Літні канікули у розпалі, і кожен із дітей проводить їх по-своєму. Екскурсії, подорожі, походи, багато друзів – усе це завжди чекало на школярів у мирний час. Тоді діти мали більше можливостей цікаво і з користю проводити своє літнє дозвілля, а батьки старалися зробити все від них залежне, аби вони добре відпочили, набралися сил, одержали яскраві враження і мали незабутні зустрічі під час канікул. Та, на жаль, війна все змінила. Замість безтурботного дитинства, на долю наших дітей випало чимало випробувань, через які їхні можливості обмежилися не тільки у повноцінному навчанні, а й відпочинку.
Статистика говорить, що станом на квітень 2025 року з прикордоння Сумщини евакуювали близько 8000 дітей. Ці дані є динамічними і через безпекову ситуацію, що останнім часом загострилася, постійно змінюються.
Ліза Коваль із прикордонної Великої Писарівки, як і її ровесники, мріє про те дитинство, яке було до війни. До першого класу ліцею дівчинка пішла у 2022-му. Через безпекову ситуацію, зі своїми однокласниками і вчителькою Надією Іванівною за три роки майже не зустрічалися, хіба що бачилися через монітор комп’ютера, адже навчання проходило у форматі онлайн. Відсутність зв’язку й інтернету після ворожих обстрілів часто забирали у дітей і таку можливість навчатися.
Ліза настільки комунікабельна дівчинка, що нічого не стало на заваді нашому щирому спілкуванню. Їй так хотілося комусь розповісти про пережите, що потрібно було тільки уважно слухати – її переповнювали емоції, що так давно вже просилися на волю…
Історія Лізи: дитинство під час війни
Згадуючи про початок повномасштабної війни, дівчинка з хвилюванням розповіла про те, як її рідні у перші хвилини сприйняли цю страшну новину. Вона побачила в очах своїх батьків відчай і безпорадність і відчула щось лихе, хоча до кінця не усвідомлювала, настільки все це погано. Настрій дорослих усе більше передавався й Лізі, і вона дуже боялася.
«Мої тато з мамою, я, а також бабусі з дідусями ховалися від обстрілів у погребі, там і ночували. Я дивилася на них і зрозуміла, що щось відбувається страшне, адже бачила їхні обличчя і відчувала їхній поганий настрій, який постійно передавався і мені. Бабуся весь час мене пригортала і тихо промовляла: «Ой, Господи, за що ж це нам?» Пізніше я зрозуміла, що всі вони дуже хвилюються за мене, і тому мені їх стало жаль ще більше. І я вирішила триматися, не показувати виду, що я боюся, щоб їм було легше. Коли надворі стихали вибухи і з’являлася електроенергія, всі йшли в будинок заряджати свої телефони», – розповідає дівчинка.
«У погребі ми перебували довгий час, але через холод і сирість у мене почався кашель, я захворіла, тож ми повернулися в домівку. У коридорі мама намостила матраци, на яких ми сиділи, коли стріляли, а вночі спали. Дідусь казав, що там, де немає вікон, безпечніше. Одного разу біля нашого двору щось прилетіло і вибухнуло, не знаю, як воно називається, але навколо пошкодило людські домівки, і нашу теж. Я глянула на бабусю, а вона вся зблідла, різко схопила мене, притулила до себе, а тоді до стіни, як вона потім казала, щоб осколками не поранило, а я дуже злякалася і почала плакати. І тоді тато взяв найнеобхідніші речі і ми поїхали у м. Полтава. Там нас поселили у шкільному спортзалі, з такими ж переселенцями. Вибухів не було чутно, тільки сирену. Я бачила, що моя мама вже інколи почала трішки посміхатися, та і я теж, бо в мене з’явилися нові друзі, ми добре потоваришували», – згадує Ліза.
«А потім ми переїхали в інше село, щоб бути поближче до рідної домівки, але ворог і там почав все обстрілювати. Тато знову вирішив шукати інше місце, тож наша родина переїхала до сел. Кириківка. Він говорить, що відстань від нашого будинку до нинішнього – 25 км. Та згодом усіх нас, – дівчинка на мить задумалася і почала загинати пальці, рахуючи членів своєї родини, – одинадцятеро, поселили в невеличкий будиночок, сюди вибухи доносяться поки що тільки здалеку, і мені не так уже страшно, як удома. Там мені було найкраще, але коли я боялася, починав боліти живіт, і не хотілося нічого їсти. Вдома у мене є своя кімната, іграшки. А ще було багато друзів, із якими я завжди гуляла на вулиці. Я дуже, дуже, дуже хочу додому», – дівчинка наполягала на тому, щоб у статті про неї написали декілька разів слово «дуже», передаючи її відчуття, щоб усі зрозуміли, настільки сильно вона хоче повернутися у рідну домівку. – «Сьогодні я можу хоча б виходити на вулицю погуляти, – каже дівчинка, – а вдома я сиділа в будинку. Я вже тут познайомилася з дівчатками – Лерою і Катею».
Літні канікули та дорослішання
На запитання, як Ліза проводить свої літні канікули, відповіла: «Я інколи ходжу з мамою чи бабусею на річку купатися, хоча це неблизько, а також гуляю з подругами, але більшість свого часу проводжу з маленьким братиком, який народився вже під час війни, допомагаю батькам його нянькувати. З нами проживають домашні улюбленці – п’ять собак і два котики. Годувати їх – це мої обов’язки, а ввечері зачиняю їх на ночівлю. А ще й курочок заганяю в сарай, також читаю художню літературу, яку порадила моя вчителька».
За період війни Ліза враз подорослішала, у свої десять років не по-дитячому розуміє, що війна – це завжди погано, бо вона вбиває людей, руйнує їхні домівки, не дає ходити до школи і спілкуватися з ровесниками, а ще – розкидала по світу всіх дітей. Вона вже орієнтується, коли летять шахеди, дрони чи ракети, або що таке «прихід», а що «вихід».
«Я так хочу побачити свою вчительку Надію Іванівну, я за нею дуже скучила! Мені дорослі казали, що вона виїхала до м. Харків. Але ж там теж небезпечно, ще й як! Мені відомо, що у Харкові проживають зараз двоє моїх однокласників – Максим Яковенко і Соня Іллєнко, які теж поїхали, рятуючись від війни. Вони часто вимушені бігати в укриття, бо постійні сирени сповіщають про небезпеку. А я їм усім передаю великий привіт і хочу, щоб вони трималися, як тримаюся я», – з серйозним виразом обличчям говорить дівчинка.
Найбільша мрія Лізи
Під час розмови я запитала, про що найбільше мріє Ліза, і дівчинка відповіла: «Я так хочу, щоб війна поскоріше закінчилася ВНОЧІ. Саме вночі, щоб коли я вранці проснулася, а її вже не було. І ми поїхали б із батьками на море, а ще краще – в Карпати, хоча я не знаю, які вони, та чула, що там свіже повітря і дуже класно. Було б дуже добре, якби ми всі класом відвідали м. Харків, сходили б до театру чи у парк на атракціони. А ще хочу, щоб не гинули люди, щоб не плакали діти, щоб ми ніколи не ховалися від обстрілів»
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь