизму. За короткий час, ми, як молодіжка, влились в основний ультрас рух. Потім – перші спільні виїзди на матчі, де ми здружилися більше, – пригадує Денис.
Черкаський ультрас на стадіоні
У публічних промовах і не тільки він часто говорить, що у той період Костя взявся за його виховання, зокрема навчив проявляти громадянську позицію. Разом вони брали участь у мовному майдані, акціях до Дня пам’яті жертв Голодомору чи вшанування національних Героїв, які тоді ще не були широко визнаними.
– До Революції Гідності націоналістичний напрям, громадська та вулична діяльність в місті – це ще не було мейнстрімом, як зараз, – говорить друг Міроша.
Ультрас брали активну участь у громадському житті, що стало передумовою участі фанатів у Революції Гідності. Так Костянтин поїхав на Майдан.
– Я до цього ще скептично ставився: “Та які там протести, та як ми владу змінимо”. Костя вже тоді розумів, що треба намагатися щось робити, що будь-який рух має сенс. Пам’ятаю, він був на Майдані 1 грудня після побиття студентів, коли були сутички на Банковій, а я ще в Черкасах за цим спостерігав. Потім почав їздити з ним у Київ, та й у Черкасах почалися акції, сутички з тітушками, захоплення ОДА тощо, – розповідає Денис.
Амброс Хаб і знайомство з Олександрою
Після Революції Гідності у Черкасах створили простір для активної та патріотично налаштованої молоді – Амброс Хаб. Його керівником став Костянтин Мірошниченко. Коли він шукав команду, яка розвиватиме хаб, Олександра Костецька саме звільнилася із технікума. Через спільних знайомих Костя запропонував дівчині роботу в Амброс Хабі.
– Ми намагалися перетягнути туди молодь “з вулиці”, щоб вона цікавилася кіноклубами, фан-зустрічами, фестами. Мені здається, головне бажання Кості було, щоб Амброс Хаб став не тільки місцем для молоді, а, наприклад, для коворкінгу, простором для команд, які хочуть обговорити важливі соціальні теми. Для нас було важливо бути корисними, – каже Олександра.
В Амброс Хабі проводили різнопланові заходи: від розважальних до освітньо-культурних або соціальних. Костя постійно подавав ідеї для розвитку хабу, зокрема дизайнерські.
Костянтин Мірошиниченко в Амброс Хабі
– Через них ми часто сперечалися. Наприклад, обмалювати вікна вітражами, коли у команді ніхто не вміє цього, розмалювати стіну, яку не видно, поставити PlayStation. Інколи я не розуміла його креатив і не погоджувалася з ним, тому ми могли довго розмовляти, пояснюючи щось одне одному, – з усмішкою пригадує Олександра.
За кілька місяців Костя став більше приділяти уваги дівчині. Він почав говорити компліменти й дарувати квіти. Її дивувала його уважність та оригінальний підхід. Так історія про суперечки на нарадах переросла у стосунки.
Костянтин Мірошиниченко та Олександра Костецька в Амброс Хабі
– У нас обох запальний характер, друзі це знають. Костя міг десь трошечки погарячкувати, спалахнути, але в більшості випадків він умів триматися. Говорив: “Тихенько, зараз треба пригальмувати, подумати”. Я дивилася на нього, як на наприклад, як себе поводити у стресових ситуаціях: не бути запальничкою, яка відразу починає реагувати на негатив, а сприймати все трішки легше, через призму жартів. Охолонути, а вже потім щось з’ясовувати – це потрібний софт скіл у комунікації, – розповідає про чоловіка Олександра. – Головне, чому він мене навчив – мати громадянську позицію, цікавитись життям міста, не пливти за течією.
Вона пригадала одну із таких ситуацій. Раніше у Черкасах один із пішохідних переходів на вулиці Сумгаїтській був позначений знаками, але не мав ні світлофора, ні зебри. Там сталася аварія, в якій постраждала людина. Костя сказав:
– Там чотири смуги руху, місто не хоче щось робити, ми йдемо і будемо малювати “зебру”.
– Чим і як?
– Придумаєм.
– У сенсі?
– Ми намалюємо там “зебру”.
Він зібрав людей із Національного корпусу і фарбою під трафарети, щоб рівно було, вони малювали на дорозі перехід для пішоходів.
– Це мені показало, що я можу впливати, допомагати, можу бути причетною до чогось. Бо раніше у мене була така позиція: “Та хто я така? Маленька фігурка, крапля в морі, я нічого не можу змінити. А потім Костя мене перевчив і я задумалася: “Дійсно, а так же ж можна. Коли тобі щось не подобається, можна дійсно згуртувати навколо себе людей і щось робити”, – розповідає Олександра.
Цивільний штаб допомоги і рішення мобілізуватися
У перший день повномасштабного вторгнення Костя покликав Дениса в Амброс Хаб. Там створили Цивільний штаб допомоги. На Костянтина поклали завдання організовувати волонтерський осередок допомоги у Черкасах. Він починає утворювати зв’язки, розмовляти з людьми з різних галузей, наприклад, з тими, хто відшивав плитоноски, розгрузки різні тощо. Олександра допомагає із закупівлями для військових.
Як розповів про Костю батько Валентин Мірошниченко, син міг почати розмову з будь-ким, знайти спільні теми, а за кілька хвилин повернути діалог у те русло, куди йому потрібно.
– Костя – це незручні розмови з касирами. Він може почати щось розпитувати і ставити такі смішні запитання, коли намагається знайти контакт із людиною. Це так своєрідно і доволі комічно, – каже дружина Олександра. – Одного разу мене не було в місті і треба було поїхати в село допомогти моєму дідусю. А він підготувався до цієї 15-хвилинної поїздки сам на сам. Накачав українських пісень 20-го століття з молодості мого діда і включав йому їх по дорозі: “А ви знаєте цю пісню? А цю? А цю чули?”. Діда дуже потішила така підготовка.
Костянтин Мірошиниченко та Олександра Костецька
У березні 2022-го року, коли всі необхідні зв’язки для діяльності штабу налагодили, Костянтин вирішив мобілізуватися.
– Ішовши зі штабу, він казав: “Волонтери працюють, контакти є, свою роботу я виконав, мені тут вже немає що робити”. Спершу я намагалася відмовити його, бо він ніколи не мав військового досвіду. Але за роки життя з ним я розуміла, коли є сенс із Мірошем сперечатися, а коли нема. Тоді за його мімікою, за тим, як він зі мною говорить, я бачила, що мені немає сенсу його колупати, – пригадує Олександра.
“Сашо, я не знаю, коли ми знову побачимося”
Тоді пара не розуміла, як рухатиметься фронт і скільки триватиме війна, тому перед мобілізацією Костянтин запропонував дружині виїхати у Німеччину, де жила її мама. Після від’їзду жінки він добровільно приєднався до лав Третьої окремої штурмової бригади і почав освоювати професію зв’язківця.
– У перші тижні, поки тривала військова підготовка, було особливо важко. Це все для нього було по-новому, крім того, це важко фізично і морально. Спочатку я не завжди це розуміла, виникали сварки, а потім усвідомила, що потрібен час на адаптацію до нових умов. Далі він інтегрувався і все було ок. Пізніше, коли обговорювали цей період, він розповідав, що тоді все дратувало, зокрема і я. Але треба до цього поставитися з розумінням, не сприймати на свій рахунок. Навіть коли ти дружина військового, потрібно розуміти, що йому зараз може бути гірше, ніж тобі, – вважає Олександра.
Під час служби спілкувалися про побутові умови, з якими доводилося зіштовхуватися військовому. Іноді це було щось абсурдне, але, як говорить дружина, Костя з усього намагався жартувати:
– Смішний був, коли ванну приймав зі свічками. Побита ванна, в якій трішки води, мабуть, на скільки бойлера вистачило, пінка і свічки. Кажу: “Ти як жаба в калюжі. Сильно втомився?”.
Як розповіла Олександра, за два роки служби Костянтин став категоричніший і більш запальний.
– А ще постарів. Я йому не раз це казала. Він мав стомлений вигляд. Обличчя людини розповідає про неї більше, ніж вона сама. А часу на спілкування було мало, звісно, ми списувалися кожного дня, але момент, щоб поговорити, випадав рідко, – розповідає черкащанка.
Військовий Костянтин Мірошниченко
Костя подзвонив по відеозв’язку ввечері у Міжнародний жіночий день.
– Вдень ми з мамою купили собі квіти і вазончик “венерина мухоловка”. Він привітав мене і маму з 8 березня. Ми такі веселі були, він смішив мене, я ділилася враженнями про цей вазон, обговорювали, чи потрібно його годувати. Тоді він сказав, що завтра буде на виїзді. Я попросила, щоб написав мені, коли повернеться. Це важливо, бо ти перманентно перебуваєш у стані страху за чоловіка. Ти живеш зі страхом, що може щось статися, – говорить дружина військового.
Тієї ночі їй наснилося, що вони разом із Костею їхали у машині й обговорювали, коли йому дадуть відпустку і вона зможе приїхати в Україну:
– Я запитую у нього: “На коли мені брати відпустку, щоб приїхати до тебе? На які дати? Скажи мені хоч приблизно, що робити?” Він був доволі злий, роздратований і відповів: “Сашо, я не знаю, коли ми з тобою знову побачимось. Я не знаю, коли побачу тебе тепер”. Це все, що він сказав уві сні.
Костянтин Мірошиниченко та Олександра Костецька
“Він – як моторчик”: ідейник Костя Мірош
Друг Денис Гайда розповідає, що навіть під час служби, приїжджаючи у Черкаси, Костя пропонував різні ідеї: кудись їхати, щось робити.
– Із початку нашого знайомства він, як моторчик, а я намагався йти за ним, підтримувати його ініціативи. Ми організовували громадські акції, разом із частиною представників черкаського ультрас-руху долучилися до цивільного корпусу “Азов”, пробували там робити щось корисне. Але першим нашим спільним великим проєктом став ГайдаFest, який масштабувався і став постійною діяльністю. Для нас самих неочікувано, що він існує досі.
ГайдаFest
Усе почалося з того, що Денис запросив Костю та інших друзів-черкащан на фестиваль Бандерштат у Луцьку. Там під час обіду за поїданням борщу Костя почав “провокувати” свою компанію: “Давайте зробимо таке у Черкасах, давайте укладемо парі, що ми це зробимо”.
– Вони вже тримаються за руки, щоб підтвердити домовленість, я готовий перебивати, але з своїм скептицизмом кажу: “Що ви таке придумали, це буде дуже важко, коли ми дійдемо до практики: як знайти гроші, спонсорів, без жодного досвіду. Я з вами, але не факт, що ми це зробимо”, – пригадує Денис.
Парі уклали. Черкащани повернулись додому і наступного ранку створили документ, де почали записувати тези, яким би вони хотіли бачити фестиваль. Костя хотів зробити масштабний музичний всеукраїнський Open Air фестиваль у Черкасах. Підготовка тривала рік, великою кількістю зусиль, зустрічей, зборів перший ГайдаFest вдалося реалізувати.
липень 2016-го: Костя та його друзі в Долині троянд під час фестивалю ГайдаFest
– Костя провів з нами перший фестиваль, потім другий, до організації третього вже менш активно залучався. А тоді він пішов у Національний корпус. Умовно це було так: “Ви тут собі займайтесь, якщо хочете, а я пішов далі займатись іншим”. Тобто у нього є ця риса – зацікавити інших людей, мотивувати, на початку допомогти, а потім побачити, що воно вже рухається, працює, що ці проєкти можуть існувати без нього, і відпустити. Він хотів бачити результат від своїх дій, – констатує Гайда.
Боротьба проти забудови Замкового узвозу
У грудні 2021-го року мер опублікував проєкт зміни Замкового узвозу, погоджений із забудовником. Згідно з ним, історичний центр міста та підніжжя скверу Богдана Хмельницького з панорамним видом на Дніпро планували забудувати поверховим житлом. У соціальних мережах піднялася хвиля обурення.
– Ми тоді відпочивали з друзями і Костя один із перших сказав, що треба планувати акцію: “У місті є центральний оглядовий майданчик, його не треба забудовувати поверховим житлом”. Усі розуміли, що це правильно, але пасивніше до цього ставилися, а він – одразу до дій, – каже друг Міроша.
Скрин із фейсбук-сторінки Костянтина Мірошиниченка
Так біля будинку Школьникова відбувся перший мітинг. Активісти створили комітет захисту Замкового узвозу і зареєстрували петицію проти забудови, яка швидко зібрала голоси, її розглянули під час сесії міської ради. Здавалося, громаду почули.
– Коли Костя приїжджав зі служби на відпочинок, ми з ним там часто відпочивали. Це найближче місце, аби з центру міста вийти в зелену зону, не спускаючись до Долини троянд та Дніпра, сісти, відпочити, подивитися на річку, побачити парк, гарну панораму, – розповідає Денис.
Облаштування Південно-Західного району
За роки Костянтин реалізував не один проєкт для розвитку міста. Зокрема, за його ініціативи у Південно-Західному районі Черкас, де він ріс, відкрили скейт-парк. Також він ініціював облаштування скверу імені Героїв Чорнобиля у рідному районі.
– Там стояв пам’ятник, зарослий бур’янами. Як він його знайшов, я скільки прожив там, не знав, що він є. Тепер там розчистили територію, встановили лавки, – розповідає батько Валентин Мірошниченко. – Коли він їздив із друзями на футбольні матчі закордон, звертав увагу на інфраструктуру та інклюзивність. Приїжджав додому і розповідав, наскільки це ефективніше, говорив, що у нас теж потрібно таке впроваджувати. Він не любив сидіти місці, склавши руки.
Скейт-парк у ПЗР – об’єкт, який створювали за ідеєю Міроша
Боротьба проти УПЦ мп у Черкасах
Так було і через роки – після початку повномасштабного вторгнення. Приїхавши зі служби на кілька днів у Черкаси, Костянтин ініціював першу у Черкасах акцію проти діяльності УПЦ московського патріархату під Свято-Михайлівським собором.
– Перед цим були чергові “зашкварні” новини про московський патріархат, Костя дуже через це тригерився: “Скільки можна, у Черкасах найбільший храм московського патріархату в Україні, треба щось робити”. Він купив ватмани і маркерами написав: “Геть московського попа”, “УПЦ мп – ФСБ” тощо. Забрав мене з роботи і повіз клеїти плакати на собор. Це була максимально проста акція, але ефективна, адже вона привернула увагу до проблеми, – пригадує друг Денис.
Денис Гайда та Костянтин Мірошиниченко ініціювали акцію біля Свято-Михайлівського собору в Черкасах
Далі Костя повернувся на фронт, а Денис почав збирати небайдужу громаду на акції під собором. Такі перфоманси відбувались неодноразово. Активісти заклеювали центральний вхід до церкви плакатами із зображенням російського патріарха Кирила, при вході до собору розливали червону фарбу, що символізувала кров і вбивства, які несе росія. Потім недайдужі почали активно ходити на суди до митрополита від УПЦ мп Феодосія, де були присутні і його прихильники, тому доходило до сутичок. Про ці інциденти писали місцеві ЗМІ.
– Ми вели все до того, аби ставлення до московського патріархату в Черкасах було максимально критичним. Я вважаю, результатом цього і стало те, що найбільший православний собор в Україні та інші у Черкасах, перейшли до ПЦУ, – резюмує Денис Гайда.
“Вчора виконуючи бойове завдання…”
Вранці 11-го березня 2024 року Олександра прокинулася і промоніторила соцмережі, Костя все ще був не зв’язку.
– Я пішла на пробіжку і планувала йому дзвонити, коли повернуся. Під час бігу мені зателефонували. Це був побратим Кості, він ніколи раніше мені не дзвонив. Перше, що я подумала, – Костя поранений. Я взяла слухавку і почула фразу: “Вчора виконуючи бойове завдання…”, а я знаю, що цю фразу говорять не тоді, коли людина поранена. Я перепитувала: “Коли мені треба бути в Черкасах? Коли привезуть Костю?”
Костянтин Мірошниченко під час військової служби
Пізніше Олександра зателефонувала до побратима чоловіка, щоб дізнатися про обставини загибелі та пошкодження тіла. Воно було уражене настільки, що під час прощання із військовим труну не відкривали.
– Знайома, вдова одного з полеглих воїнів, дала мені пораду: на опізнанні не дивитися на пошкоджене обличчя – за можливості, зробити це за характерною ознакою на тілі. Я його общупувала, наче не вірила, що це він. Я впізнала чоловіка за тату. Такий абсурд, я впізнала його за тату, які ніколи не розуміла. Але вони дали мені можливість запамʼятати Костю живим – позитивного, з усмішкою. Тепер я навіть вдячна за їх існування – такий жарт долі.
Під час прощання на площі Слави у Черкасах зібралися сотні людей, аби провести в останню путь активіста, громадського діяча та військового Костянтина Мірошниченка. Олександра не дозволяла собі істерик – попри біль вона здавалася непохитною.
Прощання із військовим Костянтином Мірошиниченком на площі Слави у Черкасах
“Двіж – це і буде пам’ять про Костю”
За життя Костянтина Мірошниченка неодноразово нагороджували, зокрема нагрудним знаком “Золотий хрест”. Він захищав Україну на Запорізькому, Херсонському, Бахмутському та Авдіївському напрямках. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня та Комбатантським хрестом, відзнаки отримала родина.
Після трагічної звістки рідні Костянтина Мірошниченка, медіа “18000” та ГайдаFest зібрали 2 364 547 гривень в межах збору “Помста за Міроша”. Кошти спрямували на потреби підрозділу, в якому служив і загинув Мірош.
Андрій Білецький передав рідним загиблого військового Міроша орден та відзнаку. Фото: Олександра Костецька
Через місяць після загибелі Костянтина у підніжжя Замкового узвозу почали підготовчі до будівництва роботи. Денис Гайда відновив діяльність Комітету захисту Замкового узвозу та продовжує боротьбу проти забудови, яку розпочав Костя Мірошниченко.
Після смерті друга Денис уперше за час повномасштабного вторгнення наважився з командою провести ГайдаFest, який вигадав Костянтин, однак у благодійному форматі.
– Усі спроби вести громадську діяльність після загибелі Кості та збирати кошти на військо – це бажання продовжувати його справи. Ми організували ГайдаFest взимку, бо розуміли, що у війська є потреби, а під час культурного івенту ми можемо популяризувати українську музику і зібрати кошти для підрозділу Кості, – каже Денис.
Під час фестивалю, який відбувся 1 грудня, для потреб Третьої штурмової бригади вдалося зібрати пів мільйона гривень
Фестиваль ГайдаFest у Черкасах
Після загибелі Костянтина Мірошниченка його друзі зареєстрували на сайті Черкаської міської ради петицію про перейменування у його честь вулиці Лазарєва. Процедура триває більше року. 2 липня у Черкасах завершили громадські обговорення щодо прийменувань вулиць. Єдина правка до вулиці Лазарева – це називати її не Костянтина Мірошниченка, а Мірошниченка – лише по прізвищу. Надалі петицію має розглянути виконком та депутати під час сесії міськради. Перейменування цієї вулиці Костя намагався ініціювати ще за життя через те, що нині вона названа іменем радянського військового родом із росії – Лазарєва.
– На жаль, про загиблих військових багато людей дізнаються саме після заходів для їхнього вшанування. Я вірю, що одна з центральних вулиць у Черкасах буде переіменована на честь Кості. Це теж про увіковічення його пам’яті в історії нашого міста, – говорить Денис.
До дня народження загиблого воїна у Черкасах організували благодійний забіг “Біжу за Міроша”. У 2024 році під час події вдалося зібрати 177 881 гривень для побратимів Костянтина із 3-ї ОШБр. Цьогоріч забіг провели вдруге, для підрозділу Міроша зібрали понад 60 тисяч гривень. Забіги у знак пам’яті ініціювала дружина Кості.
Забіг “Біжу за Міроша” у Черкасах
– Я зрозуміла, що не можна пустити все за течією, для того, щоб пам’ять жила, треба щось робити. Костя був двіжовим, треба зберігати двіж. Двіж – це і буде про його пам’ять. Коли люди приєднуються до пам’ятних заходів, я відчуваю вдячність за їхню небайдужість. У такі моменти я не втрачаю віру в людство, в те, що ще є свідомі люди з громадянською позицією. Мені б хотілося, щоб пам’ять про кожного воїна жила. Зокрема, щоб хвилина мовчання о 9:00 годині була для всіх однаково важливою, а не тільки для тих, хто знає, що таке втрата, – говорить Олександра.
Джерело: “18000“
Новину створено за матеріалами сайту “18000” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “18000“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь