Доброволиця батальйону “Госпітальєри” з Черкас підкорила одну з найвищих трекінгових вершин Гімалаїв – Мера Пік, що в Непалі. Своє сходження вона присвятила збору коштів на підтримку побратимів-медиків та ініціативи “Небеса Черкащини”. Збір має на меті акумулювати 5 тисяч євро.
– Каміння, сніг, льодові щілини. Від морозу поколює обличчя, ти не відчуваєш мілку моторику рук. Перед вершиною вийшло сонце, стало спекотно. Ми були досить втомлені, бо йшли вже дуже давно. Половина групи не дійшла на вершину через погане самопочуття, попри те, що всі були достатньо треновані і досвідчені, – розповідає героїня матеріалу.
Як дівчина готувалася до сходження на гімалайську вершину, що означає акліматизація на висоті понад шість тисяч метрів, і як триває евакуація поранених на передовій – для “18000” розповіла черкащанка Марія Прокопенко.
Кілограми спорядження і дві доби в дорозі: підготовка до сходження на Мера Пік
Марічка ходить у гори близько десяти років. Раніше вона вже піднімалася на висоту шість тисяч метрів. Перед повномасштабним вторгненням дівчина зійшла на зимовий Казбек, а перед цим – на два шеститисячники у Гімалаях.
Черкащанка каже, до повномасштабної війни у неї було більше ресурсу на походи, а останні три роки у гори не ходила. Проте останнім часом відчувала, що вже дуже хоче зійти на гору, використати своє спорядження і відчути ті емоції, хоча мала багато сумнівів щодо того, чи варто робити це зараз. За ціль поставила собі найвищу трекінгову вершину в Непалі – Мера Пік.
– Там менше людей, трек не настільки залюднений, як трек до Евересту, наприклад. Я знаю, як мій організм поводиться на висоті, тому після довгої перерви не хотіла братися за щось суперскладне, – розповідає про свій вибір підкорювачка гір.
Підйом на вершину Мера Пік у Гімалаях
Шлях з України до Непалу був нешвидким: спершу до Львова, звідти до Кракова, а потім літаками із пересадкою в Дубаях. Дорога зайняла дві доби.
– У перший день по приїзду я зустрілася із командою однодумців, з якими ми пішли у похід. Нас було п’ятеро незнайомців і ще гід. У Непалі немає потягів і через гірську місцевість багато доріг не в найкращому стані, тому нас чекав ще один переліт, аби дістатися до міста, яке було стартовою точкою, – розповідає Марія.
Вона говорить, що фізично перед походом спеціально не готувалася, однак веде спортивний спосіб життя: бігає, плаває, виконує силові вправи. Усе спорядження купувала у доповномасштабні часи.
– Пам’ятаю, як дуже трепетно усе збирала. Одного разу відкрила коробку зі спорядженням, яке вже вирішила продавати, бо “війна, я більше ніколи не піду в гори, буду тіки на сході”, але розплакалася і зрозуміла, що мені дуже треба ще хоча би разок спробувати. Багато з цих речей встигли побувати лише на Казбеку, наприклад, льодоруб і спальник. Мала особливі відчуття, коли розуміла, що ці речі знову можна використати, – ділиться черкащанка.
Що у рюкзаку людини, яка підіймається на висоту 6 тисяч метрів?
- льодоруб;
- крампони або кішки – шипи для взуття, які допомагають не з’їжджати на льоду чи твердому снігу;
- двошарові висотні черевики;
- шолом;
- трекінгові палки;
- штани-самоскиди – пухові штани із замками по боках;
- тепла пухова куртка;
- мембранна куртка на випадок вітру і дощу;
- термос;
- сублімати для харчування.
– Бувало таке, що ми виходили о другій ночі, коли було дуже холодно, мінусова температура, вітер. Ти одягаєшся у три шари: термобілизна, флісові штани, мембранні штани або самоскиди, – пояснює Марія Прокопенко.
“Повз тебе хмарка пливе і ти вже в ній”
Перед тим, як дійти до підніжжя Мера Пік, група у складі з черкащанкою подолала п’ятиденний трек – це ходьба поселеннями, що розташовані дорогою до вершини.
– Ми йшли віддаленою долиною, там мало людей, але подекуди є села, де для туристів облаштували притулки. Зупинялися у п’яти таких поселеннях. Місцеві приїжджають туди на сезон або живуть там, тримають “чайовні” для туристів і заробляють на цьому. З ними було складно спілкуватися, бо вони хоч і вчать англійську, розмовляють нею, але дуже незрозуміло. Цікаво було подивитися на місцеві звичаї, наприклад, як палять тибетську траву, якою всіяні усі схили, – розповідає туристка.
Черкащанка Марія Прокопенко біля туристичної лоджії в Гімалаях
Під час сходження на гору є правило: за день потрібно піднятися трохи вище, ніж ти спатимеш. Тому група п’ять днів ішла треком спершу догори і трошки донизу, потім знову до гори, і знову донизу. Біля підніжжя зо три дні акліматизовувалися і ходили в одноденні вилазки.
– Висоту, більше тисячі метрів, за добу краще не набирати, щоб організм звикав поступово. Так потихеньку ми звикали, бо від висоти буває починає спазмувати шлунок, нудить, болить голова тощо. Те, що ми спершу піднялися на перевал, висотою чотири тисячі – було дуже вигідно для акліматизації, – пояснює Марія.
Якщо рахувати без перерв, підйом угору тривав чотири дні. Однак швидкість групи визначається швидкістю найслабшої людини, тому якщо комусь погано або хтось повільно йде, то всі чекають, бо підніматися потрібно разом.
– Там досить кам’янистий регіон. Спершу ти ідеш лише по камінню. Щовище, то менше рослин або вони нижчі, менші, коротші. Умовно, є дерево висотою два метри, ти піднімаєшся вище, впізнаєш ті ж листочки, але на висоті чотири тисячі метрів вони малесенькі. Ідеш далі, ідеш, все чисто, а тут повз тебе хмарка пливе і ти вже в ній. Це називається “вайтаут”, ти ніби у білому ходиш і бачиш лише на 50 чи 100 метрів від себе. Льодовик під ногами з’явився на висоті п’ять тисяч метрів, – описує побачене черкащанка.
Шлях до вершини Мера Пік горами у Гімалаях
У переддень сходження на вершину група перейшла у висотний табір, розташований на висоті 5 800 метрів. Після невеликого відпочинку там, о другій ночі українці вирушили на “штурм вершини”.
– Біля висотного табору була не засніжена скеля, але останні 1 400 метрів під ногами здебільшого – сніг і льодові щілини, через які на льодовику потрібно іти в зв’язці на випадок, якщо хтось провалиться. Деякі щілини були не широкі, їх можна просто переступити і піти, але заглянувши в них, бачиш, що там дуже глибоко. Обабіч маршруту можна побачити величезні льодовикові тріщини, – ділиться спогадами Марічка.
“Вершина – це лише середина шляху”
Після шести годин підйому українці зійшли на вершину – висота 6 400 метрів. Там черкащанка підняла догори прапор Черкас та добровольчого об’єднання “Госпітальєри”.
– Зазвичай на вершинах піднімають прапор своєї країни. У нас теж був прапор України, його ніс інший учасник. Оскільки я присвятила сходження збору на дві потреби, то несла із собою прапори, які це символізували. Сподівалася, що фото з ними на вершині допоможуть підсилити збори, – говорить волонтерка.
Марія Прокопенко підняла прапор Черкас на вершині Мера Пік
Сонце вже зійшло, хмарності не було, з вершини Мера Пік відкрився краєвид на гори Еверест, Макалу, Канченджанга.
– Вони розташовані поруч, майже у рядочок і звідти їх гарно видно. Це було захоплююче, побачити відомі гори, про які раніше тільки читав, – каже черкащанка.
Попри те, що пейзаж був дуже захоплюючий, Марічка говорить, що на вершині не мала емоцій через втому.
– Вершина – це лише середина шляху, бо потрібно ще спуститися, а це ще складніше, бо ти вже втомлена. Була певна радість, але на горі ти дуже зібрана, мобілізована, тому емоції відчуваєш пізніше. Ми подивились, пофотографувались і почали спускатися вниз, – пригадує підкорювачка вершини.
Дівчина розповідає, що спуск був неприємнішим, бо стало ще спекотніше. По мірі спуску альпіністи знімали з себе верхні шари одягу.
– Щоб уникнути опіків, попри спеку, ми були у тоненьких рукавичках і обмотувалися бафом. Сонцезахисні засоби наносили по кілька разів, але на висоті ультрафіолет вражає настільки, що обличчя і руки підгорають однак. Крім того, спуск – це завжди проблема для колін, – ділиться Марія Прокопенко.
Спуск з вершини Мера Пік у Гімалаях
Дорога донизу з Мера Пік тривала ще пів дня.
– Коли ми повернулися вниз до підніжжя, перше, чого хотілося – це помитися і помити голову. Уже потім приходить розуміння, що відбулося, що це було класно і ти молодець. Після спуску ще кілька днів варто виділити на відпочинок, – додає черкащанка.
“Найважче – це кількість росіян навколо”: складнощі сходження на Мера Пік
З огляду на свій досвід, Марія резюмує, що фізично під час сходження найважче – це контрастні перепади температури:
– На перевалі, наприклад, був сильний вітер, пальці дуже замерзали, обсипало снігом і маленьким градом. А на льодовику навпаки, задавалося, що має бути холодно, бо навколо сніг, але там було дуже спекотно. Такі температурні перепади насправді виснажують.
Щодо психологічного аспекту, за словами героїні, найскладнішим стало вимушене сусідство з росіянами:
– Їх там було дуже багато, вони також їздять у Непал. Вони чули, що ми розмовляємо українською мовою, звертали на нас увагу, час від часу намагалися нам щось сказати, але ми їх ігнорували. Морська хвороба, нудота, головний біль, порівняно з таким сусідством – це не проблема.
Попри складнощі, з якими довелося зіштовхнутися, думок здатися напівшляху у волонтерки не виникало, адже вона несла на гору прапори Черкас і Госпітальєрів.
– Натерті ноги, камінці у взутті, мозоляки – це неприємно, але це дрібниця, якщо ти бачиш перед собою ціль. Мені потрібно було туди піднятися обов’язково, щоб привернути увагу до збору на проєкти для захисту країни, – наголошує підкорювачка гір.
Марія Прокопенко під час підйому на вершину
Підтримати “Госпітальєрів” і “Небеса Черкащини”: сходження на Мера Пік підсилило збір
Ініціатива черкащанки має назву “Збір з високих гір”. Його мета – зібрати 5 тисяч євро. Акумульовану суму Марія планує розподілити навпіл: одну частину передадуть “Госпітальєрам” на потреби екіпажів, а іншу – на проєкт “Небеса Черкащини” для розширення та масштабування мобільних вогневих груп.
– Я розповіла у соцмережах, що підійматимуся на шеститисячник у Непалі, а тим часом збираю кошти для підсилення благодійних мілітарних проєктів. На віжуалі розмістили мої фото з походу, закликала суспільство підтримувати збір репостами, донатами і допоміжними банками, – каже волонтерка.
Черкащанка Марія Прокопенко у Непалі
Щоб заохотити людей донатити, дівчина розігрує книгу “Шептуха” Тамари Горіха-Зерня. Крім того, деяким донаторам Марічка подарує сувеніри з Непалу: камінчик, молитовні прапорці з мантрами. Аби підтримати збір – варто задонатити за покликанням.
Евакуація поранених на фронті: досвід служби в “Госпітальєрах”
Частину коштів зі збору Марія Прокопенко спрямовує на підтримку проєкту “Госпітальєри”, бо з жовтня 2024-го року вона за власним бажанням вступила до добровольчого батальйону.
– Мені хочеться бути долученою і більш дотичною, не стояти осторонь тих проблем, з якими зараз зіштовхується наша країна. У серпні минулого року я завершила курси, потім пройшла співбесіду, а з листопада почала волонтерити. Госпітальєри є добровольцями, у нас немає зарплатні, – розповідає Марія. – Переважно учасники батальйону намагаються поєднувати цю діяльність із роботою. Я ж паралельно займаюся 3D анімацією для кіно і реклами. Хотіла їздити на евакуації частіше, але поки що виходить раз на три місяці.
Дівчині двічі довелося побувати на ротації. Перший раз це був виїзд із медеваком, а вдруге – дальня евакуація, тобто останній її етап.
– Ми забирали поранених із прифронтового госпіталя австрійкою (великий автобус для евакуації, який має шість лежачих і десять сидячих місць, – ред.) і розвозили їх по лікарнях. Головою екіпажу є лікар з медичною освітою, – зазначає волонтерка.
Марія Прокопенко в автобусі для медичної евакуації
За її словами, госпітальєрів викликають, коли у госпіталі назбиралася достатня кількість бійців, яких потрібно доправити до лікарні. Це мінімум один виїзд в день. Немає стабільного графіку, все залежить від заповненості госпіталю. Тоді медики-добровольці вирушають автобусом із водіями спеціальної категорії.
– У госпіталі, де військовим провели невідкладні операції, ми збираємо документи усіх бійців і завантажуємо їх. За дві-три години дороги, за необхідності, робимо перев’язки, тампонади, знеболення чи крапельниці, моніторимо їхній стан. Ми виконуємо цю роботу, аби військовим було легше доїхати до лікарні для подальшого лікування, – пояснює госпітальєрка.
Вона поділилася, що і надалі планує їздити в евакуації з “Госпітальєрами”, набратися досвіду і розвиватися у цьому напрямку. Щодо наступних сходжень на вершини, говорить:
– Думаю, що наступна пригода ще не скоро, бо це потребує багато часу і коштів. Колись хотілося б піти на пік Авіценни – це найлегший семитисячник в Киргистані. А зараз буду щаслива, якщо вдасться закрити збір і допомогти військовим. Нині, не враховуючи допоміжні банки друзів, ми зібрали майже 70% від необхідної суми – близько 3 400 євро, – додає черкащанка.
Прапор “Госпітальєрів” на вершині Мера Пік
Анастасія Бут
Джерело: “18000“
Новину створено за матеріалами сайту “18000” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “18000“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь