У сільському будинку культури на Охтирщині зберігаються артефакти війни, привезені або ж надіслані воїнами воїнами з фронту. Директорка закладу та організаторка музею Світлана Лебідь говорить, що ці експонати допомагають вистояти нашим героям на фронт, волонтерам – відчути свою потрібність, а дітям – зрозуміти велич героїв. Як саме? Розповімо.
Тривожна багатомовна тиша
Під експонати виділена спеціальна кімната. Заходимо. Вона зустрічає нас якоюсь тривожною тишею та неспокоєм. На столі лежить понівечений уламками снаряду шолом. В кутку зачаївся потрощений безпілотник, який все одно начебто зберігає запах пороху та гарі. Виявляється, це справді так. Лише вчора його передали до музею охоронці українського неба, які збили смертоносний літальний апарат зовсім недалеко від осель мирних людей. Звідки все це, запитуємо у пані Світлани.
«Трофеї страшної війни»
— Таку назву носила раніше ця кімната, — розповідає Світлана Олександрівна. — Перший експонат у нас з’явився 9 березня 2022 року, майже образу після повномасштабного вторгнення. В ніч з 8 на 9 березня над селом пролетів літак, скинув авіабомби і горіло два нафтових резервуари. Осколок з бомби, що туди влучила, приніс мій чоловік Володимир. Сказав, мовляв, після війни буде що дітям показати і пішов добровольцем воювати. Поклала я той уламок на робочій стріл. А влітку з’явилися нові експонати, в кожного з яких – своя історія. Це, власне, ціла низка історій про велику спільну справу ан шляху до перемоги і експонати, що об’єднують навколо цього.
Прапор від односельця та його побратимів
Світлана показує прапор, підписаний для земляків воїном-односельцем та його побратимами.
— Восени 2022 року ми проводили культурно-мистецький захід до Дня Козацтва, метою якого було збір коштів на підтримку ЗСУ. Зібрали майже 30000 гривень, — з гордістю констатує директорка. — Ось тоді ми вперше показали публіці той підписаний прапор і осколок і оголосили, що плануємо зробити музей. Ми продовжували збирати кошти, продукти, плели маскувальні сітки, робили все, чим могли допомогти. І збирали в майбутній музей експонати, які надсилали нам воїни.
Воїн Олег Данчишин, який на війни з початку повномасштабної агресії, через поранення зараз вдома, згадує допомогу земляків, говорить:
— Буває надішлють з дому чергову маскувальну сітку і відчуваєшся під її захистом надійніше, бо сплетена руками земляків. А якщо ще й смаколики від наших господинь отримаєш та покуштуєш, то взагалі, начебто на батьківщині побував. Коли дізнався, що створюється в рідному селі музей, передав туди декілька експонатів, щоб якось віддячити землякам та залишити згадку про шлях до нашої перемоги.
Експонати з війни декого надихали, декого лякали, але всіх спонукали допомагати фронту: одна справа прохання та заклики зібрати кошти для воїнів, чи передати іншу допомогу, інша — коли люди, наприклад, тримаючи в руках осколки уявляли всю небезпеку для своїх рідних на війні і розуміли, що перемога залежить від кожного з нас.
— Серце в тривозі не лише за рідних та земляків, які на війні, а за всіх наших воїнів, — говорить землячка, ВПО Надія Мережко, яка завжди була поруч з тими, хто потребував допомоги. Вона плела маскувальні сітки, висилала продукти, збирала кошти на амуніцію та ліки. Але, зізналася, лише побувавши в цьому музеї й побачивши зблизька уламки снарядів, пошкоджене спорядження, розтяжки та безліч інших смертоносних “подарунків”, зрозуміла до кінця, наскільки важко й страшно може бути на війні.
— Тепер я ще більше розумію, як багато залежить від нашої підтримки. Війна — це не десь там далеко, вона поруч. І якщо ми хочемо, щоб хлопці повернулися живими, ми маємо робити ще більше. Кожен з нас, на своєму місці., — додає волонтерка.
«Наловили вам рибки»
Одним з артефактів є шматок авіаційної бомби, що не розірвалася. Військові відкрутили з неї підкрилки – вони висотою в зріст людини, тобто – 150 см, і вагою близько 20 кг алюмінієвого складу. Метал оплавлений. Це КАБ! Він якщо розривається, то знищує все навколо.
Є в музейній кімнаті – і крила з «Ланцету», «Мавік» і 3 цілих дрона (1 – навіть з камерою). Це дрони, що заплутувалися й не вибухали у маскувальних сітках, що їх передавали малопавлівські волонтерки.
Хлопці нам як їх передавали, то так і казали: «Наловили вам рибки», — згадує організаторка музею.
Мрії з «Мрією»
Один із найцінніших експонатів, як стверджує Світлана Лебідь, це фрагмент обгорілого літака «Мрії», який земляки-захисники передали з Гостомеля.
— Я розповідаю юним відвідувачам історію цього легендарного літака, як величаво він виглядав і літав, — коментує пані Світлана. — Розповідаю про те, що до 2022 року Ан – 225 був найбільшим, надважким та найпотужнішим транспортним літаком у світі. Але його знищили росіяни 27 лютого 2022 року в ангарі під час боїв за аеропорт Гостомель.
Шмат «Мрії» навіть використовували в проведенні «випускного» свята в школі: кожній дитині давали в руки той шматочок, випускники замружували очі і задумували собі бажання-мрію. Особливо зворушив відгук одного з випускників школи Назара Єрньєй:
— Коли ми з однокласниками потримали цей уламок в руках під час випускного, кожен із нас замружив очі і подумав про своє — хтось мріяв про мир, хтось — про зустріч з рідними, хтось — про майбутню професію, про щастя. Але головне, що всі ми відчули: мрія — це не просто бажання. Це крила.
Торкатися можна!
Музейна кімната в Малій Павлівці є інтерактивною локацією, де експонати дозволяється торкатися руками. Це дуже важливо для дітей з їх пізнавальною активністю.
Зазвичай у музеях цього робити не можна, а в нас — запросто!, — каже Світлана Лебідь. — Щоправда, коли в нас були спеціалісти і читали лекцію про поводження зі зброєю, то порадили не дозволяти торкатися експонати. Бо у дітей притуплюється відчуття безпеки, і вони в реальному житті можуть не відрізнити музейний експонат від небезпечних знарядь вбивства. Для мене це теж стало корисною новиною.
Взагалі, діти — дуже вдячна аудиторія: хлопчики та дівчатка охоче відгукуються на прохання організувати воїнам посилки. Наприклад, після відвідування музею до енергетичних батончиків докладали власноруч зроблені записочки зі словами: «Повертайтеся живими!».
Не лише плетіння
Із музейною локацією в Будинку культури тісно пов’язані місцеві жінки, які плетуть сітки.
Наш будинок культур став для них справжнім осередком підтримки, — пояснює Світлана Олександрівна. — Адже вони – не просто жінки. Це берегині! Вони – мами героїв! Їхні діти воюють у найгарячіших точках України. Дехто з матусь бачив своїх рідненьких за ці три роки війни лише пару разів, у коротенькій відпустці.
Звісно ж, материнське серце крається від болю. Тому вони і йдуть до нас проводити час з користю: і поспілкуються, і добру справу зроблять. А ще й музейну кімнату доповнять, якщо хлопці передадуть через них якісь експонати з фронту.
Серед наших волонтерок – і мама найпершого загиблого військовослужбовця в громаді – Олега Перетятька. Воїн-герой загинув у вересні 2022 року. Ще у двох матусь сини безвісти зникли. Одна навіть двох безвісти зниклих чекає.
Від невимовного горя за дітьми матусю врятували волонтерки, запросивши до свого гурту: тепер вона знаходить розраду в Будинку культури, допомагаючи військовим.
«Краще б того музею й зовсім не було!»
Це – думка Лідії Сегеди, мами захисника, який пішов на війну з ворогом ще 12 липня 2022 року.
— Я працюю бібліотекаркою у Будинку культури і щодня знаходжуся поруч з музейною локацією, — коментує Лідія Миколаївна. — Як заходжу до тієї кімнати, так боляче стає! Бо бачу прапор, який передавав сюди мій синочок Сергій. На прапорі — його та його побратимів підписи. Тут і так цілими днями в стресі живу, а як подивлюся на той прапор, одразу плачу. Ще й світлина з фотографіями майже 40 військових з Малопавлівського старостинського округу в нас є. Споглядає звідти за мною мій Сергійко. А я — плачу. Тривожуся за нього.
17 червня Сергію виповнюється 45 років. Щиро вітаємо його з ювілеєм і бажаємо усього найкращого! Повертайтеся з перемогою, дорогі земляки.
Люди — ви не самі!
— Для мене цей музей — не просто кімната з експонатами. Сподіваюся, він став живим осередком пам’яті, єдності й підтримки. Саме навколо нього об’єдналися наші люди — і мами воїнів, і діти, і волонтери, і просто небайдужі односельці. Тут кожен знаходить своє місце — хтось плете сітки, хтось надсилає допомогу, хтось просто приходить, щоб побути разом. Ми виховуємо майбутніх патріотів — не словами, а прикладом, емоцією, відчуттям відповідальності. — Говорить Світлана Лебідь. — Цей музей говорить людям: ви не самі. Коли важко — тримайся за інших. Бо разом — ми сила. І тільки разом, пліч-о-пліч: фронт і тил — ми зможемо вистояти, перемогти і зберегти нашу Україну.
Коментар психологині Ірини Машніцької:
— Те, що відбувається у музейній кімнаті в Малій Павлівці, — надзвичайно сильний і складний емоційний досвід. Це не просто виставка, це — живий, болючий діалог з війною. Експонати тут — це не лише речі, а відображення втрат, надій, боротьби та незламності. Люди торкаються уламків, шоломів, прапорів — і це дійсно «доторк до реальності», що існує щосекунди на фронті.
Такі музеї — важливі для суспільства. Вони формують зв’язок між тилом і передовою. Вони вчать співпереживати, відчувати особисту відповідальність, розуміти, що війна — не десь там далеко, а в кожному з нас. Для дітей — це можливість осмислити війну не через екрани, а через справжні історії. Саме так народжується громадянська свідомість.
Музей у Малій Павлівці — це не про «славу війни». Це про те, як вижити емоційно, як триматися разом, як залишитися людьми. Боляче — але потрібно. Бо без осмислення ми не зможемо ні зцілитися, ні перемогти.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь