Недарма говорять, що «птахи одного польоту збираються в одну зграю». А люди зі схожими інтересами, поглядами, досвідом, зазвичай, тягнуться один до одного, спілкуються між собою. Це явище спостерігається у різноманітних сферах життя, і між різними соціальними групами. На сторінках нашої газети ми неодноразово розповідали вам про них. Цього разу «цвяхом програми» будуть «румунки». Це жіночі чобітки, які з’явилися і були модні в Україні початку ХХ століття. Ви запитаєте, з якого дива ми про них згадали? Читайте далі і дізнаєтесь декілька історій із нашого минулого. Згадаймо юність свою і наших батьків.
ПОДАРУНОК
Наша волонтерська локація знаходиться на п’ятій сотні Охтирки. Ми вже розповідали про людей, які плетуть сітки. Місцеві мешканці знають це місце, і заходять, щоб долучитися до корисних справ. Допомагають, хто як може. Хто донатом, а хто чимось смачненьким або добрим словом.
Часто заходить Олександр Бублик. Можливо ви його знаєте, бо в часи своєї молодості він був популярним музИкою в Охтирці, грав на багатьох весіллях. Можливо й на вашому теж. Звісно, всі артисти, як і інші представники своїх професій, знали й спілкувалися одне з одним. Всім відомий і ВІА, який грав у ресторані «Ворскла» і в «клітці», у міському парку відпочинку заводу «Промзв’язок». Давно це було. Їх пам’ятають і по сей день. І їхнього керівника ВІА, Володимира Фоменка, на псевдо «Кінь», теж. До чого це я веду? Та до того, що їх нема на сьогоднішніх сценах, та вони нагадують про себе по різному.
От, наприклад, пан Бублик, періодично навідується до волонтерів, обов’язково з квітами і чимось смачненьким. Обов’язково подякує за нашу добру справу, розповість щось цікаве, розгляне нашу панораму із плакатів «10 сотень міста Нашого», згадає якусь бувальщину, поспілкуємося на тему краєзнавства. Нещодавно приніс букет із чайних троянд і… чобітки жіночі.
– Та це ж румунки! – зраділи ми одноголосно.
– Так, це саме вони, і до того ж ручна робота, – запевнив пан Олександр.
– І де ж ви знайшли таку музейну цінність?
– Провідував Коня, ви ж знаєте такого?
– Та хто ж його не знає!
Історія така. Олександр Бублик навідується до свого колеги по цеху Володимира Фоменка, опікується, бо той уже слабує. Як там у них це відбувається, залишиться за кадром. Та крайнього разу пан Володимир показав панові Олександру чобітки своєї матусі і попросив віддати в надійні руки. Цими людьми виявилися «БджілкиФеїПавучки», волонтерський осередок Мирослави Лисенко. Така довіра від людей, погодьтеся, приємна. Звісно, «румунки» треба передати у краєзнавчий музей. Колись ми так і зробимо. А поки що притримаємо. Для вистави згодяться. Дехто із волонтерів ще й у театральному гуртку грає.
“РУМУНКИ”
Взуття – це невід’ємна складова традиційного народного вбрання. Взуття було показником соціального статусу людини, підкреслювало святковість або буденність. Взуття, як і одяг, мода та і всі сфери нашого життя пройшло певні етапи розвитку. І певне взуття може розповісти певну історію господаря, місцевості, країни… Того дня – «румунки» перед очима і не покидала думка, чому, коли, як? Першим довідником є інтернет. Та якось мало інформації видав дядько Гугл. Однозначно, назва чобіток пов’язана з Румунією. «Наприкінці 1920-х років під впливом угорців та румунів на Закарпатті поширилися шкіряні черевики. Їх називали «румунками». «Румунки – мода ХІХ – початку ХХ століття, жіночі чобітки, які привозили з Румунії контрабандою в Одесу…». «Взуття і одяг були найдефіцитнішими товарами в повоєнні радянські часи». Огляд від ШІ (штучний інтелект) зазначає: «румунки – жіночі зимові чобітки, що були популярні у 60-70-х роках ХХ століття. Вони були зроблені із шкіри або штучного матеріалу, часто мали хутряну підкладку». Я вирішила запитати у своїх знайомих жіночок старшого покоління і в подруг про взуття їхніх матерів і бабусь.
Наталя Рустамова, 1944 р.н.: «Важко було із взуттям. Румунок не пам’ятаю. В юності ходили в черевиках, таких грубих, важких аж до самої зими, а бувало, що і взимку теж. А коли вийшла заміж, і ми з чоловіком вирішили купити мені чоботи, то прийшлося «доставати по блату». І згадуючи їх, то зараз я б їх зроду не взула».
Тетяна Акименко: «Так, у моєї мами були руминки.І мама їх дуже берегла. Вони так гарно сиділи на її ніжці. І сукня була в неї в горошок. І ридикюль червоного кольору. Як зараз пам’ятаю».
Світлана Бєлік: «У моєї бабусі Тетяни Максимової були румунки. Саме румУнки, так називали ці чобітки в Олешні. Їх пошив дід Хавро, бабусин дядько. Вони були з ялової шкіри. Бабуся берегла їх усе життя, бо мали велику цінність. А ми не зберегли. Хату розібрали і де ті чобітки? Бабуся багато розповідала про своє важке життя. Із того можна написати цікавий роман».
Ольга Косарєва: «Моя мама були модниця, родом із Харкова, працювала на Охтирській швейній фабриці керівницею планового відділу. Румунки в неї були. Могла собі дозволити гарне взуття».
Наталя Бєлік: «У моєї мами були румунки. Їх пошив тато, Григорій Петрович Лозов’ягін, він був гарним і відомим у місті чоботарем. Мав багато замовлень і багато учнів. Тоді, в повоєнні часи, взуття шили на замовлення. А мені тато пошив червоні українські чобітки для сцени. Я ж танцюристкою була. Я їх і досі бережу. Колись подарую на пам’ять онукам або в музей».
У Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї ми бачили чобітки-чорнобривці. Це поєднання чорного і червоного кольорів.
У родинному альбомі я знайшла світлину 1960-х років, на якій мама із подружками молоді. Подружки у румунках з опушкою, а мама у войлочних ботах. Не могла собі дозволити. Ех!
Дякуємо, Олександру Бублику за румунки і за спогади, зв’язок із минулим. За ними – родинні історії. Історія українського нації.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь