Василь Статівка — звичайний чоловік, який став справжнім героєм
«Я піду воювати. Синові зарано ще»
Василь Статівка був одним із тих, хто не чекав, поки війна прийде до його порогу, тож свідомо і мужньо став на захист своєї країни, свого дому і своїх людей, розуміючи ціну свободи.
Народився Василь Статівка 30 липня 1973 року. Закінчив місцеву школу, а потім вивчився на кранівника. У 1990 році пройшов строкову службу в ракетних військах у Миколаївській області.
Після демобілізації Василь працював на крані у сільському господарстві та на будівництві у великих містах. Останнім часом трудився у місцевому сільгосппідприємстві «Мрія».
Він не був професійним військовим, але був людиною з великої літери: мужній, добрий і, що найважливіше, людяний. Коли Батьківщина опинилася у небезпеці, його внутрішній стрижень не дозволив йому лишитися осторонь. Коли його старшому синові виповнилося 18 років і він мав проходити строкову службу, Василь Миколайович сказав: «Я піду воювати. Синові зарано ще». У травні 2022 року він приєднався до Збройних Сил України.
Місія «300-ті» та незламність духу
Через незалежні від нього обставини Василь неодноразово повертався додому, але не полишав спроб стати до лав ЗСУ. Зрештою, 19 січня 2023 року він розпочав службу у 31-й медичній бригаді.
Навіть після травми, коли під час навчань у Житомирі у нозі зламалася титанова пластина, Василь Статівка повернувся на службу одразу після одужання. Його обов’язками було вивезення з передової загиблих і поранених військових.
Як згадує дружина Валентина Михайлівна, Василь був одержимим своєю місією: «Валю, в мене в автомобілі ніхто з 300-их не помер, у якому б стані вони не були. Я їх забирав із розбитими головами, поламаними тілами, я жменями їх збирав докупи, але вони залишалися живими».
Потім Василя Статівку перевели в 110-у штурмову бригаду, де він служив стрільцем.
Василь категорично відкидав поради облишити службу: «Я стоятиму за своїх дітей, їм ще рано воювати. На війні теж чиїсь діти, які ще толком життя і не бачили. І їх немає ким замінити».
Подвиг і прощання
Василь Статівка вважався зниклим безвісти з 4 січня 2024 року після штурмових дій російських військ поблизу Авдіївки, Покровського району. На жаль, звістка про його загибель при виконанні бойового завдання підтвердилася.
«Останній раз Василь вийшов на зв’язок 1 січня 2024 року буквально на декілька хвилин, щоб повідомити, що у нього двадцять хвилин на збір, – згадує дружина. – І більше я його не чула. Як потім з’ясувалося, 4 січня там був великий обстріл, тоді загинули троє військових. Побратимів повернули ще минулого року, у червні, а його лиш тепер».
Валентині Михайлівні неодноразово телефонували військові медики, які пліч-о-пліч знаходилися з її чоловіком, і з захопленням розповідали про його оптимізм, почуття гумору, мужність і відвагу. Один випадок їм особливо запам’ятався. Якось під час повернення з завдання, Василь Статівка вже майже дістався місця призначення, як тут ворожа міна потрапила прямо в його автомобіль. Усі бачили цей момент, тож заворожено стояли і дивилися на стовп диму, розуміючи, що трапилося щось трагічне. Аж раптом звідти вискакує Василь Миколайович, швидко біжить кульгаючи, а потім повертається у бік ворога і жестом руки показує: «Ось вам, а не Василя!».
Пам’ять і жертовність
Василь Статівка – батько чотирьох дітей. У старшої доньки є вже власна донечка, шестирічна Женя, яка ще не знає, що дідусь загинув. Тиждень тому їй був День народження і вона чекала від нього вітань. Дівчинка говорить, що її дідусь Вася – справжній герой, і всім розповідає, що він обіцяв швидко побити всіх ворогів і повернутися, щоб ходити з нею на риболовлю.
«Як же ж внучечка його любила! – розповідає пані Валентина. – Останній раз Вася спілкувався з усіма на Новий рік, перед тим, як ішов на бойове завдання. Він говорив по телефону і з Женею також, а вона раділа обіцянкам дідуся, тож і досі його чекає. Тоді, перед Різдвом, у мене так боліла душа, я відчувала, що з Васею щось трапилося, хоча раніше він міг по два тижні не телефонувати. Він обіцяв приїхати на мій День народження 14 січня, і ми його чекали. А коли він не давав про себе знати, ми шукали його по всіх моргах, телефонували, куди тільки можна було, хоча ще надіялися, що він у полоні, але живий, і його повернуть. А вже побратими підтвердили його загибель. Я знайшла Василя 9 червня у фейсбуці, у списках на обмін загиблими, який виставили росіяни. Погляд мій відразу натрапив на його прізвище під номером 19, де вказано було, що при ньому був паспорт, водійські права, військовий квиток. Там було більше тисячі прізвищ. А 9 вересня мені зателефонували з Вінницького моргу, запитали, ким я доводжуся загиблому. Я сказала, що я – дружина. Потім ми дочекалися, поки надійшла відповідь із військової частини, що він дійсно є загиблим…»
Останній путь — під звуки вибухів
Будинок, у якому жила родина Статівок, постраждав від ворожих обстрілів. Тієї неспокійної ночі дружина з сином, які були вдома, на щастя, врятувалися. Та ніщо після того випадку не могло заставити їх виїхати в безпечніше місце. Валентина Михайлівна залишилася, аби дочекатися додому свого Василя, з яким прожили разом 32 роки. І таки діждалася…
Коли на сільському кладовищі прощалися з Василем Статівкою, з прикордоння доносилися вибухи. У зв’язку з безпековою ситуацією, поховання провели прискорено, без останніх залпів слави на честь Героя, але на рідній землі, біля батьків і сестри. У цьому родині Статівок допомогли земляки і небайдужі люди, за що їм дуже вдячні.
Пам’ять про героя
Про те, якою шанованою людиною був Василь Миколайович, свідчить велика кількість людей, які прийшли на кладовище, не боячись ні ворожих дронів, ні обстрілів, – усі дякували за мужність і жертовність, віддаючи останню шану загиблому.
У тяжку годину поруч були близькі сім’ї друзі, які підставили плече дружині. Одна з них — подруга сім’ї Ніна Акіншина. Вона згадує Василя Статівку гарною людиною, надійним другом, який ніколи не відмовляв у допомозі. На полі бою наш герой проявив ті самі якості, якими його знали в рідному селі: незламність духу, готовність підтримати побратимів і невичерпну віру у справедливість. Він виконував свій військовий обов’язок із гідністю, день за днем, крок за кроком наближаючи нашу спільну Перемогу.
Кожна його дія, кожен бій, кожна ніч на завданні — це внесок у мирне майбутнє, яке ми обов’язково здобудемо.
Сьогодні боляче усвідомлювати, що життя Василя Статівки обірвалося так рано. Але його подвиг житиме вічно. Пам’ять про нього — це не просто скорбота, це нагадування про ціну нашої волі. Це приклад того, як має любити свою землю справжній українець. Його ім’я, його мужність і його доброта вписані золотими літерами в історію села Ямне та всієї України.
Слава Герою!
Вічна пам’ять і шана!
Олена ТЯГЛЕНКО
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь