Хата, хатина, сіно й комірчина

Двоє синів Віри Науменко пропали безвісти на війні.

Де згорьована мама знаходить в собі сили жити та чим розраджується – вона розповіла читачам «Ворскли».

Дитинство
Співрозмовниця народилася 24 червня 1954 року в селі Першотравневе (нині – Пріївщина) Полтавської області.
– Я була єдиною дитиною в родині, мене виховувала мама й бабуся, адже тато як пішов служити до армії, так більше додому і не повернувся: зустрів там іншу й створив нову сім’ю, – розповідає жінка. – Мама працювала на фермі дояркою та в колгоспі ланковою. А взимку у полі роботи не було, тож її переводили доглядати за телятами. Бабуся також була колгоспницею. Ми жили в звичайній сільській хаті: хатина, сіно й комірчина. Але яке ж щасливе дитинство в мене було поруч з люблячою мамою та бабусею! У нас була по-справжньому дружна родина.

«Кобзар» і котячі вуса
У ясла дівчинка не ходила, адже їй там не подобалося спати вдень і вона там постійно плакала. Рідні прийняли рішення не мучити маля, а залишати її вдома. Щоправда, не саму, а – з котиком. Так ніби то спокійніше: дитинка і тваринка добре розуміли один одного, і все робили разом – і посплять, і поїдять, і пограються, і дорослих з роботи дочекаються.
– Вечорами мама лягала на піч і читала «Кобзар» 1917 року випуску, – ділиться спогадами з дитинства героїня публікації. – Читала вона вголос, а я уважно слухала, тому й багато чого знала з тієї книги. А одного разу, коли нікого не було вдома, я залізла в бабусині шитки, взяла ножиці та і відрізала котикові вуса. І сховала їх між сторінок у «Кобзарі». Увечері бабуся стурбовано засумувала: мовляв, котик захворів, мабуть помирає. Бо миша перебігла через ноги, а він навіть на неї не відреагував. А під час вечірнього читання мама відкрила «Кобзар», і їй просто в рота залізли ті котячі вуса! І розкрилася таємниця раптової хвороби нашого домашнього улюбленця.

Школа
До першого класу Віра пішла цілком самостійною дитиною, яка звикла все робити сама. Це значно полегшувало виховання школярки, адже дівчинка без допомоги дорослих виконувала домашні завдання і давала собі ладу.
– Я ніколи не балувалася на уроках, а уважно слухала вчителів, щоб все зрозуміти і вдома вже нічого не читати і не вчити, – розповідає жінка. – Тож, коли мама з бабусею приходили з роботи, увесь вечір у них був вільний, і вони могли займатися своїми улюбленими справами – вишивати, співати та читати. Я дуже любила такі сімейні посиденьки! У нас вся родина співлива, в коли є його співати, як не під час занять рукоділлям?

Швачка – мотористка
Після закінчення 8 класу Віра поїхала навчатися до 9 класу в школу с. Зіньків. А подруга вступила до швейного училища. Через деякий час вона й каже, мовляв, одна учениця застудилася й померла, тож вивільнилося місце. І Віра пішла. А потім, отримавши освіту швачки-мотористки, влаштувалася на роботу до Охтирської швейної фабрики.
Наша героїня виявилася діяльною працівницею – активісткою: була і профоргом, і комсоргом, і навіть щоденну традиційну зарядку об 11.00 на виробництві проводила.

Моряк
Майбутній чоловік Віри був родом з с. Неплатино і ходив у рейси – він був моряком дальнього плавання. Романтика незвичної професії закрутила голову, але – ненадовго: молоді одружилися, у 1974 році в них народилася донечка, і невдовзі розлучилися.
– Я пішла працювати на цегельний завод, бо потрібно було забезпечувати дитину, – розповідає героїня статті. – А потім ми з колишнім чоловіком помирилися і почали знову жити разом. Так у нас з’явилося ще двоє синів: Микола й Сергій. А ще ми почали будуватися: спочатку зробили «врємянку», жили в ній і паралельно зводили просторий будинок. Спонсором будівництва виступала моя мама: вона давала нам усі гроші, що заробляла. В усьому собі відмовляла, аби в нас було своє житло.
Та чоловік цього не цінував. Я страждала від його постійних п’янок, гулянок та побоїв, але все терпіла заради того, аби зберегти сім’ю та щоб у дітей був батько. Та й у нову хату вже перейшли, новосілля справили. Хоча, даремно все це було, бо донька й сини страждали не менше за мене, дивлячись на такого тата.

Вигнанці
Попри намагання Віри зберегти сім’ю і приниження, що вона з дітьми переживала заради цього, їй так і не вдалося цього зробити. Одного злощасного дня чоловік просто вигнав дружину з її власного дому.
– Я якраз господарство розвела, домашню птицю вирішила вирощувати, – каже мешканка Малої Павлівки. – А він заявив, що не хоче зі мною жити і замість того аби піти самому, виставив мене за ворота з трьома дітьми та 40 каченятами! Мені було дуже образливо, адже він вигнав мене з мого власного будинку, збудованого за гроші моєї мами! Та й скільки здоров’я мого покладено на те будівництво! І знову ж таки, я повернулася з дітьми та ящиком каченят до маминої хати. І мама допомагала мені ставити доньку та синів на ноги. Сама б я точно не впоралася, бо звикла розраховувати на маму і її підтримку. Дякую їй за те, що завжди була поруч.

Декоратор, механізатор і бджоляр
Всі троє дітей Віри Андріївни вивчилися в професійно-технічних училищах і оволоділи робітничими професіями. Донька отримала диплом з декоративного ткацтва, старший син став водієм та механізатором, а молодший – бджолярем та електриком.
Кожен із дітей пішов у доросле життя, вміючи заробляти собі на шмат хліба. Мама цим дуже тішилася і пишалася ними.
Ще задовго до війни донька виїхала до російського Грайворона і облаштувала там своє життя. До мами в гості приїздила, а відколи в 2014 році був перекритий шлях до України, вона тут вже більше жодного разу не була.
А обидва сини залишилися працювати в межах рідної Охтирщини, тобто – вдома поруч з мамою.

Воїн
– Одразу після повномасштабного вторгнення Микола, якому на той момент було 45 років, пішов у територіальну оборону, – каже героїня матеріалу. – В Охтирці в нього дружина й діти, син мав їхати до Києва вступати до університету, але він наполегливо стояв на своєму: мовляв, кожний чоловік має стати на захист рідної держави.
Відправився до військомату, а в нього питають військовий квиток. А він залишився на попередній роботі на Глухівській митниці. Але працівники військомату сказали, що самі проб’ють документ по базі, а він хай йде служити. Спочатку стояв у добровольчому формуванні тероборони, а 19 квітня 2022 року, коли наші військові вигнали російських солдатів звідси, пішов воювати на Схід України.
А вже 27 вересня я отримала сповіщення про те, що син зник безвісти.

Горе за горем
Родина важко переживала сумну новину. Віра Андріївна виплакала всі сльози і не знала, куди себе подіти від відчаю, невідомості та невизначеності.
А невдовзі молодший син, 44-річний Сергій, сказав мамі, що на завтра йому потрібні 5 футболок, 5 трусів та 5 шкарпеток. Навіщо? Йде воювати – мститися за брата!
– 19 грудня 2023 року Серьожа відправився на війну, а 2 липня я отримала сповіщення про його зникнення, – плаче згорьована мама. – Другого вересня йому мало виповнитися 45.

Пошуки
Зі слів співрозмовниці, 27 липня їй зателефонував слідчий з Покровська і повідомив, що прикмети одного загиблого солдата вказують на загибель її сина Сергія. 70-річна жінка поїхала на опізнання на інший кінець країни разом з дружиною старшого сина.
– У вухові того чоловіка в морзі була срібна сережка, як і в мого Сергія, і навіть на тілі – дерев’яний хрестик, а також – сива борода, – розповідає Віра Науменко. – Я здала аналіз ДНК, але результати не показали співпадіння, тому тіло мені не віддали. І речей не показали. Того разу привезли 220 загиблих, казали, що тіла складали на купу.
На запитання, що підказує материнське серце – чи живі синочки, жінка відповіла, що думає, синів уже немає в живих: замордували.
– Старший – той хоча б розбитний хлопець, ну а менший – слабший характером, – з сумом каже співрозмовниця.

Жити після
Чи є в мами життя після таких жахливих сповіщень і років пошуків рідних дітей? Якщо так, то чим воно наповнене і де бере сили дихати та підніматися вранці з ліжка?
– Я не знайшла кращого порятунку, як робота, тому працювала на фермі, хоч мені вже було майже 70 років, – ділиться власними секретами виживання згорьована жінка. – Була і дояркою, і сторожувала, і різноробочою працювала. Було фізично дуже важко, але це все одно легше ніж сидіти самій вдома. Все ж таки поміж людей. А потім здоров’я стрімко погіршилося: почалися проблеми з тиском та серцем. Пішла до лікаря, а він сказав, що якщо не покину роботу, то там на роботі й залишуся назавжди. Тож, 1 листопада я звільнилася. Було це минулого року, на той момент мені вже виповнилося повних 70.

Друге дихання
Віра Андріївна згадує, з яким трудом висиджувала вдома свої самотні дні й ночі після звільнення з ферми. Це було для неї справжнім випробуванням.
– А одного разу мені зателефонувала директорка Малопавлівського будинку культури Світлана Лебідь і каже: «Приходьте до нас, сумувати не будете!», – розповідає героїня статті. – От я і доєдналася до клубної спільноти, і тепер у мене відкрилося друге дихання!
Віра Науменко приходить до будинку культури на дві годинки щодня, але їй цілком цього вистачає, щоб відчувати себе не самотньою, а в колективі. А головне – робити добру справу на користь українській армії. Разом з односельцями вони плетуть сітки, виготовляють окопні свічки, ріжуть старі речі на смужки, спілкуються, беруть участь у заходах.
А вже вдома жінка займається рукоділлям.
– Ще в 2022 році почала вишивати килимок розміром 1,5 на 3 метри, але як сина не стало – закинула роботу, – каже співрозмовниця. – А як не стало другого – знову дістала його.

Мрія
28 червня Вірі Андріївні виповнюється 71 рік. Вона зазначає, що прожила насичене життя, наповнене різними подіями, у тому числі – й приємними. Пишається своїми творчими роботами, які вишила власними руками.
– Бувало, всю ніч шила, навіть не помічала, як і ранок настав, – зізнається майстриня. – Мої вишивки – скатертини та рушники, знаходяться в Будинку культури. Їх дарують найпочеснішим гостям Малої Павлівки, і це для мене – справжнє визнання мого таланту!
У співрозмовниці – 6 онуків і 1 правнук. Наразі чекає на другого. Про що мріє напередодні свого дня народження? Щоб мами ніколи не плакали за своїми загиблими дітьми. Щоб закінчилася війна і всі сини й доньки повернулися додому живими.

Джерело: “Ворскла1930“

Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.

Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.

Автор: Пушкарьова Світлана