Як наша землячка з села на Охтирщині стала мисткинею в столиці, презентувавши власну книгу в Києві. Сьогоднішній наш матеріал – про талановиту мешканку Миколаївки Валентину Сень. Героїня поділилася з «Ворсклою» ексклюзивною інформацією з свого життя.
Село-примара
Валентина народилася 8 липня 1968 року в селі Коновалик Охтирського району в родині колгоспників. Дівчинка стала другою дитиною у батьків, які вже виховували 8-річного сина.
— Зараз мого рідного села вже взагалі не існує, а раніше воно було великим, і здавалося, що так буде завжди, — з сумом згадує дитинство співрозмовниця. — Навіть не віриться, що колись там вирувало життя. Вже від хат жодного сліду не залишилося. За той час, відколи спорожніли будинки та були розібрані будівлі й споруди, виросли височенні дерева. Було село Коновалик, а тепер на його місці – лише цвинтар і ліс.
Валентина стала першою людиною в родоводі, яка заявила про себе далеко за межами рідного села, прославивши родину власними талантами.
Вже з раннього дитинства дівчинка відрізнялася від інших дітей своєю схильністю до книг та творчості. Дорослі не звикли до того, щоб дитя задавало занадто розумні питання, або ж вимагало до себе підвищеної уваги через тягу до знань.
— Я ніколи не бачила свого батька та маму з книгою в руках, а бабуся взагалі була неписемна, хоча завжди хвалилася тим, що в неї – «писарський почерк», — розповідає жінка. — Поки я була малою, вірила ій, а коли виросла, то побачила, що вона взагалі не вміє писати, і навіть розписується «карлючкою». Мабуть, бабусі було соромно, що за тяжкою сільською працею вона так і не опанувала “грамоту”. От і придумала історію про свій почерк. А може просто жартувала так, а я не розуміла цього.
Я ж ще в дошкільному віці зрозуміла, що для того аби знайти відповіді на запитання, що задаю членам родини, потрібно самій їх знайти. А де ж їх шукати, як не в книзі? Ще й прочитати треба все самій! Так і почалася моя дружба з читанням. Спочатку подружка подарувала мені абетку — кубики, по яких я навчилася складати слова, а потім швиденько перейшла на бігле читання і вже не потребувала нічиєї допомоги.
Букви та цифри
Перша книжка Валентини, яку вона самостійно прочитала в 5 років, мала назву «Цап та Баран».
А потім була історія про Карпилівську Сплячу Красуню. Виявляється, в селі була пані, яку поховали, як і героїню казки, в скляній домовині на цепках! Валю настільки вразила розповідь бабусі про це, що та спеціально пішла до бібліотеки, записалася туди і взяла книжку, в якій про це йдеться. Пізніше співрозмовниця все це описала в оповіданні «Стежками в барвінку», яке через певний час здобуло перемогу в творчому конкурсі.
— Із буквами я подружилася, а от з цифрами — навпаки, – каже жінка. – Бо якщо читати я навчилася сама, то рахувати намагався навчити батько. Тато змушував мене вивчити табличку множення. Це я вже пізніше дізналася, що її вчать у третьому класі, а на той момент все ніяк не могла зрозуміти, чому не можу запам’ятати ті цифри та обчислювати їх в уяві! Навчання було безрезультатним: батько сидів з ременем у руках, а я стояла перед ним і ревіла від того, що ніяк мені не дається та табличка!
А от книги любила з дитинства і зараз люблю. І ніхто мені не зміг відбити бажання читати: коли ще була малою, читала на печі з свічкою та сірниками. Бувало, що ще й під ковдрою.
Горобчик
Проявляти себе в якості поетеси та письменниці школярка почала в 4 класі. Щоправда, в цих починаннях ніхто з оточуючих не бачив ані таланту, ані здібностей.
— За шкільною програмі ми проходили вивчення твору Лесі Українки «Лісова пісня», і він настільки увійшов мені в душу, що я вирішила й сама спробувати писати щось своє, — згадує формування себе як творчої особистості героїня статті. — Списала цілий зошит поетичними та прозовими творами. Перший мій вірш був про горобчика. Я так ним пишалася! Але брат спалив той зошит разом з усіма моїми творчими доробками.
Крізь тернії — до зірок
У 5 класі школярка вперше почула схвальний відгук щодо літературних здібностей.
— Вчителька відзначила мене перед усім класом, — розповідає Валентина. — Вона мене хвалить, а я сиджу та плачу! Так мені приємно було, аж сльози радості лилися самі собою!
А коли дівчина стала семикласницею, її твори набули зовсім іншого змісту і виспівували перші почуття — кохання. І хоч вона вважає, що почала писати з більшим розумінням, говорить, що її роботи ніхто так і не сприймав всерйоз.
— Рідні називали моє заняття творчістю марною втратою часу, а вчителі не бачили в мені ніяких здібностей. Та я все одно писала, адже хотілося самоствердитися, вилити душу на папері.
Не бригадирська дочка
Одного разу Валя довірила своє найпотаємніше — зошит з власними віршами та творами, своїй вчительці. Щоб та прочитала їх та висловила власну думку. Але за місяць педагогиня так і не знайшла часу навіть переглянути дитячі творіння. Це дуже образило школярку і вона забрала зошит додому. Пролежав він там до наступного навчального року, аж поки ним не зацікавився директор школи.
— Підійшов до мене і спитав про вірші, та ще й попросив дати їх почитати!, — згадує героїня публікації. — Це було так неочікувано! Щоправда, прочитав і сказав, що хоча я і пишу правдиво, але щоб нікуди не надсилала свої вірші на друк.
Мені було дивно: невже мої роботи й справді такі бездарні? Але у відповідь приречено почула: «От якби ти була дочкою хоча би бригадира, а то так — дитина з простої сім’ї». Після цих слів я вирішила, що виросту і неодмінно доведу директору, на що здатна. І почала виборювати своє місце під сонцем.
У колгоспі
Валентина, закінчивши 10 класів сільської школи, далі нікуди не пішла навчатися. Влаштувалася на роботу до місцевого колгоспу, працювала дояркою. Але з метою стати письменницею та поетесою не розлучалася. А ще мріяла про море: дуже хотіла його побачити хоча б разок.
І побачила: багато разів! Брат з невісткою взяли дівчину з собою на відпочинок у Крим. Як поїхала туди, то там і залишилася на довгих 8 років, адже познайомилася там з майбутнім чоловіком, вийшла заміж і народила сина й доньку.
Визнання
У Криму співрозмовниця отримала й перше визнання себе як творчої особистості: Валентина запропонувала власні вірші місцевій газеті, і їх надрукували!
А після поверненню додому на Охтирщину її вже почали запрошувати на різні заходи – як авторку віршів, оповідань, а також – як художницю.
Під час одного з семінарів жінка зустрілася зі своїм колишнім директором школи, який на той момент ще очолював заклад. Запросив її до себе в кабінет, хвалив її таланти і пропонував співпрацю.
— Саме тоді я дізналася, що він також пише вірші і в нього виникли певні пропозиції щодо моєї творчості, — розповідає співрозмовниця. — Але я вже була не тією восьмикласницею, а дорослою жінкою, мамою двох дітей, і мені вже не хотілося нічого нікому доводити. Тому від пропозиції відмовилася – вона була мені вже не цікава.
Педагоги
Валентина понад 20 років пропрацювала дояркою в колгоспі. Знає ціну кожній копійчині, заробленій важкою фізичною працею. І своїм дітям бажала найкращої долі. Тому, коли син та донька сказали, що хочуть стати вчителями, зробила все, щоб ті здобули вищу освіту в Сумському університеті ім. Макаренка. Тепер вони мають професію своєї мрії, працюють на улюблених роботах і цілком щасливі. Син — успішний вчитель фізичної культури, переможець освітніх конкурсів, а донечка — вчителька початкових класів, і теж має професійні здобутки.
Підкорена столиця
Колись Валентина написала повідомлення автору документального журналістського матеріалу «Чупахівка 400-літня» Миколі Рудакову з творчими пропозиціями. Але той довго те повідомлення не читав, тому жінка його видалила.
Вже й забулася про нього, бо займалася власними справами, паралельно — саморозвитком, що й дало чудовий результат: її оповідання «Стежками у барвінку» перемогло у Всеукраїнському творчому конкурсі (2021 рік).
І раптом дізналася, що Микола Рудаков шукає авторку цього оповідання, і врешті-решт вийшов на Валентину Сень з Охтирщини!
— Він запропонував мені видати книжечку з двома моїми оповіданнями, — згадує розмову з столичним медійником героїня статті. — Ще й запитав, чи погоджуюся я, щоб презентація книги відбулася в Києві? Ну звісно ж я погодилася, бо хто ж від такого відмовляється?! Коли під час розмови він дізнався, що працюю в колгоспі, дуже здивувався. А я наголосила: мовляв, пишаюся, що я – доярка! Він тоді розповів про себе: мовляв, в молодості підпрацьовував будівельником в селі на Охтирщині.
Презентація
Столичну літературну арену наша співрозмовниця підкорила швидко: каже, що не встигла надіслати свою роботу, як вже отримала книгу поштою.
Презентація збірки оповідань Валентини Сень «Стежками у барвінку» відбулася 23 березня 2025 року в Деміївській бібліотеці м. Києв в «Клубі цікавих зустрічей Миколи Рудакова».
— Завдяки підтримці Миколи Івановича, який видав мою книгу, збережеться пам’ять та історія нашої Слобожанської глибинки!, — коментує жінка.
У столиці мешканка Миколаївки отримала справжнє визнання. Ось як написали про неї на офіційному онлайн ресурсі Києва:
«В клубі Цікавих Зустрічей Миколи Рудакова гостювала талановита мисткиня з прифронтової Сумщини Валентина Сень – художниця, авторка прозових і поетичних творів. Спочатку присутні переглянули її художню виставку, прослухали розповідь про життєвий шлях і творчі пошуки, життя українського села в глибинці.
На зустріч у столицю пані Валентина приїхала не сама – її твори читали педагоги донька й син, а також онуки.
Відбулася й презентація нової книги «Стежками у барвінку», яка вийшла у київському Видавництві Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата». Книга – це гімн любові авторки до рідного краю. Власні твори читала й сама Валентина Борисівна. А потім – запитання, відповіді, автограф – сесія та фото на згадку».
Душа в обличчі
Про те, що героїня матеріалу – особистість неординарна, свідчить і її індивідуальний підхід до художнього мистецтва.
— Я – самоучка, — уточнює співрозмовниця. – Мої роботи — це не картинки, а малюнки. Працюю графікою. Зображаю портрети: бачу в людині те, чого не бачать інші. А конкретно — бачу не лише обличчя, а й частку душі.
Бути сильною
Пані Валентина стверджує, що вона все життя вчиться бути сильною. Бо інакше в цьому світі не вижити.
— Із дитинства рвала кропиву голими руками і терпіла, — ділиться авторською методикою виховання сили волі співрозмовниця. — Коли мама лупила мене лозиною, уявляла, що мені не боляче. Коли мерзла – що мені не холодно. Коли було спекотно — переконувала себе, що мені прохолодно.
Саме ці установки та вміння терпіти виручають жінку протягом усього її життя, що підкидає їй чергові випробування.
Польща
Три роки Валентина працювала за кордоном. Каже, що в ній тече польська кров, адже її дівоче прізвище — Ваврик. Навіть спеціально досліджувала цю тему і перевіряла свою причетність до поляків.
— Мій роботодавець сказав, що прізвище Ваврик – досить популярне в Польщі, воно польського походження, — розповідає мешканка Охтирщини. – А ще я ставала босими ногами на землю, щоб відчути: сприймає мене польська земля чи відштовхує? Сприйняла! Такий обмін енергією відчула!
Бринза
Ще один талант нашої героїні — сироваріння. Вона тримає кіз, з молока яких виготовляє в домашніх умовах п.ять видів сиру. Цій справі навчилася, коли жила в Криму, а також знаходить рецепти в інтернеті.
Місцеві мешканці кажуть, що Валентині немає рівних: її сир – найсмачніший!
Усмішка
Славиться героїня публікації і своїм позитивом.
— Усмішка — це захист, — сміється співрозмовниця. — Вона творить дива. Ще коли я працювала в Польщі, мій керівник казав, що це дуже добре, що я завжди посміхаюся. І як би важко мені не було на душі, але на людях — у мене все добре! Бо навіщо псувати оточуючим настрій, якщо його потрібно навпаки піднімати?
Пам’ятаю, як одного разу йшла вулицею сусіднього села, а назустріч – бабуся з похмурим виглядом. Наближаюся до неї, вітаюся з усмішкою. А вона питає, чому я їй усміхаюся, ми ж не знайомі. А я відповідаю, мовляв, ну то й що, що не знайомі? Хіба не можна незнайомці подарувати свою посмішку? Ви б тільки бачили обличчя тієї старенької! Воно змінилося буквально на очах-розквітнуло! От вам і сила позитиву!
Валінда
Так називають нашу героїню її онуки, яким зараз 9 та 14 років (назва пішла від імені Валя). Раніше малеча називала бабусю бабусею, але одного разу, коли Валентина годувала молодшого онука, і той, уважно роздивившись її руки, заявив: «Ніяка ти не баба! Ти ще молода! В тебе шкіра ще молода! Ти — Валінда!». Тож тепер жінку тільки так і називають.
Чи успадкували хлопчики творчий талант від бабусі? Принаймі, намагаються щось писати та малювати. Особливо – менший. На нього находить натхнення, тож може сидіти творити цілий день і одразу прокинувшись наступного ранку.
Порятунок творчістю
На запитання, чи відчуває Валентина себе щасливою людиною, та відповіла, що так! В першу чергу, через те, що до всього підходить творчо. Наприклад, завжди створювала і створює своїм дітям та онукам казку.
Син та донька часто згадують щасливі моменти з дитинства, коли мама приносила з роботи додому щось від «зайчика».
— Творчість дала мені можливість бути собою!, — каже героїня статті. — Я ніколи не хотіла бути ні на кого схожою. Я займалася тим, що робило мене щасливою. Навіть на фермі працювала з блокнотом: руки роблять, а в голові складаються вірші.
Вдома все є
Мисткиня мешкає в с. Миколаївка, в якому наразі приблизно 100 людей різного віку і навіть з десяток дітей.
У селі немає нічого окрім хат: ніякої інфраструктури. Навіть асфальтована дорога прокладена лише до половини села. Раз на тиждень навідується виїзна торгівля, тож люди мають можливість купити необхідні товари.
— А у мене все своє є вдома!, — з гордістю каже Валентина, розповідаючи про власні закрома та забиті морозильні камери в холодильнику.
Саме так і буває у справжніх господарів, які вміють працювати на землі. низький уклін таким людям!
«Світ такий красивий!»
Із героїнею статті можна спілкуватися безкінечно: на її життєвому та творчому шляху – багато цікавих історій, з якими вона охоче ділиться з людьми.
Та й взагалі, Валентина дуже любить життя. Навіть зараз, під час війни, знаходить, за що зачепитись та чим підживити свою душу, щоб не дати їй зачерствіти.
— Світ такий красивий! Соловейко тьохкає й тьохкає, попри все, — підбиває підсумки нашої розмови жінка. — Слухаю його та радію!
Є чим пишатися
Валентина Сень входить до складу клубу любителів мистецтв «Сокіл» м. Охтирка. Друкувалася в газетах, у поетичних збірках «Охтирськими стежинами» і «Муза вічна», а також — у літературно-художньому альманаху «Павлоградські перехрестя».
У 2007 році в рамках конкурсу газета «Інопланетянин» надрукувала містичне оповідання авторки «Маринка», що посіло 1 місце.
На обласному фестивалі-конкурсі авторів популярної естрадної пісні «Під знаком Скорпіона» 2009 року в м. Охтирка в номінації «авторська поезія», нагороджена дипломом першого ступеня за пісню «Лебедія».
Брала участь у другому міжнародному конкурсі прозових мініатюр «Колібрі – 2014», отримала третє місце за оповідання «Друге прищестя».
У 2015 році вийшла власна збірка «Душа у вимірах світів».
Взявши участь у Всеукраїнському літературному конкурсі малої прози в 2021 році, оповіданням «Стежками у барвінку» перемогла в спеціальній номінації «За твір, тематика якого пов.язана з Сумською областю». У 2025 році вийшла збірка оповідань про рідний край «Стежками у барвінку».
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь