Світова політика потроху перетворюється на театр, де найкраще почуваються не справжні державники, а демагоги. При чому головна роль у цьому спектаклі завжди залишається за популістами – майстрами маніпуляції, які знають, що суспільству не потрібна правда, йому потрібна надія.
Чим більше розчарувань, тим гучніше лунають їхні обіцянки у вигляді красивих гасел. І чим глибша криза, тим яскравіші гасла вони виголошують. Виборці втомлюються від складних реформ та необхідності розбиратися в деталях, вони хочуть легких рішень, і популісти готові їх продати – упаковуючи у красиві слогани, ефектні шоу і фальшиву турботу.
Феномен політичного популізму давно перестав бути тимчасовим явищем і перетворився на рушійну силу політичних процесів у всьому світі. При чому політичний успіх залежить не від стратегічного мислення чи реальних рішень, а від вміння майстерно маніпулювати емоціями людей. В результаті лідерами стають не ті, хто пропонує складні, але ефективні реформи, а ті, хто найгучніше обіцяє прості виходи з криз, а також має купу грошей, щоб оплатити широкомасштабну рекламу. Політичний популізм став головним трендом сучасної епохи, бо апелює до найглибших людських інстинктів: віри в миттєві зміни, спрощених пояснень і месій, які магічним чином здатні розв’язати всі проблеми.
Популізм спокушає, бо дає ілюзію контролю. Втомлені економічними труднощами, корупцією та глобальними викликами громадяни хочуть чути не про необхідність довгих і складних трансформацій, а про миттєве вирішення всіх проблем. Вони вірять, що можна «перемогти бідність» одним законом або «розгромити корупцію» одним указом. В цьому процесі популісти чудово розуміють, як працює масова психологія. Їхні обіцянки не мають жодного стосунку до реальності, але вони гіпнотизують, бо відповідають емоційним очікуванням людей. Коли країна у стані кризи, суспільство не хоче чути про складнощі — воно хоче чарівного рішення. Саме тому популізм проростає там, де є страх, втома і розчарування.
Однією з головних причин, чому популізм такий ефективний, є те, що він апелює не до логіки, а до емоцій. Порядний політик змушений пояснювати, як працює економіка, чому зміни займають час і які компроміси необхідні. Популісту ж достатньо сказати: «Ви бідні, бо вас обкрадають! Я заберу у них і віддам вам!» – і натовп починає аплодувати. Ця стратегія спрацювала у Венесуелі, коли Уго Чавес обіцяв зробити нафтові багатства «народним надбанням». Люди вірили, що можна просто націоналізувати прибутки корпорацій, і всі стануть багатими. В результаті економіка країни обвалилася, інвестиції зникли, а дефіцит продовольства змусив людей буквально боротися за їжу.
Угорщина є ще одним прикладом. Віктор Орбан прийшов до влади, граючи на страхах населення перед міграцією та ЄС. Він заявив, що всі проблеми країни – це наслідок дій «зовнішніх сил», і через поширений націоналізм виборці з ентузіазмом прийняли таку версію. Це дозволило Орбану централізувати владу, згорнути демократичні інститути та утримувати контроль, не розв’язуючи жодних реальних проблем економіки.
Слід зазначити, що дискусія між раціональним політиком і популістом нагадує спробу лікаря сперечатися з продавцем чудодійного зілля. Політик пояснює складну економічну динаміку, проблеми міжнародної політики та необхідність структурних реформ. Популіст просто каже: «Не слухайте цих бюрократів! Я зроблю все швидко і безболісно!». А наукові дослідження підтверджують, що люди схильні довіряти тим, хто говорить просто і впевнено.
Важливо розуміти, що популісти уникають конкретних відповідей і завжди переносять відповідальність. Якщо реформи не працюють – винні вороги, змова еліт, міжнародні організації або опозиція. Їхні промови рясніють емоційними словами, що активують страх і гнів, але вони майже ніколи не містять реальних даних чи цифр.
Політична історія людства представляє собою нескінченний цикл обіцянок і розчарувань. Політики змінюють маски, партійні гасла та ідеології, але методи залишаються тими ж. Найкраще вміють виживати не ті, хто пропонує реальні рішення, а ті, хто найкраще розуміє психологію натовпу. Популізм – це гра, у якій виграє не найкомпетентніший, а найемоційніший. І виборець, який щоразу потрапляє в цю пастку, платить за свою наївність найбільшу ціну – роками стагнації, економічними кризами, авторитарними режимами, а часом і розвалом власної країни.
Виборці часто ставатимуть жертвами популістів, поки не зрозуміють, що не існує політичного месії, який «врятує всіх». Тільки коли суспільство припинить жити ілюзіями, розвиватиме критичне мислення та медіаграмотність – тільки тоді у популістів більше не залишиться шансів. Але поки, схоже, популізм лише набирає обертів у різних державах від США та Німеччини, де AfD набрала друге місце на парламентських виборах, до безпосередніх сусідів України – Румунії та Словаччини.
Залишити відповідь