«Сповіщаємо Вас зі скорботою про те, що Ваш чоловік, підполковник Шаповал Іван Дмитрович, 24.10.1981 р.н., виконуючи бойове завдання, загинув…» — ці страшні слова, що розірвали спокійне життя Наталії, дружини Івана, стали чорною звісткою для всієї Кириківської громади. 1 серпня 2025 року, під час ведення бойових дій із підрозділами держави-агресора російської федерації в районі населеного пункту Варачине Сумського району Сумської області, обірвалося життя нашого земляка, відданого захисника України, начальника служби охорони праці військової частини 1551, військовослужбовця військової служби за контрактом Шаповала Івана Дмитровича.
Іван Шаповал народився в мальовничому селі Іванівці Кириківської громади. Ще з дитинства він мріяв про військову кар’єру, і його шлях до здійснення цієї мрії був послідовним і цілеспрямованим. У 2003 році він успішно закінчив Національну академію прикордонних військ України ім. Богдана Хмельницького. Його першим місцем служби став Могильов-Подільський загін, де молодий лейтенант розпочав свій професійний шлях у селі Студена, на кордоні Вінницької області.
Відданість військовій справі та незламний дух
Іван Шаповал став на захист України ще у 2014 році. Він сам казав, що мав 27 календарних років стажу, адже на сході України кожен рік служби зараховувався як три. Підполковник Шаповал міг би вийти на заслужений відпочинок, але з початком повномасштабної війни про звільнення не могло бути й мови. Його відданість військовій справі була безмежною, про що свідчать численні нагороди та відзнаки: грамоти за вагомий особистий внесок у забезпечення надійної охорони державного кордону України, сумлінне виконання службових обов’язків, мужність, високе почуття патріотизму та професіоналізм. Серед них — відзнака командира першої окремої танкової Сіверської бригади «Бий першим», відзнака «Холодний яр» Черкаської обласної військової адміністрації, нагрудний знак «За відзнаку в службі», медаль «20 років сумлінної служби» та багато інших.
Протягом своєї служби Іван Шаповал обіймав різні відповідальні посади: був начальником охорони праці, начальником квартирно-експлуатаційної служби, начальником тилу, начальником і заступником начальника застави. Він служив у різних прикордонних загонах, зокрема в Котовському, Могильов-Подільському, Сумському, Харківському, Краматорському, Старобільському, Скадовськ-Очаковому, завжди демонструючи високий рівень підготовки та відповідальності.
Світла енергія та любов до життя
Іван був життєрадісною та вольовою людиною. Його побратими згадують, що від нього завжди виходила позитивна енергетика, якою заряджалися інші. Він любив свою справу, постійно вдосконалювався і володів будь-якою інформацією, необхідною для якісного виконання завдань.
Найбільшою опорою в житті для Івана була його сім’я. За роки служби їм неодноразово доводилося змінювати місця проживання, щоб бути поруч. Дружина Наталія з теплотою згадує їхнє знайомство: «Івана направили працювати в моє рідне село, і ми там зустрілися. Після першого знайомства ми почали зустрічатися, а вже через чотири місяці ми побралися. 20 років ми були завжди разом». Їхній шлюб був прикладом справжньої любові, взаємопідтримки та спільного шляху крізь усі випробування.
Останнє завдання та нездійснені мрії
1 серпня 2025 року Іван Шаповал вирушив на своє останнє бойове завдання у складі евакуаційної групи з шести осіб. Їхній маршрут пролягав через Суми-Храпівщина-Нова Січ-Варачине. Завданням групи було забрати та доставити «двохсотих», яких вчасно не змогли евакуювати. «Мій чоловік говорив, що йому часто телефонували родичі загиблих чи безвісти зниклих військових і запитували, де їхні чоловіки, батьки, сини, тож він ставив собі за мету їх знайти і повернути додому. Це безпосередньо була не його робота, але ж бажаючих знаходилося небагато, тому на завдання вирушив сам», — розповідає Наталія. Іван запевнив дружину, що все буде безпечно: їх моніторитимуть, поруч будуть РЕБ та штурмові бригади.
Побратими їхали з піднесеним духом, знімаючи на відео свій небезпечний шлях пішки через заміновані ділянки, зупиняючись на перекур, жартуючи. Вони трималися мужньо, незважаючи на ризик. «Уже потім я дізналася від бойових побратимів, що 1 серпня о 12:20 мій чоловік передав по рації, що він «трьохсотий», а один «двохсотий», інших немає. А о 13:15 він знову вийшов на зв’язок, бо, як виявилося, хлопці ховалися від обстрілів. А вже через декілька хвилин зв’язок обірвався», — згадує Наталія.
Трагічні обставини його загибелі досі болять у серці дружини. Військові розповідали, що коли Івану відірвало ноги, він зумів накласти собі турнікети і просив: «Потягніть мене, хлопці, я хочу жити…». На жаль, ніхто не зміг цього зробити, бо евакуаційного транспорту поруч не виявилося. «І в мене ще й досі багато питань до командирів: чому його не забрали? Чи була можливість його врятувати? Чи варто було посилати людей на завдання без підкріплення? Чи, можливо, комусь забракло сміливості? Два тижні, два довгі тижні ми молилися, аби його тіло забрали, щоб хоч можна було поховати», — з болем ділиться Наталія.
Іван Шаповал йшов на завдання, не прощаючись, бо вірив, що повернеться. Він надто сильно любив життя і мав безліч планів на майбутнє. Доля, на жаль, жорстоко пожартувала з ним. Він нічого не боявся, не ховався за спинами побратимів, бо щиро любив свою офіцерську роботу. Дружину завжди заспокоював, що все буде добре.
Востаннє вони бачилися напередодні від’їзду, 31 липня. Іван посадив дружину на потяг до Харкова, де була їхня донька, і просив її дочекатися: «Ти тільки діждися мене…». Наталія згадує останні миті, проведені разом, як він ретельно готувався до завдання, підшивав бронежилет, лагодив взуття. О 4-й ранку 1 серпня Іван написав дружині: «У мене все добре, але зараз не буде зв’язку». Це були його останні слова.
Світла пам’ять про Івана
Іван Шаповал назавжди залишиться у пам’яті всіх, хто його знав, світлою та доброю людиною. Він надзвичайно любив цивільне життя. Захоплювався риболовлею, ходив на полювання, обожнював вирощувати городину, насолоджуючись кожною миттю спостереження за її зростанням. Його улюблениця вівчарка, яку він лагідно називав «кошеням», була його вірним другом. Але найбільше він любив свою родину, особливо доньку, щасливим батьком якої був двадцять років.
Про Івана Шаповала згадують земляки
Віра Воробйова: «Іван був добрим і хорошим сусідом, знала його порядним і щирим. Подружжя завжди поважало одне одного, а він любив свою сім’ю безмежно. Царство Небесне землякові».
Олена Шаповал, дружина двоюрідного брата загиблого, розповіла, що допомога Івана людям завжди була своєчасною, адже він ніколи нікому не відмовляв. Був готовий кинути все і поспішити, коли це було необхідно.
Вічний спочинок підполковник Іван Шаповал знайшов на Кириківському кладовищі, поряд зі своїми родичами. Провести в останню путь нашого захисника прийшли представники громади, рідні, друзі, бойові побратими, знайомі та просто небайдужі люди, які живим коридором віддали останню шану Герою. На честь захисника пролунали залпи гармати, що нагадали всім про ще одну смерть заради життя інших.
Низький уклін батькам Івана — Дмитру Васильовичу та Людмилі Вікторівні — за сина, якого вони виховали справжнім громадянином своєї держави. Його ім’я назавжди буде вписане в історію України як ім’я Героя, що віддав своє життя за її свободу.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь