Відновлення під час війни
Відбудова — це не лише про стіни. Це — про серце і надію.
У прикордонних громадах Сумщини, де війна триває вже понад два роки, і де вибухи давно стали частиною повсякдення, відбудова починається не лише з мурування чи ремонту. Вона починається з людини. Із її віри, надії, мрій і бажання творити, навіть тоді, коли все навколо розривається на друзки.
Заступник голови Великописарівської громади Микола Богданов вважає, що озеленення — одна з тих форм відновлення, яка не потребує значних коштів, але має величезну силу. Квіти і дерева не лише прикрашають, а й допомагають людям оговтатися від стресу, об’єднують, дарують надію і зайнятість тим, хто залишився або був змушений переїхати. У ті моменти, коли майбутнє видається туманним, простий акт посіву квітів стає символом віри в завтрашній день.
«А ти сій квіти, навіть якщо завтра — кінець світу». Ці слова з вірша української поетеси Людмили Муріної зараз, під час війни, відгукуються в кожній українській душі і в кожному серці:. А особливо — у серцях тих, хто залишився жити в прикордонній Сумщині, яка перебуває під постійним ворожим вогнем. Зокрема — у Великописарівській громаді, на території якої ведуться бойові дії і триває обов’язкова евакуація.
Микола Богданов говорить, що ворог стирає громаду з лона землі, а її жителі, навпаки, — зароджують і відроджують нове життя: рослинне. Сіють квіти, саджають дерева та кущі. І ці рослинки пробиваються з землі до світла й до неба попри те, що земля та небо багатостраждального прикордоння здригаються від цілодобових потужних вибухів.
Мешканці Великописарівської громади докладають неймовірних зусиль, аби зберегти рідний край для подальшого життя вдома. Але що можна робити в громаді, що перебуває в зоні бойових дій, для її відбудови? Звичайно ж, будувати щось тут немає сенсу — підступний ворог зруйнує все.
Заступник голови Великописарівської селищної ради Микола Богданов розповів нам, що поки на території тривають бойові дії, офіційно озеленювати населені пункти безпосередньо біля кордону ніхто не буде. Адже це вкрай небезпечно. Вороги полюють за людьми, скеровують на них дрони, спалюють автівки, домівки, обстрілюють з усіх видів зброї, бомбардують КАБами. Після перемоги все засіємо, відбудуємо та відновимо, – запевняє Микола Іванович. — А поки що люди сіють, прибирають на певному віддаленні від російського сусіда. А як, там, трохи далі від кордону?
«Репетиція переможного відновлення…»
Так характеризує заняття озелененням рідної Великописарівщини староста села Тарасівка Сергій Зігунов. Ще рік тому він вирішив перетворити ввірений йому старостат на зелений острів життя серед болючих слідів війни. Бо переконаний: саме живі рослини здатні вдихнути дух відродження у спустошені населені пункти.
— За буйною зеленню не видно руїн, — каже Сергій Володимирович. — І це не просто декорація — це символ нашої віри в майбутнє. А озеленення — це така собі репетиція переможного .
Торік він висадив чимало туй та декоративних кущів біля сільської ради. Більшість, щоправда, не пережили спеку й затоплення, зникло близько 2000 молодих саджанців. Але не зникло головне — бажання людей творити.
— Те, що в горщиках — уціліло. А тепер ми знову пробуємо. І вже не я один, — усміхається староста.
Його ініціатива перетворилась на хвилю натхнення. Біля будинку культури знову висаджують туї та ялівець. Люди не чекають вказівок — самі беруться до справи. Хтось приніс саджанці, хтось — землю, а хтось зробив вазони зі старих шин. Креативні жителі насипали ґрунт у пеньок від спиляного дерева — і вийшов оригінальний квітковий горщик.
На одній із вулиць сусіди разом висадили алею молодих дерев, на іншій — згуртувались і прибрали багаторічне сміттєзвалище. Кажуть, ніби навіть добрішими стали один до одного, частіше допомагають, частіше вітаються.
Особливо активні — колишні учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Попри вік, вони, здається, ніколи не втратять здатності діяти. Під проводом енергійного Федора Платоновича Глазкова вони не тільки висаджують квіти, а й організовують толоки, діляться ідеями та власним ентузіазмом.
— Озеленення — це вже як вірус: причепився — і все! — жартує Сергій Зігунов. — І дуже добре, що зараз цим «захворіли» всі. Бо якщо ми вже зараз гуртуємось довкола квітів і клумб, то після перемоги точно об’єднаємось і для великої справи — відбудови нашої громади.
Сьогодні у Тарасівці мешкає 380 осіб. Більшість — пенсійного віку, але вони — головне багатство села: невтомні, щирі, з добрими руками і відкритими серцями. Один чоловік-ВПО, що переїхав із Попівки, уже збудував теплицю і вирощує овочі.
— Кожен робить те, що може. І робить це з вірою, — каже староста. — І неодмінно все це потрібно в нашому новому, відродженому завтра.
Тарасівка розташована в глибині Великописарівської громади, тому люди тут більш спокійно займаються озелененням, навчаються новому на спільних толоках. Готові поділитися досвідом і з земляками з інших сіл, обіцяє Сергій Зігунов.
«Переможемо, а в нас уже всі плани готові…»
Людмила Таненкова — освітянка, яка через усе своє життя пронесла любов до дітей і до квітів.
— Я все життя сію квіти, — каже Людмила Михайлівна. — За три роки війни тричі змінила місце проживання: Шевченкове, Велика Писарівка, Охтирка — і всюди сію свої улюблені гладіолуси, жоржини, айстри. Кожна квітка для мене — з особливою асоціацією. Наприклад, айстри — зі школою, бо вони квітнуть у серпні, й учні завжди дарували їх учителям. Гладіолуси — зацвітають на мій день народження, і колеги дарували їх мені. Троянди люблю, але — коли дарують, а не садити.
Вдома у мене завжди було море квітів. А тепер вони — без нас. Коли ворог почав інтенсивно обстрілювати наше село, ми переїхали до Великої Писарівки, а потім — до Охтирки. Не було ні настрою, ні натхнення займатися озелененням, тож просто милувалася півоніями білого, рожевого та бордового кольорів, які росли на подвір’ї господарів нашого тимчасового будинку. Нарциси та флокси там також росли самі по собі.
А цьогоріч я вирішила сіяти квіти, бо не знаю, куди себе подіти! Це — справжня терапія, яка й настрій піднімає, і психоемоційний стан стабілізує, і красу несе!
А головне — займаючись квітами в колі однодумців, легше вижити під час війни. Спільний інтерес об’єднує та згуртовує людей, а спільна справа приводить до результату — рідний край перетворюється на квітучий рай!
Саме любов до квітів та бажання знову бачити яскраве цвітіння об’єднали колишніх колег, земляків, друзів, які розсіялись по різних куточках через війну. Незважаючи на статус внутрішньо переміщених осіб, вони знаходять одне одного в нових громадах, збираються разом, діляться насінням, ідеями, спогадами, а головне — створюють квітники на нових місцях проживання. Для цього об’єднуються з місцевими жителями: знайомляться, домовляються, допомагають одне одному, і так виникає спільне — нове. Бо спільна справа зближує, руйнує стіни відчуження, відкриває серця.
Вирощування квітів, обмін досвідом, порадами, навіть просто спогадами про садки вдома — усе це стало способом гуртуватися, підтримувати зв’язок і планувати майбутнє. Нехай поки що — у мріях. Зате переможемо, а в нас уже всі плани готові — і залишиться лише їх реалізувати, — усміхається пані Людмила.
Люди бідкаються: раніше працювали на землі, а тепер сидять у квартирах. До евакуації вже орали весною, а зараз тільки квітами й можна займатися. Бо до Великої Писарівки вже не поїдеш. Так хоч тут, в Охтирці, будемо відволікатися: посіємо — та й будемо спостерігати, що й як росте.
«Життя в режимі одного дня»
Так називає своє теперішнє буття Тетяна Пасюга, яка разом із родиною минулого року була змушена покинути Велику Писарівку та переїхати до Сум. Там вона відновила власну справу — квітковий бізнес, який удома опинився на межі закриття через евакуацію людей та постійні обстріли.
— Якби в людей не залишилося бажання сіяти квіти, прикрашати свої подвір’я, висаджувати клумби — мій бізнес просто не мав би сенсу, — розповідає Тетяна. — Але попит є. І це не просто про заробіток, це — про надію. Значить, люди вірять, що життя триває, що буде завтра, буде весна, буде цвіт.
Коли є попит на насіння, саджанці, квіти — є й можливість не лише займатись улюбленою справою, а й розвивати бізнес, давати роботу, планувати майбутнє. А хіба це не розвиток? Хіба це не перспектива?
— Світ не зупинився. Люди купують квіти на всі випадки життя, — каже вона. — Хтось — на похорон, хтось — на день народження, хтось надсилає з-за кордону замовлення, щоб підтримати своїх рідних в Україні. Для когось це — спосіб сказати: я з тобою, я пам’ятаю.
Найважливіше, на її думку, — це те, що квіти допомагають перемкнутись, побачити інший світ, хоч на хвилину забути про війну. І навіть у складних обставинах українці продовжують обирати красу.
— Ми тимчасово в Сумах, але серцем — вдома. І вже зараз, через квіти, ми відбудовуємо свою громаду. Бо те, що сьогодні проростає з землі, — це наше завтра. І я точно знаю: воно буде.
Оксана Ковальова
Коментар психологині Ірини Машніцької.
“Сіяти квіти під час війни — це не про красу, це про ментальне здоров’я і віру в майбутнє.”
У нинішніх умовах війни, стресів, постійної небезпеки й втрат, кожен жест, спрямований на творення, набуває глибокого терапевтичного змісту. Озеленення, посадка дерев і квітів — це не просто прикраса довкілля. Це глибока, майже інстинктивна потреба людини відновлювати гармонію навколо себе, коли всередині — біль і тривога.
У психології це явище має назву “екотерапія” — природна терапія, яка допомагає знизити рівень тривожності, повертає відчуття контролю над власним життям і простором. Особливо це важливо для тих, хто переживає ПТСР, втрату домівки, близьких або почуття безсилля. Бо коли людина бере до рук насіння чи саджанець і вкладає в землю — вона символічно говорить: “Я вірю, що завтра буде. Я не здаюся”.
Слова “А ти сій квіти, навіть якщо завтра — кінець світу” — це заклик жити не страхом, а надією. Це глибока психологічна установка, яка допомагає вижити навіть у найтемніші часи. Бо ментальне здоров’я — це не відсутність стресу, це здатність знайти внутрішні ресурси й підтримку у складних обставинах. І колективне озеленення — це якраз така форма підтримки, спільного переживання, відновлення внутрішньої сили через зовнішні дії.
Поки ворог руйнує — ми будуємо. Навіть якщо це — квітник біля хати. Бо це наш простір життя. І наш спосіб сказати: “Ми залишаємося людьми. І ми переможемо”.
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь