Лаванда (Lavandula) – вічнозелений чагарник, рослина, яка підкорила весь світ фіолетовим цвітом та витонченим ароматом. Виростає на Канарських островах, у Африці, Азії, на півдні Європи. Культурні форми вирощують у садах по всьому світу. Лаванда – є символом, талісманом, душею французького Провансу. Там нескінченні поля лаванди. Квіти використовують у парфумерії, медицині і в гастрономії. Українці знайомі із гірською лавандою Криму, пам’ятаєте пісню? А в Криму, взагалі, є селище Лаванда поблизу Ялти. Здається, українців уже не здивуєш цією темою. Можливо, але краси забагато не буває. І лавандова тема набуває популярності із року в рік, навіть, незважаючи на війну. Тож, в Україні доста лавандових полів. І Сумщина теж не пасе задніх. Нещодавно ми розповідали вам про лавандовий парк «Едем», що в селі Боголюбове Тростянецької громади. Лаванда – як магніт, а що цікавого поряд? У Боголюбовому є. А як у інших? І ми поїхали у Кириківку, селище на прикордонні. Бо там уже четвертий сезон діє «Простір вільних людей. Лаванда Слобідська». Гріх не поїхати. І ми чкурнули у розвідку. Наша мандрівка була схожа на неймовірний політ місцевого значення. А тепер про все по порядку.
ЛАВАНДА СЛОБІДСЬКА
Ранок. Серпанок. Разом із сестрою мчимо велосипедами на залізничний вокзал Охтирки. Ось і приміський потяг. Ми вирішили мандрувати як справжні велотуристи. І це було правильне рішення. За три з лишком години ми стільки встигли побачити й дізнатись! По плану були лаванда і Богомазов. А по ходу нам відкривалася історія, природа і «сліди Харитоненка».
Отже, «Лаванда Слобідська». «Це зовсім поряд із залізницею, попередила нас господиня кириківської лаванди пані Олена». Добрі люди показали напрямок. Вперед до нових яскравих вражень. Вулиця Харитоненка. Тут, у приватному господарстві Олени й Олександра Дудинських вирощують лаванду. Повторюсь, що свято першого побачення з лавандовим полем у нас уже був, тепер цікаво, як тут, чим нас здивують та порадують у Кириківці?
Охайна садиба. У дворі квіти у вазонах. А далі, там де городи, панує-пишається лавандове поле. При вході стоїть скринька «Донат на ЗСУ». Така сучасна плата за красу у період воєнного стану в Україні. Віримо, що невдовзі настануть мирні часи.
Лаванда манить фіолетом, тішить ароматом. Душа співає і наповнюється радістю. Окрім лаванди поряд рясніють рядки метеликів, чорнобривців, та майорів, сухоцвітів та вишуканої шавлії. І картопля з огірками теж є. А на сусідньому городі ще й тютюн величається. Як годиться, на полі розставлені витребеньки для гостей: гойдалка, прялка, панський столик із бокалом… А в кінці поля тракторець! І ставок, і млинок, і копиця сіна. Сусід косить траву косою (!). Ще один рай на землі. Роздивляємося, надихаємося і слухаємо ще одну лавандову історію.
ЩАСЛИВА ЖІНКА
У Олени Дудинської сьов день нашого візиту був день народження. А вона працює. Розповідає нам усе про свою лаванду, родину, про життя:
Я щаслива жінка. Я займаюся тим, що подобається. Мені допомагають діти й чоловік. І сусіди в мене гарні. А ще я працюю в аптеці. Добре, що є така робота і в мене багато друзів і життя не одноманітне… Я родом із Полтавщини, із села Берзоточа, Лубенського району. Вийшла заміж за Олександра і ось уже разом 35 років живемо разом у Кириківці. Діти вже дорослі й самодостатні, ще й нам допомагають. Живуть окремо. Завдяки синам я побачила світу. Люблю мандрувати. Де я тільки не була… Та все одно, де б я не була, тягне додому і рахуєш дні до повернення. Перший букетик лаванди із Хорватії і досі зберігаю. Пам’ятаю ясераві враження від лаванди у Добропарку під Києвом, «Лавандовий гай». Мій син запропонував створити щось подібне на своєму городі. До цього я займалася вирощуванням та переробкою лікарських трав: ехінацея, алтей. Я ж фармацевт за освітою. І мені цікава така тема. Вирішили спробувати.
Сажанці лаванди придбали у Сироватці, що під Сумами. 2021-й рік. Пандемія ковіду. Наступного року – війна. Лаванда зацвіла. Були сумніви – кому це потрібно? Та все ж люди приходили за розрадою, яку дарувала лаванда А в 2024-ому році ситуація загострилася, ми ж за 30 км від Великої Писарівки, яку щодня обстрілюють. Знову сумніви – чи виживемо взагалі? Та, як бачите, життя продовжується. І ми разом працюємо на Перемогу, допомагаємо нашим ЗСУ. Фінансами займається наш син Артем, він фінансовий директор «Простору вільних людей». У минулому році було зібрано 25000. Артем відправив на Стерненка, а в цьому році відправляє кошти на придбання тепловізора.
Ми обов’язково переможемо, бо в нас такі неймовірні люди. Розповідаючи про все потроху, пані Олена зібрала нам два букетики лаванди. А ми прогулялися, зафіксували миттєвості лавандового щастя та ще й познайомилися із сусідкою Тамарою Мулявкою, колишньою директоркою бібліотечної системи Кириківської громади. Пані Тамара поділилася інформацією щодо вшанування Олександра Богомазова, художника світового рівня, уродженця Іванівки (Янків Ріг).
СЛІДАМИ ХАРИТОНЕНКА
І ми поїхали шукати стежки художника Богомазова, та спочатку натрапили на інші, не менш значимі для Кириківки, сліди «цукрового короля» Харитоненка. Цукрового заводу немає, порізаний, обгорілий, поруйнований, лише залишки величі промисловості нашого краю. Та назва місцевості «Завод» залишилася. Добротні, колись величні споруди, нині не зовсім руїни, але покинуті й поглинуті чагарниками, диким виноградом, бур’янами. Величезна територія колишнього промислового гіганта Сумщини, одного із підприємств, які побудувала династія Харитоненків. Дуже прикро дивитися на занепад і запустіння цукрового «королівства». Уцілілі будинки нагадують про справи минулого часу. Вулиця Правдинська починається із дому-пустельника.
Що тут було раніше? – запитуємо у чоловіка.
Приєзжа.
??? Тобто готель?
Так. Дім для тих, хто приїжджав у відрядження на завод.
Наразі дім виглядає доволі сумно, чекає на відродження. А далі вулиця із добротними і симпатичними будинками. Тут жили майстри цукрового заводу. І досі живуть люди. І дякують Харитоненкові, сподіваюсь. Несподівано нас наздогнав чоловік на велосипеді , як з’ясувалося – краєзнавець Олександр Ткаченко. І ми разом поїхали до Будинку Культури, в якому бібліотека. Велична споруда, за якою закріпилася назва «Казарма» ще із харитоненківського періоду. Тут теж жили «приєзжі», тимчасово неприлаштовані робітники й холостяки.
Тоді люди жили як у раю. І при Харитоненкові, і в часи коли завод працював. Харитоненко дбав про завод, про своє виробництво і про людей, своїх робітників. Побудував школу, лікарню, дослідну станцію.
«… Після жовтневого перевороту прийшли більшовики. Підприємство націоналізували, перейменували у завод імені газети «Правди», навели свої порядки. Завод працював ще потужніше… Після розпаду радянського союзу, у «лихі 1990-і» почалися часи занепаду… У Кириківці відбувалися дивні речі: пожежа на заводі, загадкове зникнення директора підприємства, банкрутство. І все».
Разом із краєзнавцем заходимо в бібліотеку. Тут затишно й привітно. Схоже на українську світлицю й музей одночасно. Багато картин і музейних експонатів. У великому ящику непотріб російською мовою. На полиці помічаю брошурку «Богомазов – кубофутурист». Олександр Ткаченко розповідає чергову історію місцевості, а їх у нього достатньо. Але ми були обмежені в часі. Послухаємо наступного разу. Треба планувати повноцінну екскурсію.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
«Кириківка – селище знаходиться на лівому березі річки Ворскла. Засноване в кінці 17 ст. переселенцями із Наддніпрянщини, які прийшли на ці землі на чолі із осавулом Кириком. Пізніше Кириківка стала військовою слободою, сотенним містечком Охтирського козацького полку. Землі належали кириківському сотнику Линицькому та козацькій старшині. Із 1765 року, після ліквідації Охтирського козацького полку – становище військових переформатувалося у стан військових обивателів. Із-за малоземелля люди змушені були йти на заробітки до Янківської цукроварні… Наприкінці ХІХ століття , у 1878 році почалося будівництво залізниці Суми-Харків та вузькоколійки Кириківка-Охтирка. У 1895 почався регулярний рух поїздів через станцію Кириківка… У 1913 році на базі Янківської цукроварні «капіталіст» Харитоненко збудував новий цукровий завод… Потім була радянська доба… В «Історії міст і сіл Української РСР» написано: « Трудящі Кириківки самовідданою працею вносять і свою частку у здійснення грандіозних планів комуністичного будівництва». Комунізму не побудували, завод поруйнували. А нащадки більшовиків знову намагаються захопити нашу територію. Та це їм не вдасться, бо козацькому роду нема переводу.
Залишивши кириківські історії до наступного разу, ми поїхали у Іванівку.
ТУТ НАРОДИВСЯ ОЛЕКСАНДР БОГОМАЗОВ
Олександр Богомазов (1880 -1930 рр.) – український художник, викладач , теоретик мистецтва, лідер світового авангарду. Його називали українським Пікассо і генієм кубофутуризму. Радянська влада замовчувала його ім’я. Та давно прийшла пора знати і шанувати своїх геніїв. Цього року Олександру Богомазову – ювілей, йому виповнилося 145 років із дня народження. У Іванівській бібліотеці-філії проводили мистецьку годину. А юні науковці проводили дослідження.
Іванівка. Янків Ріг звучало надто романтично. І комуністи перейменували, спростили назву села. Там знаходиться Правдинська дослідна станція та Правдинська спеціальна школа-інтернат. А наші спеціалісти і досі не перейменували «газету правда» (!).
Територія інтернату велика, на якій головний корпус – сучасна триповерхова споруда та багато інших, адміністративних та господарських. Нас цікавили споруди Харитоненка. Збереглися не всі. Техпрацівниці вказали на білосніжний привабливий двоповерховий будинок. Це ймовірно контора і житло адміністрації цукрового заводу. Можливо саме тут жили Богомазови. Саме тут пройшло дитинство майбутнього великого художника. Родина бухгалтера сільської цукроварні була небідною, але нещасливою. Невдовзі батько із двома дітьми переїхав у Херсон. От тільки питання – коли? Питань і пошуків ще багато. І територія інтернату – закрита для вільного доступу. І ми непрохані гості – не домовлялися, а так заїхали наскоком. Тому побачили й дізналися дещицю. Ну що ж, наступного разу треба організувати повноцінну екскурсію.
У мене із собою книга «Богомазов у Фінляндії». Авторка – Наталя Терамае. Він там був, і Наталя була, пройшла його шляхами. А ми ще так мало знаємо про стежки-доріжки видатних діячів нашого краю. А природа тут дивовижна, мальовнича – простір, зелень, різнотрав’я, мальви, і Ворскла, що об’єднує. Тутешні мешканці читають газету «Ворскла»!
Дякуємо родині Дудинських за лаванду Слобідську і простір вільних людей, за створення прекрасного сьогодні, що спонукає нас зберігати минуле для майбутнього. Також дякуємо родині Мулявки та краєзнавцю Олександру Ткаченку за гостинність та спогади про минуле. Наша розвідка була вдалою. Ми ще повернемось, і це вже буде інша історія.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь