Історія кожного ВПО — це унікальна історія болю та випробувань. Хтось встиг вивезти речі, хтось — лише документи з палаючого будинку, а хтось рятував своїх курей та поросят, бо не міг залишити їх напризволяще. Ці історії назавжди закарбовані в пам’яті шосткинської волонтерки Влади Воробйової. Вона знає, що за кожною абревіатурою ВПО стоїть жива людина зі своєю трагедією. Розмова з Владою — це емоційна подорож, що розкриває біль, проблеми та виклики, з якими стикаються переселенці.
– Владо, як почалась твоя волонтерська робота?
– З початком повномасштабної війни я почала свою волонтерську діяльність. Все почалося з того, що у Facebook я бачила безліч запитів про допомогу. Моя перша допомога була знайомим і друзям, яким було неможливо дістати ліки, бо наше місто було в оточенні, і медикаментів майже не було. До мене звернулася жінка, яка шукала ліки для свого онкохворого батька. Я написала публікацію, зробила позначки друзям, сподіваючись, що хтось допоможе. Саме тоді один знайомий надіслав цілу упаковку цих ліків. Це було дуже важливо, бо йому не можна було переривати курс лікування. З цього все й почалося.
Далі я почала допомагати іншим: шукала речі, ліки від тиску, ліки для людей, що мали проблеми зі щитовидною залозою, бо тоді видавали лише по дві-три таблетки, оскільки їх реально не вистачало. Співпраця з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) почалася, коли ми возили гуманітарну допомогу в прикордонні райони. Спочатку це були продукти харчування та солодощі для дітей. Я публікувала свою роботу в TikTok, показувала, що роблю, організовувала збори, допомагала хлопцям.
Влада розвозила хліб по старостинським округам
– Як і коли ти направила свої сили на допомогу ВПО у пошуку житла?
– Одного разу мені написали журналісти. Вони запитали, чи я дійсно волонтерка, і попросили допомогти родині, про яку вони знімали репортаж у Середино-Буді. Це була Наталія з двома дітьми. Була зима, світло та вода з перебоями, а опалення в них було автономне. Вони шукали квартиру. Я сказала: «Я спробую, допомогти».
Тоді ціни на оренду житла піднялися втричі. Бували навіть випадки, коли люди перепродавали квартири: знімали за 5, а здавали за 10 тисяч. Людям не було куди діватися, вони брали позики та мікрозайми, щоб вижити. Я допомогла Наталії, але ця ситуація була найсумнішою з усіх, з якими я стикалася.
Наталія приїхала до Шостки. Ми з моєю маленькою донькою та ними поїхали шукати житло. Ми їздили, дивилися одну квартиру, другу. Вони погано орієнтувалися в місцевості, тому попросили допомоги. Нічого ми не знайшли. Наташа боялася повертатися того дня, але вибору не було. Наступного дня я теж не змогла знайти житла. Ціни були надто високі, а квартири здавалися миттєво.
Я сіла в машину й їздила по дворах, питаючи, чи знає хтось, хто здає житло. Так я могла їздити цілу добу. Зрештою, я знайшла квартиру. Однак за день до того, як ми знайшли квартиру, Наталія зателефонувала і сказала, що, мабуть, поїде з дітьми за кордон. Розмова перервалася. Я почула вибух, почула, як її донька Віка кричить не своїм голосом: «Мамо, мамо, мамочко, я хочу жити!». Я зрозуміла, що це був обстріл у Середино-Буді, і він був дуже близько, бо було добре чути. Я кричала: «Віка, розмовляй зі мною!», але телефон кинули. Потім Наталя взяла слухавку, і сказала: «Давай, я передзвоню, ми ховаємось». У Віки від стресу були покусані губи, аж до ран, і залишилася сильна психологічна травма.
Задні сидіння постійно доводиться використовувати, як багажник
Наступного ранку я сказала: «Все, їдьте, ми знайшли квартиру». Але була інша проблема: не було грошей за перший місяць. Я зателефонувала одному відомому депутату і запитала, чи зможе він допомогти. Я навіть не встигла назвати суму, а він уже сказав: «Приїжджай, дам готівкою, скільки треба». Я приїхала, попросила гроші за перший місяць, а потім відзвітувала, що сім’ю заселили. Того ж дня Наталія з дітьми залишилася в квартирі. Зараз вона працює, має стабільну роботу і досі живе в Шостці. Ми спілкуємося, і я бачу, що вони адаптувалися.
– Твоя робота триває не один рік і ти на власні очі бачиш, які проблеми стоять перед людьми, які через обстріли шукають прихисток у нашій громаді.
– На початку війни це були запити на продукти, гігієнічні набори, ліки. Зараз найбільше запитують про житло, роботу та їжу. Починати все заново дуже важко, і в кожної сім’ї своя історія, вони не повторюються.
Автор: З Фейсбуку Влади Воробйової
Навіть ми в Шостці, щодня потрапляючи під інтенсивні обстріли, розуміємо, що деякі люди не витримують і стають ВПО. Тому для людини, яка приїжджає, найважливіше — розуміти, що вона не одна.
Завжди є вихід, є волонтери, до яких можна звернутися, є друзі друзів. Треба стукати, і двері відчиняться. Не треба чекати, а треба швидко збирати речі і виїжджати. Я розумію, що це дуже важко, бо люди втрачають не лише житло, а й життя, спогади. Це більше, ніж будинок. Усе це — великий стрес, який треба пережити, але на це потрібен час.
– Чи допомагає держава та місцева влада в достатній мірі?
– Є випадки, коли влада реагує швидко, але часто бюрократія та відсутність чіткої координації «збивають з ніг». Мені б дуже хотілося, щоб волонтерів почули не лише в Шостці, а й в інших містах, де не так відчувається війна через значну відстань від країни-агресора.
На її сторінці багато різних ключів, всі вони від знайдених домівок для ВПОАвтор: З Фейсбуку Влади Воробйової
Шостка — невелике місто, переселенців дуже багато, і житла практично немає. Його неможливо знайти, або воно коштує занадто дорого. Модульні містечка були б чудовим рішенням. Місто мало б менше клопоту, бо в разі екстреної ситуації було б готове місце. Люди, які втратили будинок, наприклад, під час обстрілів, змогли б там тимчасово жити. Пенсіонери з пенсією 3-4 тисячі гривень просто не можуть собі дозволити орендувати квартиру.
Іноді окрім житла переселенці потребують ремонту в новій оселіАвтор: З Фейсбуку Влади Воробйової
Я думала, що шосткинці змінять своє ставлення до переселенців. Я часто чую: «От, ви поприїжджали». І тоді хочеться сказати: «Не нарікайте на долю, бо невідомо, що буде завтра і куди вам доведеться їхати, і до вас може бути таке саме ставлення».
Деякі люди, які самі нічого не роблять, критикують волонтерів. Я їм кажу: «Приходьте, побудьте волонтерами, розкажіть, як правильно, якщо ви знаєте. Зробіть, покажіть не словами. Знайдіть квартиру, холодильник, ліжечко». Меблі ми перевозили вночі, взимку. Коли мене запитують, скільки я допомогла, я кажу: «Востаннє було 276, і це було ще минулого року. Я перестала рахувати». Я знаходила житло в Києві, на Західній Україні. Одна сім’я, яка дуже постраждала, переїхала із Середино-Буди в Глухів, там їх обстріляли, потім вони приїхали в Шостку, і там їх обстріляли, а потім вони виїхали на Західну Україну. Там їм дали роботу, житло і влаштували дитину в садочок.
– Навіщо люди з прифронтових сіл їдуть у Шостку, яка так близько до кордону?
Я можу сказати чому. Вони хочуть бути поруч зі своїми домівками. Вони сподіваються, що повернуться. У мене навертаються сльози, коли я згадую, як вивозила одну бабусю. Вона стояла і цілувала ворота свого дому, тримала мене за руку і питала: «Скажи чесно, я сюди ще повернуся?». Я не знала, що їй відповісти. У неї немає нікого, ні дітей, ні онуків. Вона зібрала свої речі, а потім, коли ми вже від’їжджали, попросила зупинитися і взяла з собою маленького порцелянового півника з сервізу. Вона сказала, що виросла з ним і хоче, щоб він поїхав з нею. Я ніколи не бачила, щоб люди цілували свою хвіртку.
– Було багато трагічних випадків, а були комічні?
– Разом з господарями доводилось перевозити тварин. Одна бабуся попросила вивезти її зі 110-ма курками та качками. Я навіть боялася питати, що там ще є. Колись везли порося. На блокпосту воно почало вищати, довелось показувати, що веземо в багажнику. Колись на пасажирському сидінні я перевозила індиків. Ми їх зав’язали в ковдру, але вони вилетіли з машини. Хлопці допомогли нам їх спіймати і сказали більше по полю не бігати. Це було небезпечно, я навіть не подумала про міни.
Я організовувала збори, щоб допомагати ВПО. Ми клеїли шпалери, ставили унітази, проплачували оренду квартир. Купували б/у пральні машинки, холодильники. Більше грошей йшло на паливо, бо дорога до прифронтових сіл дуже погана. Мій досвід показав, що достатньо допомогти хоча б один раз. Якщо кожен буде допомагати, буде легше і нам, і всім іншим. Треба розуміти, що війна не закінчилася, і людяність треба в собі тримати.
– Що можна сказати тим людям, які через війну залишають рідний дім?
Я хочу звернутися до тих, хто опинився в скрутному становищі: ви не одні. Завжди бийте на сполох, якщо вам потрібна допомога. Ви можете написати мені або іншим волонтерам. Не бійтеся просити допомоги. Це не соромно, це ваш порятунок і порятунок ваших дітей. Ця темрява тимчасова. За чорною смугою завжди буде біла. Ми разом впораємося. (Відео)
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
Джерело: “ШосткаNews.City“
Новину створено за матеріалами сайту “ШосткаNews.City” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “ШосткаNews.City”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь