…така ситуація по вулиці Нижній у селі Тарасівка зі слів її мешканця Федора Глазкова.
Спільна біда
Федір Платонович – ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 року. Ця катастрофа вважається по всій планеті наймасштабнішою, яку будь коли спричинив мирний атом. За наслідками Чорнобильській аварії немає рівних, вона оповила радіоактивним шлейфом значну частину планети та перетворила квітучу місцевість на зону відчуження.
Напередодні річниці Чорнобильскої трагедії ми поспілкувалися з Федором Глазковим, який очолює громадське об’єднання “Інвалідів, ветеранів, ліквідаторів Чорнобиля” на території Великописарівської громади і дізналися, як наразі справи в ввіреного йому об’єднання, членів якого з кожним роком стає все менше й менше.
– Мені в серпні виповниться вже 78 років, і всі наші хлопці немолоді, всі пенсіонери, – каже Федір Платонович. – Звичайно ж, роки беруть своє, та ще й участь у ліквідації аварії дається взнаки. Мені на той час був 41 рік, а комусь – більше, комусь – менше. Наслідки перебування в Чорнобилі наклали свій відбиток на всіх – нікого не обійшли осторонь.
Федір Глазков подав особистий приклад під час збору коштів на потреби ЗСУ, що був організовоний редакцією “Ворскли”
Згадати все
– Колись наша спільнота була багатолюдною, а зараз – лише 14, – з сумом констатує реалії життя-буття співрозмовник. – Відходять члени колективу у засвіти: хто своєю смертю помирає, а кого й ворог вбив. Наприклад, минулого літа внаслідок обстрілу загинув наш спілчанин-бджоляр: російські солдати вбили його просто на домашній пасіці. А нещодавно поховали ще одного ветерана Віктора Шелєпова.
Із усіма іншими намагаємося тримати зв’язок.
Раніше ми організовували зустріч у Великій Писарівці, збиралися всі разом, так корисно й змістовно проводили час: згадували минуле, обговорювали теперішнє, мріяли про майбутнє та ділилися планами. Сміялися, сумували, підтримували один одного.
Тепер же майже всі роз’їхалися-евакуювалися, тож лише по телефону спілкуємося з тими, хто живий та до кого можна додзвонитися. Наприклад, телефоную одному нашому побратиму, а той каже, що відійшов від двору метрів 200, бо тільки там ловить зв’язок. Ну, хоч так поговорили!
Прикро, що була така хороша згуртованість, а тепер от тільки ці рідкі телефонні дзвінки й залишилися. До речі, навіть у такому вигляді Чорнобильські організації на сьогодні продовжують діяти лише в нас і в Лебедині з усієї Сумщини. Тож, на загальному тлі у нас ситуація ще й краще ніж у інших.
Тепер такі зустрічі побратимів залишилися лише в спогадах
Як дозволяє здоров’я
На запитання, як же проходить життя пенсіонерів, на молоді роки яких прийшлися випробування Чорнобилем у безпосередньому епіцентрі подій, Федір Платонович відповів, що як кому здоров’я дозволяє.
– Мешканець Вільного Віктор Кучков, наприклад, полюбляє риболовлю, тож рибалить на місцевій водоймі, – перераховує улюблені дозвілля членів громадської організації співрозмовник. – Юрій Демченко займається технічним обслуговуванням автівок і теж знатний рибалка. Цей чоловік, до речі, був у евакуації, а потім повернувся додому. Микола Доценко вирощує сільськогосподарські культури – сіє кукурудзу, соняшник тощо. Інші наші хлопці також займаються хто чим, в кого на що вистачає сили.
Ну а я вже нічого не роблю, бо на мене начіплялося стільки усяких болячок, що вже не до роботи та не до захоплень. Город не сіяв минулого року і цьогоріч. Земля не стоїть пусткою – її обробляє мій племінник. Ось так і виходить, що все життя ми працювали, а тепер сил немає: лише згадуємо, як з весни до осені то орали, то садили, то пололи, то бризкали, то викопували.
Зараз я навіть квіти не сію, клумб у мене біля хати немає. То мій дід Савелій Романович примудрявся на городі овочі вирощувати серед квітів! Ділянку з картоплею одними квітами обсадить, грядки з капустою – іншими! Він був не агрономом і не аграрієм, а звичайним різноробом. Але з творчим підходом!
Федір Глазков мешкає сам. Зізнається, що його вулиця під назвою Нижня зовсім спорожніла: одні виїхали, інші – відійшли в вічність.
– Раніше на вулиці жило 58 людей, а зараз – лише 4, – із сумом у голосі каже герой публікації. – Хати такі добротні стоять, що ще жити й жити в них, але – немає кому.
Як відомо, дефіцит спілкування – справжні тортури, адже людині потрібна людина. Сусідів у нашого героя немає, але є старий кнопковий телефон, завдяки якому він може поговорити з родиною, яка знаходиться далеко: 53-річним сином, онуком та онучкою, а також – півторарічним правнуком Іванком.
Із членами Чорнобильської організації зустрічаються тепер хіба що в лікарні: є така спеціальна для та ветеранів-чорнобильців у Сумах. Тож, Федір Платонович, коли має потребу в медичному обслуговуванні, зідзвонюється з своїми хлопцями, яким також потрібно поправити здоров’я, і госпіталізуються разом до медзакладу. Разом — веселіше.
– Користуючись нагодою напередодні річниці катастрофи, хочу побажати всім учасникам ліквідації (не тільки Великописарівської організації, а взагалі всім в Україні), здоров’я і скорішої перемоги. Щоб ми всі знову зустрілися, як і до війни! Нас вже мало, але ми – є. І пам’ятатимемо один одного завжди.
Оксана Ковальова
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь