«Який залізний мотор може вистукати без зупинки 100 років? Ніякий! А людський – може!»: директор Малопавлівського будинку культури Світлана Лебідь розповіла нам історію ювілярши та розкрила секрети її довголіття.
Баба Шура
— Знаю героїню публікації вже давно, з дитинства, — розповідає пані Світлана. — Її чоловік працював разом з моїм батьком на колгоспному току: вони разом і на роботі були, і на кладовищі навіть поховані поряд. Тому ми спілкувалися родинами колись, ще за їх життя, і спілкуємося зараз, коли вони вже пішли від нас. Я знала дружину батькового колеги як бабу Шуру. І завжди називала її саме так. Коли вже стала працювати в місцевому клубі, зрозуміла, що це – талановита яскрава особистість Олександра Степанівна. Бо саме так її там всі називали.
«Есен! Есен!»
З німецької це означає «Їсти! Їсти!». Ці слова Олександра Левченко пам’ятає навіть перетнувши 100-річний рубіж.
Дівчину в віці 18 років вивезли до Німеччини, як і іншу молодь під час Другої Світової війни.
— Її вивезли з другої спроби, — каже співрозмовниця. — Спочатку хлопців та дівчат завантажили до автівки, але юнаки розрізали мотузку і втекли, а вслід за ними – й дівчата. Деякий час вдавалося ховатися та уникати відправлення до чужої країни, та все ж таки за п’ять днів їх знайшли, і їхати довелося. Шурі пощастило: вона потрапила не на завод, а до родини німців.
Перебувала там понад двох років, і цей період згадує з теплом. У сім’ї була донька господарів, тож і до української дівчини вони ставилися як до рідної дитини. Ніколи не ображали, навіть голосу не підвищували, годували добре. Працювати на виснаження не змушували. Всю роботу вона виконувала разом з донькою хазяїв.
Лампочка
Одного разу був випадок з електричною лампочкою. Ці лампочки тоді вважалися новим явищем цивілізації, тож їх ретельно берегли. І от голова родини відправив дівчат до сараю — чистити у корови. Ще й попередив: «Обережно з лампочками!». А Шура, хоч і намагалася акуратно все робити, але зачепила одну. Дуже засмутилася. Не через покарання, якого так і не відбулося, а через сором перед людьми, які до неї — як до рідної, а вона не виправдала їх довіру.
Олександру ніхто не лаяв. Та один лише засуджуючий погляд господаря змусив дівчину знітися і замкнутися в собі. Вона навіть до вечері не спустилася з другого поверху, де знаходилася її кімната. Але хазяї були добрими та мудрими людьми, тому не тиснули на українку, а віднесли їй їжу наверх, щоб вже точно поїла, хоч і на самоті, а не заснула голодною, так і не доторкнувшись до тарілки за спільним столом.
Хрест на маминій могилі
Звільняли Олександру Степанівну з Німеччини американські солдати. Так вона розповідала Світлані Лебідь.
До України дівчина повернулася в 20 років.
Олександра виховувала малого синочка на ім’я Гриша. Ніхто ніколи в неї не питав про батька дитини, а сама вона ніколи про нього не розповідала.
— Якось Олександра, пішовши на кладовище до могили своєї матері, зажурилася, що немає кому й хреста на маминій могилі полагодить, — згадує історію створення сім’ї ювілярки з майбутнім чоловіком. — Люди порадили їй звернутися до Миколи Іваха, який мешкав у тодішньому ще райцентрі Грунь. Тим більше що вона вже з ним була знайома — їх разом вивозили до Німеччини. Тож вони згодом побралися й добре жили. Микола був таким хазяйновитим! Відбудував хату, вмів заробляти гроші, ніякої роботи не боявся. Діточок спільних у пари не було, але Микола цілком замінив Григорію рідного батька. Хлопець виріс достойною людиною.
— Співрозмовниця згадує, як Григорій завжди виручав будинок культури з роллю Діда Мороза.
— Ми його вмовляли, що йому нічого не доведеться говорити, буде лише торбинку носити, — ділиться тонкощами підбору персоналій для масових «Ялинок» директорка Будинку культури. — Отож ми самі з дівчатами співали-колядували, а Гриша ходив з нами такий увесь поважний, бо в нього ж був найдорожчий скарб — торбинка з подарунками! І таке в нас яскраве та цікаве дійство відбувалося!
Вдова, ще й сина поховала
Доля підкидала Олександрі Степанівні випробування за випробуванням: років 20 тому помер її чоловік, а чотири роки тому — й син. Пережити горе допомагала невістка Євдокія, яка проживає в будинку з героїнею статті. Тож, самотньою баба Шура не була і покинутою себе не відчувала.
Дуся
За слівами Світлани Олександрівни, пані Євдокія — дуже добра людина, яка зламала всі стереотипи щодо свекрух та невісток.
— Вона була першою директоркою сільського будинку культури, — каже Світлана Лебідь. — Талановита і яскрава жінка, вона й до цього часу бере участь у наших заходах.
А людина яка вона хороша! Одразу знайшла спільну мову з матір’ю чоловіка і так з нею подружилася, що всі милувалися ними. Колись вони ходили співати по весіллях, так і зараз люди згадують: йдуть Шура з Дусею удвох під ручку, а Гриша поруч з ними крокує-супроводжує. Така дивовижна родина!
«Її не застанеш зненацька»
Пані Євдокії — трохи за 70. Спочатку доглядала до смерті свою маму, яка померла 6 років тому. А тепер доглядає свекруху — мешкає з нею в одному будинку.
— Олександра Степанівна завжди чистенька, охайна, нагодована, — розповідає Світлана Лебідь. — У хаті — тепло, чисто та затишно. І це не тому, що хтось має зайти, а тому що в них так заведено. Дусю не застанеш зненацька, бо в неї завжди порядок. Доглядає за свекрухою як за рідною мамою.
Доярка
Співрозмовниця зізнається:
— Ми були вражені життєлюбством і чудовою пам’яттю 100-річної бабусі. Із щирим захопленням дізналися, що вона багато років працювала дояркою на фермі — відповідальною, непростою і водночас дуже важливою для села справою. Разом з тим вона була надзвичайно талановитою людиною: любила виступати на концертах, грала на балалайці, раділа глядацьким оплескам і оваціям. Усе, що вміли сільські жінки, вміла й вона — шити, в’язати, господарювати. Її життя — приклад сили, працьовитості та багатогранності.
Вдова, ще й сина поховала
Доля підкидала Олександрі Степанівні випробування за випробуванням: років 20 тому помер її чоловік, а чотири роки тому — й син. Пережити горе допомагала невістка Євдокія, яка проживає в будинку з героїнею статті. Тож, самотньою баба Шура не була і покинутою себе не відчувала.
Дуся
За слівами Світлани Олександрівни, пані Євдокія — дуже добра людина, яка зламала всі стереотипи щодо свекрух та невісток.
— Вона була першою директоркою сільського будинку культури, — каже Світлана Лебідь. — Талановита і яскрава жінка, вона й до цього часу бере участь у наших заходах.
А людина яка вона хороша! Одразу знайшла спільну мову з матір’ю чоловіка і так з нею подружилася, що всі милувалися ними. Колись вони ходили співати по весіллях, так і зараз люди згадують: йдуть Шура з Дусею удвох під ручку, а Гриша поруч з ними крокує-супроводжує. Така дивовижна родина!
«Її не застанеш зненацька»
Пані Євдокії — трохи за 70. Спочатку доглядала до смерті свою маму, яка померла 6 років тому. А тепер доглядає свекруху — мешкає з нею в одному будинку.
— Олександра Степанівна завжди чистенька, охайна, нагодована, — розповідає Світлана Лебідь. — У хаті — тепло, чисто та затишно. І це не тому, що хтось має зайти, а тому що в них так заведено. Дусю не застанеш зненацька, бо в неї завжди порядок. Доглядає за свекрухою як за рідною мамою.
Доярка
Співрозмовниця зізнається:
— Ми були вражені життєлюбством і чудовою пам’яттю 100-річної бабусі. Із щирим захопленням дізналися, що вона багато років працювала дояркою на фермі — відповідальною, непростою і водночас дуже важливою для села справою. Разом з тим вона була надзвичайно талановитою людиною: любила виступати на концертах, грала на балалайці, раділа глядацьким оплескам і оваціям. Усе, що вміли сільські жінки, вміла й вона — шити, в’язати, господарювати. Її життя — приклад сили, працьовитості та багатогранності.
Джерело: “Ворскла1930“
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь