Сьогоднішня розповідь про земляка, який не скорився долі і, попри всі її виклики, залишився життєлюбом і оптимістом. Історія військовослужбовця ЗСУ Дмитра Станіслава з с. Попівка Великописарівської громади, що на самому кордоні з росією, заслуговує на повагу й шану, а більше того – викликає захоплення, вражає стійкістю і силою духу.
Незважаючи на свою молодість, Дмитро добровільно став на захист своєї держави і рідних. Виконуючи військовий обов’язок, був тяжко поранений, дивом залишився живим, а наразі намагається поступово повертатися до повноцінного життя.
ДО ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Народився Дмитро Станіслав у 1996 році, виріс у с. Попівка, у звичайній сільській родині, навчався у місцевій школі. Потім здобував професію у Харківському будівельному училищі, а згодом у філії Державного навчального закладу «Охтирський центр ПТО» смт Велика Писарівка вивчився на автослюсаря, отримав права на водіння автотранспортом. Далі була військова служба за контрактом у військовій частині Національної Гвардії України у м. Охтирка. Близько дев’яти місяців службу проходив на Сумщині, а в 2017 році перевівся до іншої військової частини м. Харкова і відразу відправився на схід України, де взяв участь в АТО, ООС. По закінченню контракту, Дмитро вирішив скористатися пільгою для військовослужбовців, тож вступив на заочну форму навчання в один із Харківських вищих навчальних закладів, паралельно працював на Роганському м’ясокомбінаті водієм-експедитором, доставляв продукцію в Запоріжжя, Дніпро, Павлоград, Мелітополь і майже у всі міста Сумщини. Потім працював водієм на мебляній фабриці м. Харків. За цей час в університеті здобув освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр».
ВАЖЛИВЕ РІШЕННЯ
«23 лютого у мого тата був день народження, тож я зарані відпросився у свого керівництва, щоб поїхати в Попівку його привітати й заодно провідати рідних, – згадує Дмитро. – А 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення ворога, і я три доби не міг виїхати до Харкова, адже ворожа техніка весь цей час періодично рухалася через село. 27 лютого мені все ж удалося дістатися міста. Там я забрав брата з його родиною і привіз до батьків у Попівку. На той час ворог дуже обстрілював Харків, відбувалися сильні бої. А в Попівці здавалося тоді безпечніше».
Дмитро вирішив не гаяти часу і прийняв важливе рішення, зателефонувавши друзям, із якими проходив службу під час АТО. А вже 28 лютого, отримавши в сусідній громаді зброю, він став на захист України й ніс варту на блокпостах Кириківської і Великописарівської громад, контролював певні ділянки дороги в Охтирському районі. На той час м. Тростянець уже був в окупації, а через місяць, коли наші військові звільнили його, відбувалася масова втеча ворога з міста. Не знаючи дороги додому, інколи вояки рф блукали населеними пунктами, в тому числі й Охтиркою, де їх затримували наші військові.
Півтора місяці добровольці стояли на варті і не були офіційно оформлені як військовослужбовці, тож могли потрапити в різні небезпечні ситуації. На той час ворожі літаки випускали ракети по населених пунктах, в тому числі і по місцях, де стояли блокпости. А вже коли при військкоматі в громадах створили роту охорони, Дмитро Станіслав разом із друзями попросилися залишитися охороняти прикордонну територію, недалеко від рідних домівок.
Коли хлопці вже були офіційно оформлені на службу, їх розподілили по ротах. Згодом надійшов наказ передислокації військовослужбовців у ті військові частини, де не вистачало людей.
«Влітку 2022 року я потрапив до Охтирки, в роту охорони, – розповідає Дмитро. – Як мені повідомили, це тимчасово, із подальшим переводом в інше місце. Там перебував я до грудня. В Охтирці ми займалися охороною громадського порядку, патрулювали територію міста, охороняли заводи».
НА КОМАНДИРСЬКІЙ ПОСАДІ
У кінці 2022 року мене перевели в Житомирську область, у механізовану військову частину, а під кінець року я потрапив у м. Звягель, де військова частина дислокувалася у Миколаївській області, ближче до м. Херсону. Місяць я проходив навчання на полігоні, а потім усіх нас розподілили, кого куди, враховуючи посади, навички і вміння. До нас прибули нові військовослужбовці. Так як я мав досвід служби під час АТО, розумівся на військовій справі, мене призначили на посаду головного сержанта взводу. На цій посаді мені доводилося навчати військовослужбовців стріляти, користуватися зброєю, долати перешкоди, правильно окопуватися та інше.
Спочатку пройшли чутки, що нас переводять на форсування Дніпра, а через декілька днів усе змінилося, і ми потягом відправили до м. Слов’янськ. Між містами Бахмут і Соледар ми виконували бойове завдання по стримуванню ворога.
«ГОРІЛО ВСЕВ МОЇХ ОЧАХ»
Одного разу нам довелося вирушати на бойову позицію. Як з’ясувалося, наш командир взводу захворів, і мені наказали взяти командування на себе. Чотири дні ми тримали оборону. Це був час, коли ворожі сили були підкріплені вагнерівцями, які лізли з усіх сторін. Ми стримували їхні атаки, як могли. Наші хлопці мужньо тримали оборону, доки була підтримка важкої артилерії і мінометників. А на четверту добу, як зараз пам’ятаю, це було 3 лютого, у нас усе затихло, підтримки не було зовсім, зв’язок був відсутній. Рішення довелося приймати спонтанно. У кожного, хто залишався на бойовій позиції, виникала думка, що нас кинули напризволяще. У декого здавали нерви. Мені повідомили, що бійці мого підрозділу ніби-то зранку залишили позиції, а ми тоді ще цілий день, до самого вечора, зі своїми хлопцями стримували оборону, коли вже по флангах не було нікого, і нас майже оточив ворог. Поступово наші військові по декілька чоловік переміщалися, відходячи від позиції. Окопів уже більше не було, а ворог продовжував звірствувати. Закінчувалися боєприпаси, були ранені, яким побратими нашвидку надавали першу необхідну допомогу і по можливості виносили подалі від лінії фронту. А ввечері раптом почувся ще один вихід із ворожої зброї. Я миттєво зреагував, і лише встиг своїм підлеглим вигукнути команду «земля». На роздуми було пару секунд, щоб припасти до землі й хоч якось уберегтися від уламків. За мить до прильоту я побачив невеличкий пагорб. Спрацювала реакція, і я впав за нього, на льоту схрестивши ноги. Правою рукою я закрив голову, а ліву руку заховав під себе, – ніби заново переживаючи колишні події, згадує Дмитро. – Десь метрів за десять від мене вибухнув снаряд, навколо все спалахнуло, здавалося, горіло все в моїх очах. Руку-правицю, якою прикривав голову, уламком відтяло по саме плече, я навіть відразу і не зрозумів, що трапилося, а лише відчув, що у мене сповз один із берців. Я схопився бігти далі. З того місця, де була рука, текла кров, а в нозі щось захрускотіло, і я впав. Миттю до мене підбігли мої побратими, почали надавати першу медичну допомогу, наклали турнікет, а місце відтятої руки в плечі вони заткнули флісовою шапкою. До речі, свою відірвану руку я більше не бачив, куди вона поділася, я не знаю. Хвилин через сорок хлопці змогли вийти на зв’язок до своїх, а я ще силкувався кудись повзти. Як зараз пам’ятаю, піді мною була якась холодна багнюка. Побратими не давали мені відключитися, постійно мене ворушили. І я такий лежу на землі і бачу, як іде якась техніка, не розуміючи, чия вона. Ніхто цього не знав, тож були всі насторожені. На радість, як з’ясувалося, це були наші побратими, які приїхали на БМП, щоб вивезти поранених на точку евакуації. Останнє, що я бачив, це як переді мною висів пакет крові, яку вливали в моє тіло. А далі я втратив свідомість.
Доставили мене в Добропілля, потім вивезли до Краматорська. Прийшов до тями, коли мене саме переносили зі швидкої у швидку, щоб доправити до лікарні в м. Дніпро. Наразі я й не пам’ятаю, кому я тоді першому зателефонував, чи батькові, чи комусь зі свого підрозділу, щоб повідомити, що зі мною трапилося і де я знаходжуся».
ТРИВАЛЕ ЛІКУВАННЯ
У лікарні ім. Мечникова м. Дніпро Дмитру Станіславу зробили першу операцію, відразу на руці й нозі. Лікарня була повністю заставлена ліжками з пораненими, тож йому ледь знайшлося місце на прохідній у коридорі. На п’яту добу Дмитра потягом перевезли у м. Вінниця до військового госпіталю, там теж було декілька операцій на верхній і нижній кінцівках. Через десять днів його гелікоптером доправили у центральний госпіталь м. Львів, де знову провели чергові операції. Лікарі зробили висновок і сказали Дмитру, що він не зможе ставати на ногу, тож запропонували відрізати її вище коліна, щоб надалі було зручніше носити протез. Але він категорично відмовився. Потім його перевели в іншу лікарню в тому ж районі, де він перебував півтора місяці і де знову були операції. За цей час Дмитро вже став трішки підніматися, дещо стрибати на здоровій нозі, набрався сил. А потім його забрали до Польщі, де канадські лікарі пообіцяли на своєму обладнанні провести обстеження, а пізніше відновити стопу, але за умови, що рана на нозі повністю закриється і він зможе ставати на пальці і таким чином ступати.
МРІЯ ПРО НОВУ СТОПУ
Минуло півтора року, Дмитро вже ставав на ногу, а точніше, на пальці, уже ходив без палиці. В інтернеті замовив собі силіконовий каблук, аби підставляти його в кросівок замість втраченої п’ятки. Він не опустив руки. Мрія відновити стопу не залишала його, та з Польщі ніхто так і не зателефонував. Тоді він неодноразово стукав у зачинені двері, звертався на гарячу лінію. І ось, нарешті, справа зрушилася з мертвої точки: до Польщі його все ж таки викликали. Туди Дмитро діставався своїм ходом до Львова, а там на нього чекали, щоб повезти далі. Знову закордонні лікарі провели обстеження, потім зробили операцію. Гарантію на відновлення стопи давали лише на 50%. Тоді Дмитро запитав прямо: «Я все робив, як ви казали, на пальці я стаю, чи зробите мені ногу, скажіть чесно?».
«Після розмови вони завели мене в окремий кабінет, де провели по скайпу консиліум лікарів із канадського м. Торонто. Наочно показували, як я стаю на ногу, як пересуваюся. І в результаті вирішили, що наразі вони нічого не можуть зробити, бо для цього не вистачає якоїсь кістки, але побажали мені не падати духом. Запевнили, що медицина не стоїть на місці, тож, можливо, у подальшому щось зміниться, і щось інше буде практикуватися. А також «заспокоїли», що я молодий, що в мене все ще попереду, а за першої ж можливості мене викличуть і пообіцяли зробити хороший протез руки, із функціонуванням пальців».
Наразі рана на нозі у Дмитра ще повністю не затяглася. Лікарі пробували зробити пересадку шкіри, але, на жаль, вона не прижилася. А поки що він загоює її мазями і гелями.
НОВИЙ ПРОТЕЗ І ОМАНЛИВА НАГОРОДА
Після проходження лікування, Дмитро їздив до Києва, щоб домовитися зі спеціалістами зробити йому протез руки. Там озвучили суму в 1 млн 400 тис. грн. На жаль, таких грошей у Дмитра не було, тож він ледь не втратив усяку надію. Знайомі порадили йому звернутися до відділу соцзахисту. І ось були зібрані всі необхідні документи, щоб стати на чергу до одного з благодійних Фондів, який займається виготовленням протезів для військових. Він розумів, що іншого виходу немає, хоча не був упевнений, що таку суму можна буде колись зібрати.
На щастя, добрих і милосердних людей виявилося багато, щоб зібрати необхідну суму, тож кошти були перераховані виробнику.
Вісім разів Дмитру довелося з’їздити на консультацію. І як було прикро, коли обіцяний протез виявився зовсім іншим. Дмитрові пообіцяли, що він працюватиме від нервових клітин, а насправді у протезі були встановлені датчики і функціонували лише три пальці. Щоб зігнути руку в лікті, потрібно було смикати за якийсь тросик. Очікування були марними. Сам протез прикріплювався ременями, які швидко натирали тіло до крові і викликали подразнення. Датчики невдовзі вийшли з ладу. Виробник пообіцяв, що їх полагодять, запросив приїхати. Уже двічі Дмитро їздив до столиці ремонтувати свою нову руку. Як йому там пояснили, що проблемою виходу з ладу датчиків є нерівна хода, від якої конструкція гнеться і датчики блокуються. Та чи саме це є причиною незручностей під час носіння протезу, Дмитро не знає, та йому від того і не легше.
Коли у лютому наш земляк отримав поранення, військова частина вивела його поза штат. Зарплату за бойові поранення він мав отримати у березні, чого, на жаль, не сталося, а лікування вимагало немалих коштів. Він звертався й до адвокатів, телефонував на гарячу лінію, щоб добитися справедливості. І таки свого досягнув, і перерахування заробітної плати за три місяці зробили. А потім знову отримував по 600 грн.
Якось від командира батальйону почув, що його готують до нагороди. А якщо конкретніше, то Дмитро отримає одну з вищих державних нагород. Телефонували з відповідного відділу, сказали, що він є у списках, представлених до нагородження. А насправді сталося щось незрозуміле: чи то ж списки загубили, чи прізвища замінили. І нагорода так і не знайшла свого героя.
«ПОМИРАЙ, А КАСКУ ВІДДАЙ»
Дмитро Станіслав пройшов ВЛК, на запитання, чи спишуть його зі служби через відсутність по саме плече правиці, йому відповіли, що у його випадку можна зробити протез і повернутися у стрій, працювати десь інструктором. Дмитро відповів: «Я з задоволенням повернуся на службу, якщо мені хтось зробить діючі протези руки і ноги». Висновок комісії був таким: непридатний до військової служби з переглядом через шість місяців. І тут сама собою напросилася думка: чи не виросте бува в нього рука за ці пів року?
«Мені довелося поїхати до військової частини, в якій я служив, для проходження обхідного листа. Усі відповідні документи, які засвідчували мою непридатність до служби і є підставою для мого звільнення, були попередньо туди направлені.
Один із військовослужбовців допомагав мені пересуватися на інвалідному візку, бо самому мені було нелегко. Та, на жаль, підписати обхідний лист мені відразу не змогли, через відсутність каски і бронежилета. А я не знаю, де я їх залишив після отримання поранення. В той момент, коли відтяло руку, я якось не думав, що, в першу чергу, потрібно було рятувати амуніцію.
Обхідний лист я все ж таки за три дні пройшов, мені вручили Витяг із наказу про звільнення. Далі я залишився сам-на сам зі своїми проблемами, і переді мною відкрилися всі дороги, які я мав пройти без чиєїсь допомоги, щоб хоч якось спробувати сприйняти себе таким, яким наразі є».
БОРОТЬБА ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Пізніше знайомі знайшли Дмитру адвоката-юриста, колишнього військового. Поробили запити на командування і на міністерство, відповіді надійшли, що йому ніяких виплат не буде, бо він доброволець і, так би мовити, з чим прийшов, із тим і піде.
Після проходження МСЕК, Дмитро отримав І групу інвалідності. Документи подавав у листопаді 2023 року, групу встановили у січні 2024 року, посвідчення статусу інваліда війни видали в лютому того ж року. Всі необхідні документи були зібрані і для того, щоб подати їх для нарахування виплат по інвалідності. І тут знову була боротьба за справедливість, бо виплати надійшли не в повному обсязі. Дмитру порадили знову звернутися до адвоката. А це вартує грошей. «Здоровий був, то потрібний був, а наразі постійно стикаюся лише зі своїми проблемами. Здоров’я своє втратив, зовнішній вигляд і впевненість у своїх силах також, нагороду свою не дочекався».
До речі, замість ордена наш земляк усе ж таки отримав відзнаку «Золотий Хрест» кращому військовослужбовцю.
НОВЕ ЖИТТЯ ЗАХИСНИКА
Поки що Дмитро поступово звикає жити по-інакшому, пристосовуючись до свого тіла, людських поглядів і ставлення оточуючих як до чоловіка, який захищав Україну. Наразі повернувся до навчання у свій університет, вступив на магістратуру. «За три роки війни я вже відвикнув від цивільної роботи, а тепер зі своєю інвалідністю хто мене куди візьме? Та я тримаюся і рук, а точніше руку, не опускаю. Пересуваюся на автомобілі, вже дещо до цього пристосувався. Буває, інколи підробляю таксистом, трішки відволікаюся», – розповідає наш захисник.
Витримати всі виклики долі Дмитру допомагають рідні йому люди, які морально підтримують його весь цей час. Батькам особливо боляче за сина, та вони не видають цього, бо розуміють, що йому важче.
Мама Дмитра, пані Лідія, говорить: «Для кожного батька чи матері нічого найдорожчого немає, як їхні діти. Я по-материнськи дуже вдячна Лізі, дівчині мого сина. Вона весь час його підтримувала і досі підтримує, як може. Познайомилися діти ще тоді, як Дмитро служив в Охтирці. З тих пір вони не розлучаються. Підтримка матері чи батька – це одне, а коханої – це зовсім інше. Вони молоді, син із Лізою швидше піде на поправку. Вона від нього не відходила, доглядала за ним у всіх лікарнях, їздила і до Польщі. Таких дівчат, які цінують хлопців не лише за гроші, небагато. Справжнє кохання перевіряється часом і труднощами».
«Все буде Україна, все буде добре. І не інакше, – з оптимізмом говорить Дмитро. – Я свідомо йшов захищати свою державу, не заради якоїсь слави чи визнання, розуміючи всю небезпеку і те, що потім не тільки про мене, а й про інших, можуть просто й не згадати. Та для мене це – не головне».
Батьки Дмитра Станіслава все життя прожили у селі Попівка, працювали, як і інші односельці, були щасливі у своїх домашніх турботах, сімейних радощах. Та війна змусила їх виїжджати, коли ворог почав щодня нещадно руйнувати людські домівки. Гинули ні в чому невинні люди. Коли Дмитро отримав поранення, повертатися в Попівку не варто було, бо місцеві, навпаки, виїжджали, через постійну небезпеку. Батькам довелося шукати якусь хатину в безпечнішому місці і покину рідну оселю. Наразі родина Станіславів переселилася в іншу область. «Мої батьки взагалі не хотіли виїжджати зі свого дому. Інколи думаю, чи наважилися б вони виїхати, коли б я не отримав поранення? А так ця подія пришвидшила їхнє рішення евакуюватися. Я розумію, що їм нелегко було піти на це, але ж могло статися найгірше, адже наразі село повністю зруйноване. А чи матиме воно майбутнє?».
Через шість місяців, як і вимагалося, Дмитро повторно пройшов медичну комісію для підтвердження групи інвалідності. Ще і досі він перебуває на військовому обліку, тож їздить до ТЦК для поновлення даних. А місяць тому йому «Укрпоштою» надійшла повістка, тож знову довелося їхати відмічатися, ще раз доводити, що він не ухиляється від служби.
Олена ТЯГЛЕНКО
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь