Благочинний Охтирського округу отець Андрій — не просто священник, а справжній військовий капелан і духовний лідер, який з 2014 року об’єднує навколо себе людей у боротьбі за мир і перемогу України. Через молитви, підтримку родин загиблих та невтомну волонтерську діяльність він стає опорою для тих, хто на передовій і в тилу, надихаючи вірою і надією навіть у найтемніші часи війни.
ОЧІ МАТЕРІВ
Із 2014 року, коли війна вперше торкнулася України, отець Андрій став не просто священником, а справжнім військовим капеланом, який єднає навколо себе людей у спільній боротьбі за перемогу. Його діяльність – це яскравий приклад того, як соціальна згуртованість у тилу стає потужною опорою для фронту. Його молитви за здоров’я і життя воїнів і Україну підтримують у лиху годину.
— Я бачив очі тих матерів, які хоронили своїх синів, в них назавжди згаснув вогник життя… Я маю бути поруч і підтримувати у тяжкі години, – говорить священнослужитель.
ЄДНІСТЬ У ХРАМІ ТА ЗА ЙОГО МЕЖАМИ
Що ж відбувається в храмі Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ м. Охтирки, де о. Андрій служить із 2011 року? Це місце стало справжнім центром збору гуманітарної допомоги. Парафіяни, натхненні його прикладом, згуртувалися для загальної мети: усіляко сприяти якнайшвидшій перемозі. Вони приносять до церкви необхідні речі, жертвують кошти на потреби військових. Ця ініціатива швидко виходить за межі церковної громади: знайомі залучають до добрих справ своїх знайомих, створюючи розгалужену мережу допомоги. Завдяки цій небайдужості, у військові частини різних областей України, де відбуваються бойові дії, регулярно відправляються життєво важливі вантажі – від речей особистої гігієни до різноманітної зброї.
— Усе це збираємо самотужки, від знайомих, на людські пожертвування, через власні канали. Небайдужі люди приносять, привозять, хтось пересилає», – розповідає о. Андрій.
НА ПЕРЕДОВІЙ І В ТИЛУ: ПІДТРИМКА ТИХ, ХТО ПОСТРАЖДАВ
Діяльність отця Андрія не обмежується збором допомоги. Особливо промовистим священника є його служіння пам’яті: з початку повномасштабного вторгнення ворога отець Андрій відспівав у своєму храмі близько чотирьохсот загиблих воїнів із Охтирщини. Ця вражаюча цифра свідчить про глибоке залучення його до трагедій війни та про неоціненну підтримку родин, які втратили своїх близьких, про глибоке розуміння ним того, що підтримка потрібна не лише живим, а й тим, хто віддав своє життя за Україну, і їхнім родинам.
А ще священник особисто їздить у зону активних бойових дій, в тому числі і на прикордонну Великописарівщину, допомагає поховати на батьківщині загиблих військових і цивільних, хоча це дуже небезпечно. Евакуація з цього краю триває постійно, але ж люди продовжують там жити, а дехто повернувся у рідну домівку, незважаючи на небезпеку. Ворожі дрони постійно чатують усіх і все, що пересувається, щоб знищити.
КОЛИСЬ — НА СХОДІ, А ЗАРАЗ І В НАС
Слова отця Андрія лунають особливо гостро в умовах, коли війна, що здавалася далекою, тепер стоїть на порозі його рідної домівки.
— Із 2014 року ми час від часу їздили на схід України, де точилися бої, з гуманітарною місією. А наразі фронт і в нас на Сумщині, – говорить він. – Ця зміна географії війни вимагає негайної та рішучої реакції від кожного з нас, ми маємо об’єднатися тут, у тилу, задля перемоги».
ДОПОМОГА ДЛЯ ЗАХИСНИКІВ КОРДОНІВ
Нещодавно до отця Андрія звернувся командир однієї з військових частин, бригада якої прибула на захист Сумщини, з проханням допомогти з розміщенням військових та їхньої техніки, а також організувати їм харчування до прибуття основного забезпечення. Відповідь була миттєвою.
— Забезпечення приїхало через добу, – говорить військовослужбовець. — Ви навіть не можете собі уявити, наскільки важливою для нас була оперативність і згуртованість людей, які допомагали, Яких згуртував ран Андрій!
Цей випадок є яскравим прикладом взаємодії та здатності тилу швидко реагувати на нагальні потреби фронту. У той час, як воїни стоять на передовій, такі люди, як отець Андрій і його однодумці, забезпечують їм надійний тил, створюючи умови для ефективного виконання бойових завдань.
ІНІЦІАТИВА, ЩО ВРЯТУВАЛА ЖИТТЯ ДІТЕЙ
У березні, через безпекову ситуацію, у зв’язку з посиленням ворожих обстрілів м. Суми, о. Андрій звернувся до голови обласної ради і переконав у необхідності евакуації дітей із Сумського спеціалізованого будинку дитини у більш безпечніше місце. Після домовленостей із місцевою владою і приймаючою стороною, сімдесят п’ять вихованців дитячого будинку під супроводом о. Андрія переїхали до м. Луцьк.
ШЛЯХ ДО ДУХОВНОГО ЛІДЕРА
Отець Андрій – постать, що єднає в собі глибоке співчуття до зруйнованих війною людських осель, сіл і міст і незламну віру в служіння. Його становлення як священника відбулося саме у Великій Писарівці, селищі, яке наразі невпинно потерпає від ворожих обстрілів. Разом із дружиною та маленькою донечкою колись отець Андрій приїхав зі Львівщини у, по суті, порожнє місце – стару будівлю, що потім слугувала церквою. З нуля, крок за кроком, він завойовував авторитет і довіру місцевих жителів. Його щирість, працелюбність та відданість служінню Богу не залишилися непоміченими.
Землячка Валентина Кадничанська, яка з перших днів радо підтримувала молоду сім’ю говорить:
— Про отця Андрія могла б розповідати годинами, бо про нього є що сказати. Знаю його шістнадцять років. Як сьогодні пам’ятаю першу нашу зустріч. Я була вражена, побачивши молодюсіньку пару з візочком, у якому було немовля. Перед цим уже декілька дорослих православних священників Київського патріархату покинули Велику Писарівку: хто злякався московських «колег», які тоді навіть і мені анафему обіцяли, хтось спасував перед труднощами, бо треба було починати все з нуля, були і такі, які самі не дотягувалися до необхідного рівня духовного наставника. А тут новий священник – і з немовлятком! Ні житла, ні церкви в її прямому розумінні… І наша можливість допомогти була мінімальною. У мене розпач, який, мабуть, не могла приховати, а о. Андрій, якому мала б бути опорою, сам мене заспокоює: «Валентино Іванівно, Бог дасть – все добре буде». У очах – усмішка і завзяття. Так розпочалося у нас стале затвердження українського православ’я без додатку МП.
Чи було легко подружжю Бринчаків у Великій Писарівці? Однозначно – ні! Люди, у яких радянська влада понад сімдесят років вибивала атеїзмом віру в Бога, не поспішали до церков, тим більше до пристосованого приміщення в старенькій покинутій будівлі колишнього ПТУ. Жодної зарплати о. Андрій не отримував, власний дохід родини складався лише з тих коштів, які держава виплачувала на маленьку Оксанку. І за ті кошти він купував церковні атрибути, позбавляючи дитину зайвих памперсів. Аби прогодувати родину, садив город, утримував живність у господарстві, яке винаймали. Стукав у двері, йшов до підприємців, але не з простягнутою рукою, а з добротою, вірою, яка пломеніла усмішкою з його очей. І до церкви потяглися віряни, збільшилося коло однодумців. І хоча манна небесна не падала, та о. Андрію вдалося згодом відкрити храм і в прикордонному селі Шевченковому. Це святе місце стало улюбленим для віруючих у свята і будні. Із керівником СФГ ім. Шевченка Анатолієм Морозом і його родиною у священника склалися теплі довірливі стосунки.
Анатолій Михайлович зараз говорить, що спочатку навіть не сподівався, що молодому священнику вдасться навернути людей до віри і з радістю спостерігав, як це йому вдається. І всіляко допомагав у цьому, коли побачив, як люди тягнуться до духовного наставника. Так і створили разом храм. На жаль, зараз він під постійними обстрілами й служби не проводяться.
Завдяки ще одному меценату, керівнику сільгосппідприємства «Світанок» Миколі Надточию, постав храм у Великій Писарівці.
Священнослужитель розповідає, що життя його зводило з прекрасними людьми, які відгукувалися на допомогу, і він за це неймовірно вдячний.
— Багато років я знаюся з Миколою Надточиєм і його родиною, – говорить пан Андрій. – Неодноразово по службі мені доводилося звертатися особисто до Миколи Олександровича. Він – чудова людина, дбайливий господар. Я дуже вдячний йому, що у нелегкий для мене час мого становлення як священнослужителя, він подав мені руку допомоги, і щасливий, що моя мрія про храм втілилася у життя.
Жителька Великої Писарівки Любов Чуприна зазначає
— Отець Андрій зумів організувати навколо себе людей, які були далекі від церкви. Він став для них тим вогником, що запалив їхні душі згуртованістю, оптимізмом і вірою у світле завтра. Як би не було сутужно через складні обставини або великі труднощі в житті, він не показував виду і йшов до своєї мети. Отець Андрій став справжнім духовним лідером, невід’ємною частиною великої спільноти.
БІЛЬ ЗА ЗРУЙНОВАНЕ МИНУЛЕ
На прохання знайомих жителів Великої Писарівки, що постійно під вартою ворожих дронів, вибухів КАБів і ракет, отець Андрій їздить, щоб провести в останній путь загиблих військових чи цивільних. Там він згадує, яким селище було колись квітучим, як щасливо жили в ньому люди. Спогади про ті часи, коли він був свідком різних подій своїх парафіян, контрастують із нинішньою жорстокою реальністю. Цей біль за минуле і теперішні страждання лише посилюють його прагнення допомагати іншим, об’єднуватися заради спільної мети, формують незламний дух служіння навіть у найтяжчі часи.
МОСТИ ДОВІРИ. ВІЙНА І ЖИТТЯ
Слід зазначити, що о. Андрій ніколи не забував Велику Писарівку, у якій залишилися віряни, друзі, знайомі. Він тримав контакти зі своїми наступниками в селищі, допомагав налагоджувати «мости» з його мешканцями. Сприяв організації волонтерської допомоги для наших військових із 2014 року, коли розпочалася російська агресія. А невдовзі і сам відправився на палаючий схід України як військовий капелан, чим продовжує займатися і сьогодні.
У перші дні війни через знайомих, які мешкали в прикордонних селах, священник збирав оперативну інформацію для військових. Він постійно проводить збори коштів на придбання нашим захисникам необхідних засобів для протистояння рашистській агресії.
Не забуває о. Андрій і про нужденних, зокрема, про дітей, позбавлених батьківської опіки. До Великодня організовував підвезення смачних пасочок від Миколи Бантова з його фермерського господарства «Мрія». Небайдужі йдуть назустріч священнику-патріоту, який живе заради інших, заряджаються його оптимізмом і вірою у краще майбутнє.
Незважаючи на війну, у храмі Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ м. Охтирки священник освячує шлюби і новонароджених діток на мирне і щасливе життя.
Минуло шістнадцять років, як отець Анедрій у нас, але завзяття у нього не стало менше не стало менше. Підсилене життєвою мудрістю, воно продовжує об’єднувати людей, вселяє віру в те, що все буде добре.
Олена ТЯГЛЕНКО
В Україні станом на зараз (червень 2025) служать понад 750 капеланів у Збройних силах України. На посадах штатних військових капеланів — близько 300 офіцерів, які отримали військове звання та підписали контракт із ЗСУ. Вони представляють 13 різних релігійних організацій. Більшість — представники Православної церкви України. Також є капелани Української греко-католицької церкви, протестантські пастори й імами — капелани-мусульмани. Інформації про точну кількість загиблих капеланів немає, але відомо, що вони брали участь у бойових діях та зазнавали втрат.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь