Села Попівки Великописарівської громади немає, хіба що оживає у спогадах своїх жителів, розкиданих по світу. Знеболене, розірване на шмаття, воно залишилося навіки лиш у їхній пам’яті. Вже згасли мрії десь під згарищем хаток, умитих кров’ю і слізьми їх мешканців. Війна позбавила всього, до останньої надії. Не змогла забрати хіба що думок, прикутих до рідних місць. Немає дня, години чи хвилини, щоб не тужили люди за своїм, роками надбаним, приголубленим і рідним, навіки втраченим десь там, як наче в іншому світі, куди немає вороття… Цей біль людський… Чи стихне він, чи заспокоїться колись душа, глибину ран якої не зміряти? Війна забрала не лише матеріальне, а й майбутнє, залишивши єдине – сильний зв’язок із рідною землею.
Село Попівка – це не просто місце на карті, це частина ідентичності людей, їхнього тепер уже тільки минулого. Наразі втішних новин про його тамтешнє життя немає. Нічого не залишилося, за що можна було б триматися. Хіба що існує сила людського духу, яку неможливо зламати. І це важливо!
ЗВІДКИ ГАРНІ ГОСПОДИНІ?
Кожне село здавна славилося своїми звичаями, традиціями, які зберігали наші пращури. І Попівка не була винятком. Тут завжди жили добрі, привітні й працьовиті люди, які допомагали одне одному. Про те, що у селі були умілі господині, знали далеко за його межами.
Колишня жителька села Ольга Іванівна Гуцал (у дівоцтві Сопельник) із любов’ю згадує свою малу батьківщину. З її дитячих спогадів часто спливають події минувшини, зокрема, гостювання в її бабусі по маминій лінії, Завалій Анастасії Василівни.
«Коли я була маленькою, можливо, ще й не ходила до школи, десь у сімдесятих роках, пам’ятаю, часто бувала у своєї бабусі Насті, 1920 року народження. Вона мене любила і для такого випадку завжди приберігала якісь гостинці. Була гарною в селі господинею. На жаль, її вже давно немає. Життя прожила нелегке, як і більшість її односельців.
Під час війни у 1942 році її, молоду дівчину, як і багатьох таких же ровесниць, відправили на примусові роботи до Німеччини. Пізніше вона потрапила до Австрії, де працювала на заводі. Після війни повернулася у рідне село. Сама вона була з багатодітної родини, яка проживала на хуторі Вуглицькому, що був частиною Попівки і розташовувався біля сусіднього села Олександрівки, понад річкою, під горою. Там свого часу оселилися декілька сімей, а після розкуркулення їх виселили звідти, тож родина бабусі перейшла жити в Попівку, на край села.
БАБУСИНІ «ПИРІЖКИ З ТАКОМ»
«Дітвори на той час у селі було дуже багато, – згадує Ольга Гуцал. – Роки йшли. Вже і я бігала вулицями в галасливій різновіковій юрбі, шукаючи собі цілими днями якихось пригод. Навіть не було часу пообідати, хіба що заскочиш на хвилинку додому, щоб схопити шматок хліба, нашвидку намажеш його смальцем чи варенням та й біжиш хизувалися, у кого кращий.
Бабуся ж моя жила удвох зі своїм братом-інвалідом. І я до неї часто бігала. Не було такого дня, щоб вона чогось та й не спекла. Дуже смачними виходили в неї товсті млинці. Вона їх акуратно згортала трикутничком, перемазувала салом, потім складала у макітру і ставила у піч, щоб зомлівали. Як напаряться ті млинці, як витягне їх із печі, а вони такі аж зарум’янені та смачнючі, так і піде аромат по всій хаті, що й на вулицю чутно! Були в бабусі Насті майже щодня і пиріжки, бо хліб якось купувала нечасто та й до магазина було далеко йти. Пекла пиріжки коли в печі, а коли витоплювала для цього плиту. Процес випікання бабусиних пиріжків пам’ятаю і досі, бо любила спостерігати, як усе це народжувалося. Для тіста на пиріжки вона брала сіре борошно. Якщо було молоко, то замішувала його на молоці, а якщо не було, то брала звичайну воду, додаючи до рідини закваску, що робила на тістові. Наприклад, сьогодні пече пиріжки, то якусь частинку тіста залишає на наступний раз, щоб воно перекисло і ставало закваскою, що заміняла дріжджі, яких у магазині не було. Наступного дня тісто розмочувала, і це була готова маса для майбутніх пиріжків. І такий собі безперервний процес. Коли в якоїсь господині не було закваски, тоді з нею ділилися інші.
В печі, звичайно, готувати страви було краще, ніж на плиті, адже відразу варили і борщ, і картопельку, і м’ясо, якщо було, і кашу молочну. І все це умлівалося і довго зберігалося гарячим. Однак витопити піч було дорожче, бо на це витрачалося більше дров.
Пиріжки моєї бабусі були дуже смачними, хоча й пеклися з сірого борошна, на воді і нічим зверху не змащувалися. Тоді біле борошно вважалося розкішшю, ним користувалися лише на Великдень, коли випікали паски. Думаю, що прості і смачні пиріжки бувають лише у тих господинь, які готували їх із великою любов’ю і душею, і мені той смак відчувається й до тепер.
У кого вдома були жорна, то на них терли зерно на борошно, переминали декілька разів, ретельно пересівали. Висівки, що залишалися після пересіву, використовувалися для начинки для пиріжків. Трішки ніби дивно: пиріжки з борошном. Їх у нас називали «пиріжки з таком». Висівки з борошна були дещо розсипчасті, заправляли їх поросячим внутрішнім здором. Коли різали порося, спеціально для цього відділяли внутрішній здір із невеличкими шматочками м’яса. У великих чавунах його перетоплювали. Такого добра майже в кожному дворі завжди було вдосталь, бо тримали господарство, і свиней вирощували центнерів зо два. Так от, розтоплений смалець зливали, а шкварки з нього товкли дерев’яною товкачкою або подрібнювали ножиком. Їх клали на пательню, засипали висівками, пересіяними декілька разів, щоб були дрібнішими, і все перемішували. Це і була смачна готова начинка для пиріжків. Солі до неї не додавали, бо здір під час переробки вже підсолювали. Випікала бабуся пиріжки на великій чавунній пательні. І це було щось неймовірне!»
Це фото було зроблено у сумні для родини Гуцалів дні: у березні 2024 року КАБом було зруйновано їхню домівку. Трохи розрадив господиню приз від газети “Ворскла”. Пані Ольга завжди була активною передплатницею й взяла участь у розіграші призів від нашої газети. І от, пощастило виграти кухонний комбайн. Сподіваємося, він став у нагоді і допомагає зараз готувати різні смаколики. А нам стало у нагоді це фото, бо Ольга Іванівна категорично відмовляється фотографуватися. Виняток зробила лише тоді, хоча й сховала заплакані очі за окулярами.
На фото: Ольга Гуцал і редактор газети “Ворскла” Олексій Пасюга (березень 2024 року).
ПОТРІБНІ ДРІЖДЖІ – КУПИ БОРОШНО
Борошно різних гатунків і висівки в магазині з’явилися дещо пізніше. Дріжджі також були в сільмазі або в закладі громадського харчування, де їх можна було придбати, але разом із іншим «неходовим» крамом. Від продавців вимагали доведення плану з продажу товару, якого в асортименті було небагато і який купували мало. А з кілограмової пачки дріжджів можна було спекти чотириста пиріжків. Якщо береш пачку дріжджів, маєш купити й двадцять кілограмів борошна. Хочеш-не хочеш, а борошно потрібно взяти, бо дріжджів покупцю так не реалізують. На той час борошно неохоче купували, бо в кожного вдома було зерно, яким часто розраховувалися в колгоспі. Та і достатку у людей, як такого, не було, тож, в основному, вони кіньми возили мішки з зерном із Попівки до Богодухова, Охтирки на парову, а пізніше й до Великої Писарівки. Там мололи зерно на борошно. Везли на возі відразу чимало мішків, бо збиралися гуртом, щоб заразом і олії набити, і борошна привезти.
ПИРІЖКИ НА БУДЬ-ЯКИЙ ВИПАДОК
У піст пирогів із борошном не пекли, бо начинка не підходила. А в інший час, наприклад, після Великодня, коли на городах садили картоплю, пиріжки з борошном до борщу були незамінним продуктом. І поживним, і смачним, а головне – ситним. Для чоловіків особливо, бо вони були основною робочою силою.
«Пам’ятаю, як мама насипала обід і клала батькові стегенце з півня, бо чоловік мав добре харчуватися, бо займався фізично тяжко, а нам діставалося те, що залишалося. Татові жаль нас було, тож він і перекидав м’ясо зі своєї тарілки у наші. А ми: «Ні, ми не хочемо, їжте самі», – згадує пані Ольга. – По осені птиця в господарстві виростала, тож і дітям тоді м’яса перепадало частіше».
СЛАВНІ ГОСПОДИНІ
«Як зараз пам’ятаю своїх землячок Анастасію Баранову, Галину Гуцал, чиї пиріжки і короваї вважалися дуже вдалими. Замовляли їх земляки на проводи в армію, на весілля. Тоді хіба ж такі весілля в селі справляли! Гостей згукували не менше сотні. У Попівці популярними були пиріжки з картоплею і печінкою. Для начинки картоплю різали кубиками, смажили її з цибулькою, а потім додавали печінку, – продовжує свою розповідь Ольга Іванівна. – У п’ятницю везли скриню молодої до молодого, тож потрібні були пиріжки, у суботу гуляли весілля, тож пиріжки розходилися швидко, а в неділю весілля продовжувалося, і теж пиріжки були затребуваними. Для тих, хто стійко витримував гуляння до понеділка, пиріжки ставали доброю закускою. А ще потрібно і кухаркам залишити. Зазначу, що пиріжки для весілля ніхто не купував. Тоді так заведено було, що вмілі господині організовувалися до таких заходів і випікали їх самі. Їм приносили борошно, картоплю для начинки, молоко, олію, цукор та інше і замовляли кількість пиріжків. Якщо одна піч могла випікати до ста штук, то саджали їх у декількох хазяйських печах. Господині заправляли по чотири-п’ять печей, а це всього десь до п’ятсот штук. Пекли стільки, щоб вистачило на всіх. А вже коли пиріжки були готові, то у великі ночви клали сіно, накривали простирадлом чи якоюсь тканиною і їхали їх забирати конем.
Моя мама Лідія Володимирівна Сопельник із початку 80-х років близько двох десятиліть працювала разом зі своєю напарницею Лідією Яківною Негребою у шкільній їдальні. Вони стільки перепекли короваїв, шишок і пирогів, що ніхто не знає їм ліку! Жодне весілля у селі не обходилося без їхньої випічки.
Короваї готували у четвер, у п’ятницю – шишки, а в суботу зранку – пиріжки. Шишок замовляли по двісті-триста штук, а короваїв на весілля завжди було по два від нареченого і від нареченої. Люди казали, парно потрібно, щоб молодята жили у парі. Коли ж доходила справа ділити короваї, то спочатку відрізали молодим: шматочок від одного й шматочок від іншого. Рештою ж пригощали всіх гостей.
Жителі Попівки завжди були згуртованими і дружелюбними. Якщо потрібно було збудувати курінь на весілля, то сходилося пів села, а ще коли в кого було багато родичів, то робота аж кипіла».
НА ВСІ ПОДІЇ – З ПИРОГАМИ
Пироги в Попівці пекли і на проводи в армію. А як же інакше? Солдату потрібно ж було покласти щось у торбу на дорогу? І на помини теж пекли як пироги, так і пампушки.
На Трійцю у селі був храм. Знову ж таки, про пироги ніхто не забував.
А у піст пиріжки пекли з квасолею. Відварювали її, товкли, додавали до неї цукор, або ще й мак.
«У моїй родині зналися на пирогах не лише господині по маминій лінії, а й по батьковій теж, – розповідає Ольга Іванівна. – Друга бабуся, татова мама, Сопельник Ірина Степанівна, теж уміла добре поратися біля тіста. На жаль, у 1983 році вона відійшла у світ інший. Прийшла заміж на двох дітей, народили спільних, два сини загинули на війні. До останніх днів своїх чекала їх із фронту і все гадала, чи живі її Тимоха (загинув у Германії, там і похований) і Борис (пропав безвісти). Нелегке прожила життя, але ж господинею була умілою».
ЗВИЧАЇ ПОКОЛІНЬ
Давні звичаї своїх предків пекти пироги зберегла й Ольга Іванівна. Займаючись підприємницькою діяльністю у сел. Великій Писарівці, утримувала магазин продовольчих товарів, до того ж і сама пані Ольга пекла фірмові пиріжки своєї родини, за рецептом своїх бабусь і мами, реалізовувала їх у своєму магазині. Пиріжки розкуповували завжди на «раз-два».
Щира і доброзичлива Ольга Гуцал завжди старалася догодити людям, підтримати їх у скрутну хвилину, поділитися останнім, уміла організувати людей на добрі справи – такою залишається і понині, незважаючи на всі негаразди і проблеми сьогодення.
Свого часу Ольга Гуцал до Дня Незалежності України була удостоєна звання кращого підприємця Великописарівського району, матеріал про неї і її земляків був надрукований у книзі про підприємців Сумщини.
Родина Гуцалів продовжувала працювати і тоді, як почалася війна, забезпечуючи жителів селища необхідними продуктами харчування. На жаль, жити нормальним життям невдовзі не дав ворог. Подружжя враз позбулося своєї підприємницької справи минулого року, коли в березні ворожими обстрілами було знищено центр селища Великої Писарівки, в тому числі і їхній магазин, а попередньо – магазин у с. Попівці. За якийсь час від обстрілів пошкодило і їхнє житло. Тимчасовий прихисток родині знайти було непросто, допомагали знайомі. Зупинилися в сел. Кириківці. Залишилися без роботи, без засобів на прожиття.
«Жили, в основному, на мамину пенсію і її переселенські, – говорить Ольга Іванівна. – Довелося повернутися до пиріжків. Дякувати Богу, вміння пекти передалося від бабусі, з покоління в покоління. Я вдячна власникам місцевих магазинів, які беруть на реалізацію нашу випічку, таким чином хоч якийсь є додатковий заробіток, щоб якось виживати. Печу піцу, хліб без дріжджів, ну і пиріжки. Стараюся догодити покупцям, готую те, що користується попитом, бо у кожного свій смак. І постійно згадую бабусю, яка колись тільки тим і займалася, що пекла і хліб, і пиріжки, бо іншої можливості прожити не мала. Тепер ось і мені доводиться не опускати руки і продовжувати традиції своїх предків, щоб хоч якось виживати в умовах війни і в чужих людей. Та ми, попівці, сильні духом, нас не зламати, витримаємо все, заради перемоги!».
До речі, про те, що випічка у Ольги Гуцал дійсно смачна, переконалася особисто. Доки готувала матеріал, пощастило пригоститися гарячими пиріжками від попівської умілиці.
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь