Що це власне таке — соціальна згуртованість? Насамперед, це здатність суспільства співіснувати, зберігаючи довіру, взаємоповагу та спільні цінності, підтримувати свою спроможність, здатність досягати певної мети, певних цілей.
Сьогодні ми продовжуємо публікувати матеріали у новій рубриці, започаткованій нещодавно в газеті “Ворскла”, присвячену соціальній згуртованості.
ЧУЖОГО ГОРЯ НЕ БУВАЄ
Кажуть, людина пізнається в біді, та чи кожен із нас здатний поспівчувати горю чи поділитися останнім? Війна змушує людей об’єднуватися по-новому. Ті, кому довелося тікати з домівок, рятуючи життя, як ніхто інший, розуміють, як це зіткнутися з труднощами пошуку прихистку у незнайомих містах і селах. І тут трапляються неймовірні історії. Люди відчиняють двері своїх квартир і будинків, діляться останнім, аби допомогти тим, хто опинився у скрутному становищі. Волонтери збирають одяг, їжу та ліки, а перехожі підтримують один одного хоча б добрим словом. Це неймовірно, як у такі тяжкі часи проявляється наша здатність підтримувати один одного! Війна заподіяла великого горя, але водночас показує, як сильно ми можемо соціально згуртуватися, адже чужого горя не буває.
Про те, як жителі Кириківської громади вчасно об’єдналися й у скрутну годину подали руку підтримки землякам із прикордонної Великописарівської громади, – у сьогоднішній розповіді.
З УВАГОЮ – ДО КОЖНОГО ПЕРЕСЕЛЕНЦЯ
За словами кириківського селищного голови Павла Гученка, до повномасштабного вторгнення ворога Кириківська громада налічувала близько 7 тис. жителів, розташована вона за 38 км від кордону. «Війна змусила декого виїхати в інше місце. Однак Кириківка і ближні до неї села прийняли переселенців із Донецької і Луганської областей, а з березня 2024 року найбільше переселенців було з прикордонних населених пунктів Великописарівської громади», – розповідає Павло Васильович. – Кириківська громада на початку війни також зазнала обстрілів із різного виду зброї з боку ворога, який окупувався у м. Тростянець. Тоді постраждало 158 домогосподарств, але, незважаючи ні на що, громада прийняла до себе як переселенців, так і державні та комунальні установи Великописарівської громади, зокрема, поліклінічне відділення Великописарівської лікарні, підстанцію екстреної медичної допомоги, ДСНС і відділення поліції. Усі потреби переселенців, по можливості, ми намагалися і намагаємося задовольнити вчасно, адже не могли залишити земляків у біді».
Усього ж знайшли прихисток на території Кириківської громади 2128 переселенців.
Завдяки соціальній згуртованості жителів Кириківської громади, люди з прикордоння не залишилися наодинці. Хто оселявся у своїх родичів, а хтось знаходив порожні будинки через своїх знайомих, місцева влада також допомагала шукати житло. Нелегко було тим, чиї домівки знищив чи пошкодив ворог, а знайомих у безпечніших населених пунктах не знайшлося. Тоді на допомогу в пошуках житла прийшли чуйні люди, а місцеве самоврядування допомагало з підключенням світла й газу у будинках, що стояли порожніми.
ЛЮДИНА З ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ
Неля Доценко – одна з тих, хто відразу зайнялася пошуком житла для переселенців із сусідньої громади, бо не могла сидіти склавши руки, коли люди потребували допомоги. Народилася в с. Ямне Великописарівської громади, працює в м. Охтирка, але в Кириківці має будиночок, у якому раніше проживала її мама. Тож не зволікала і запропонувала прихисток своїм землякам із Ямного, зокрема, Марії Білоус і її доньці Діані. Коли з цього ж села вирішили евакуюватися і племінниці Маріїного чоловіка – Валерія і Вікторія Білоус, а також їхня мама Оксана, то Неля Степанівна знайшла місце і для них.
До всіх згодом приєдналася і їхня бабуся Дуня. Місце для прихистку у своєму будинку надала й для сестри Алли Бердіної з внуком. А згодом усі потіснилися для братової доньки Аліни Пушкарьової з трьома дітьми. «Ми дуже вдячні Нелі за її добру душу, – розповідає пані Марія. – Таких людей, як вона, небагато. Сама запропонує, сама зателефонує і все організує. Нас у її будинку було дуже багато, і кожному вона знайшла місце, матраци, подушки, ковдри. Ми залишали на неї своїх дітей, коли їздили додому порати худобу. Вона ж варила їм їсти, доглядала, як за своїми. Біля неї тепло і затишно, бо така вона є насправді».
А коли Велика Писарівка особливо потерпала від ворожих обстрілів, Неля Доценко згадала і про свою колишню колегу по роботі Валентину Мірошниченко. Зв’язалася з нею, запропонувала прихисток. Валентина Володимирівна відразу погодилася, і родич привіз її до гурту переселенців. Згодом жінку забрала до себе в Італію донька, але вона дуже хоче додому. Та, на жаль, у Великій Писарівці наразі ще небезпечніше. Для пенсіонерки чужина вже стала нестерпною, тож вона вже попередила Нелю Степанівну: «Якщо незабаром буду повертатися, неодмінно знову до тебе».
НЕ ВІДМОВИЛИ Й ІНШІ ЗЕМЛЯКИ
Коли місця в будинку Нелі Доценко майже не залишилося, а потребуючих додавалося, вона звернулася до місцевих жителів, які б погодилися прийняти до себе людей.
Житло родини Ольги і Володимира Воскових у Великій Писарівці не раз зазнавало пошкодження від обстрілів. А коли ворог уже нестерпно гатив, вони вирішили виїхати до Кириківки. З собою взяли найцінніше – собаку з кішкою. Пенсіонери багато років займається вирощуванням розсади, що стало чи не основним їхнім прибутком і засобом для прожиття. «Ви не уявляєте, яка ж то Неля гарна людина! А скільком вона допомогла в пошуках житла! Ми вдячні господарям, які надали нам свій куток, – розповідає Ольга Воскова. – Ми ще не бачили таких добропорядних і щирих людей, які ділилися б із нами всім, що мали, ставилися до нас як до рідних. Ніби сама доля привела нас сюди. Господарі, у яких ми поселилися, раніше займалися вирощуванням розсади. На їхньому подвір’ї залишилися теплички, які стали нам у великій нагоді. Тож знайшлося місце і нашій розсаді, яку ми привезли з собою і на новому місці розпікірували. Ми не опустили руки завдяки добрим людям і дуже зраділи, що наша праця не стала марною, тож продовжили трудитися на землі, адже 37 років цим займаємося і з цього живемо».
Віра Кучкова і її чоловік більше не могли залишатися в Великій Писарівці. Постійні обстріли загострювали хвороби. Нерви не витримували, тож Неля Степанівна у Кириківці підшукала і для них житло, в родини Обозних. Господарі дозволили їм користуватися городом, тож пенсіонери навесні посадили невеличкі грядки. І вже стали почуватися зовсім як удома. «Люди, які нас прихистили, створили всі умови для проживання, і ми їм дуже вдячні за це», – розповідає Віра Пилипівна.
«Я щаслива, коли людям добре, – говорить Неля Степанівна. – Я допомогла Вірі Пилипівні, а вона – мені. Її донька Наталія наразі в Польщі, а в мене трапилося горе: померла моя невістка, яка теж перебувала за кордоном. Наталія допомогла мені знайти відповідні служби, щоб повернути дорогу нам людину додому. Наразі такий час, коли ми маємо згуртовуватися, аби підтримувати одне одного. І наша сила – в єдності».
ТРИМАЙМОСЯ РАЗОМ, ЗЕМЛЯКИ!
Неля Доценко мешкає в м. Охтирка, там і працює. І коли десь почує, що земляки шукають житло, тут же починає їм допомагати. Ось і нещодавно її колега на роботі обмовилася, що збирається за кордон і хоче здати в оренду квартиру. І Неля Степанівна запропонувала житло землякам Зої Корнієнко і Зінаїді Кривонос, які його потребували.
Будинок для проживання, теж не без допомоги Нелі Доценко, знайшла й Аліна Скоромна, яка разом зі свекрухою, маленькою донечкою, дідусем і бабусею переїхала до м. Охтирка. У хороших умовах знайдеться тепер місце і для їхніх двох собачок.
А ось для Аліни Пушкарьової з трьома дітьми Неля Доценко знайшла інший прихисток також у м. Охтирка у землячки Інни Прохоренко, яка виїхала за кордон. Переселенці наразі задоволені, що проживають у місті, бо життя продовжується, діткам потрібно бути в соціумі і розвиватися. Після перемоги всі неодмінно планують повернутися у рідні домівки, у свою громаду.
Неля Степанівна вважає, що життя дається для добрих справ, лише потрібно в усіх ситуаціях залишатися, перш за все, людиною. Коли поруч знаходяться ті, хто не дає зневіритися і надихає на краще, – життя набирає іншого сенсу. Те, що вимушені переселенці наразі проживають у чужих помешканнях, – це все тимчасово. Усі вони мріють про повернення додому, де пройшло їхнє життя, туди, де знаходиться коріння їхнього роду. І вже наразі мають передчуття, як із приходом весни розпочнуть нове життя у рідному краю.
Щодня на вулиці Кириківки можна спостерігати, як переселенці виявляють одне до одного своє ставлення: піднесено реагують на зустрічі, міцно обіймаються, радіють спілкуванню – ось так спільне горе їх об’єднало. Вони ходять у гості, діляться новинами, почутими від земляків, які залишилися вдома і нікуди не виїжджали чи з різних причин на свій страх і ризик повернулися в рідні домівки. І перше запитання «Як там у нас?» завжди розчулює. Бувало, раніше навіть не віталися, а наразі вони згуртувалися і допомагають одне одному пережити виклики війни, долати тугу за своїм рідним. Ось так і тримають зв’язок. І хоча у кожного є свої проблеми, які наразі схожі одна на одну, у майбутньому вони хочуть вирішувати їх тільки спільно. А ще мріють разом відбудувати свою громаду, зробити її кращою, ніж була, на радість усім, на зло ворогам!
«Вистоїмо, бо ми – сильні!» – не втрачають надії вимушені переселенці.
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930“.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь