“У художника все ж таки головним, мабуть, залишається прояв духу, того горіння, що з’єднує його з тим народом, духовне обличчя якого він являє. Не можна бути байдужим і до його культури, тим паче будучи свідком її поступової руїни”.
Алла Горська
Щоб дістатися Гельмязова з Черкас, переїжджаємо через дамбу, потім — до села Софіївка, а там повертаємо праворуч. Алла Горська у 1970-му теж їздила сюди, але з Києва: на привокзальну площу, там — на приміський вокзал і далі автобусом. Горська приїздила, щоб виконати останню в житті роботу, а ми їдемо, щоб цю роботу побачити.
Хто така Алла Горська?
Художниця, монументалістка, а ще — дисидентка і шістдесятниця — усе це про Аллу Горську. Вона народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько був директором Ялтинської, Ленінградської, кіностудії Алма-Ати, десять років керував Київською кіностудією і вісім років — Одеською. Через карʼєру батька сімʼя переїжджала з міста до міста і так опинилася в Києві наприкінці 1943 року. Навчаючись на живописному факультеті Київського художнього інституту, Алла Горська зустріла свого майбутнього чоловіка — Віктора Зарецького, з яким працювала разом до кінця життя.
Алла Горська, кінець 1940-х
На початку 60-х Алла Горська, Лесь Танюк, Іван Світличний та інші митці, відомі як “шістдесятники”, заснували й увійшли до Клубу творчої молоді “Сучасник”. Їхня спільнота стала національним і творчим осередком Києва.
У 1962 році Горська, Симоненко і Танюк знайшли масові поховання розстріляних НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ, — ред.) у Биківні. Того ж року син Горської і Зарецького пішов у перший клас.
Віктор Зарецький і Алла Горська в художній майстерні, початок 1960-х
Будучи членкинею Клубу “Сучасник”, Горська займалася щорічною підготовкою до Шевченківських свят. 1964 року святкували 150-річчя Шевченка. До цієї дати, у співпраці з іншими митцями, вона створила вітраж «Шевченко. Мати» у Червоному корпусі Київського університету. Адміністрація університету знищила вітраж ще до відкриття, а партійне керівництво назвало роботу ідейно ворожою. Згодом Горську на рік виключили зі Спілки художників.
У 1968 році її виключили зі Спілки вдруге. Усі ці роки вона підтримувала політвʼязнів та їхні родини. А у 1968 році підписала “Лист-протест 139”. Листа адресували керівництву СРСР. У тексті йшлося про незаконність судів над дисидентами та їхніх арештів. Згодом багато підписантів забрали свої підписи. А Горська — ні.
Виключення зі Спілки художників позбавляло замовлень. Весною 1970-го Алла та Віктор закінчили величезну мозаїку (понад сто квадратних метрів) “Прапор перемоги” у місті Сорокине (тоді — Краснодон) Луганської області. Про той час їхній син Олексій Зарецький у книзі “Алла Горська: мисткиня у просторі тоталітаризму” пише так: “Нових замовлень не надходило… Наступного літа, уже після повного завершення робіт у Краснодоні, Алла та Віктор вирішили поєднати “приємне з корисним”… Платили дуже мало, працювали, як казала Алла, “за харчі”.
Як Алла Горська опинилася в Гельмязові?
Директор комбінату громадського харчування
Усі гельмязівці, в кого я запитувала про Горську і Зарецького казали: “Краще запитайте у Келепа”. Мовляв, він точно памʼятає. Віктору Трохимовичу Келепу 86 років, у 1970 році, коли художники працювали над мозаїкою, йому був 31 рік. З ним я мала коротку розмову. Більшість його історій я почула з відеоінтервʼю, які підготували у гельмязівському краєзнавчому гуртку, а також із розповідей керівниці гуртка Лариси Глоби.
У молодості Віктор працював водієм і гарно співав. У нього був друг — Андрій Сакун — на чотири роки молодший. Андрій закінчив будівельний технікум, працював на заводі і у 1970 році був уже одруженим. Оскільки Андрій також мав гарний голос, друзі співали дуетом і часто виступали на різних заходах.
Дует Віктора Келепа і Андрія Сакуна. Фото з музею у селі Гельмязів
Якось на сесії сільської ради Андрієві вирішили запропонувати посаду директора комбінату громадського харчування.
“Він був дуже гарний чоловік, високий, красивий — схожий на артиста. І видно ж, хотіли показати такого молодого хлопця, і що в них працюють звичайні трударі”, — припускає Лариса Глоба — керівниця краєзнавчого гуртка.
Віктор Келеп пригадує, що друг вагався і не одразу прийняв пропозицію: “Андрій каже, я не знаю, як мені вчинити. А я йому кажу, Андрій, ти як хочеш, але ти б спробував. Не вийде — повернешся до свого станка”.
Андрій Сакун прийняв пропозицію і так заклад громадського харчування в Гельмязові став його відповідальністю. Дружина Андрія, Євгенія, каже, що чоловік був новатором і хотів зробити будівлю закладу красивою.
Лікар-терапевт і 8 березня
“У нас у Гельмязові був один чоловік, лікар він сам, — терапевт. Він був пов’язаний з шістдесятниками. Ви знаєте, хто такі шістдесятники?” — запитує мене Віктор Келеп.
Лікаря, про якого він каже, звали Яківчик Василь Миколайович. Йому на той час було близько 40 років. Сам він з Івано-Франківської області. Після закінчення медичного університету отримав направлення в Гельмязів і там оселився. Оскільки він товаришував із шістдесятниками, вони приїздили до нього в гості. Кажуть, був Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Холодний.
Віктор Келеп це памʼятає: “Якось приїхали знамениті художники — Алла Горська і Віктор Зарецький — чоловік і дружина. А ми з Андрієм зайшли до Василя Миколайовича і він нас їм представив. А на другий день нас запросили піти разом з ними в ліс”.
Це було на восьме березня, сніг уже танув. Вони розпалили багаття, напекли картоплі, — “відбулося стояче застілля з перцівкою”. Андрій і Віктор розповіли новини — Андрій буде директором комбінату громадського харчування.
“Потім ми зробили їм сольний концерт”, — сміється Віктор Трохимович. — “А ця Алла каже чоловікові: “Слухай, а давай ми їм допоможемо”. Ми не зрозуміли, як вони нам можуть допомогти, але Василь пояснив, що вони можуть зробити розписи в ресторані”. Андрій почав наполягати: якщо пообіцяли — нехай зроблять.
“Йому ж хотілося себе одразу показати: що він щось гарне зробив для ресторану і для свого села,” — переказує Лариса Глоба.
Робота в Гельмязові
Квартирувалися у лікаря
Отож, влітку 1970-го року художники виконали обіцянку і приступили до роботи в Гельмязові. Оскільки Василь Яківчик був для них найближчою людиною в селі, то й жили у нього.
Подвірʼя, де жив Василь Яківчик у 1970 році, село Гельмязів. Фото: Ірина Ямборська
Мені вдалося знайти лише одне фото, на якому були б Алла Горська та Віктор Зарецький у Гельмязові. Воно є у книзі їхнього сина — Олексія Зарецького, “Алла Горська: мисткиня у просторі тоталітаризму”, а ще у книзі “Алла Горська. Спалах перед світанком”. І там, і там фото підписано подібно: “Алла Горська, Віктор Зарецький та інші, с. Гельмязів, 1970 р.” Мені було важливо зʼясувати, хто ці “інші”, бо вони, ймовірно, могли бути причетними до цієї історії.
Моє припущення підтвердив Віктор Келеп: “На передньому плані я — тоді молодий, з глуповатою усмішкою”. Ще двоє, ймовірно, помічники Горської і Зарецького, які приїхали до села разом із ними. Але є ще один чоловік, про якого я нічого не знайшла. А ще цікаво — де було зроблене фото?
Фото з книги Олексія Зарецького, “Алла Горська: мисткиня у просторі тоталітаризму”
Приїхавши у Гельмязів, показую фотографію Ларисі Глобі та її колегам. Вони одразу впізнають ґанок хати, де жив Василь Яківчик. Запитую про чоловіків на фото. Кажуть: той, хто тримає руки в боки, схожий на покійного Соколенка. Це прізвище мені ще не траплялося. Жінки телефонують його синові, а потім ми з завідуючою гельмязівського музею йдемо до Соколенків, щоб запитати, чи правильно впізнали. У 1970-му вони були сусідами Яківчика і зараз живуть неподалік. Пані Лариса та її колеги не помилилися: на передньому плані — Соколенко Василь Григорович. Його дружина здивована: чому чоловік був у тій компанії? Каже, що після вбивства Горської було страшно жити поруч із Яківчиком, бо до нього часто приходили з КДБ.
Мозаїка “Птах” і панно “Козак Мамай”
“Алла Горська, Віктор Зарецький… та інші у повоєнний час училися у жорсткій системі соцреалізму. Народне мистецтво стало для них відкриттям, одкровенням”.
Олексій Зарецький, “Алла Горська: мисткиня у просторі тоталітаризму”
Гельмязів розташований біля річки Супій. Заклад громадського харчування назвали так само, як і річку. Євгенія Сакун — дружина тодішнього директора комбінату громадського харчування Андрія Сакуна, розповіла, що в будівлі були їдальня і ресторан.
“Одразу при вході був гардероб. Праворуч був ресторан, а ліворуч — їдальня.” Сьогодні на місці їдальні — кафе, а на місці ресторану — магазин будівельних матеріалів.
Мозаїка “Птах” на ресторані “Супій” автораства Алли Горської та Віктора Зарецького у селі Гельмязів, Черкаської область Фото: Ірина Ямборська
Хоча мозаїка “Птах” на фронтоні — це все, що збереглося, але це не все, над чим працювали художники в селі того року. Крім мозаїки, вони зробили розписи на стінах всередині приміщення.
“Оскільки біля нашого села протікає річка Супій, там була намальована така блакитна стрічка і написано: “Супій”. По тій річці пливли намальовані рибки і качки. Вгорі намалювали троїстих музик,” — каже Віктор Трохимович. А ще — на стіні було панно із козаком Мамаєм та народними мотивами. На стінах висіли фіранки з українським орнаментом.
Євгенія і Віктор розповіли, що окрім малюнків і мозаїки, художникам довелося самостійно зробити ще й невеликий ремонт: “Зал цієї їдальні був величезний, у павутинні й з тріщинами. Перед тим, як усе це робити, Алла сама весь зал привела до ладу: позашпакльовувала, побілила сама, а тоді аж приступила до роботи”.
Віктор Келеп пригадує, що ескізи підготував Зарецький. А ще — безкоштовно роздобув смальту — кольорове скло для мозаїки — та фарбу для розписів стін.
“Колеги-художники дали Вікторові ці матеріали по-дружньому, безкоштовно, бо Андрієві не виділили на оздоблення ніякого фінансування”, — розповів Віктор Келеп. А потім додав, що дзьоба для птаха зробили з битих тарілок: “Дзьобик мав бути зігнутий. То на складі розбили десятка два тарілок, щоб можна було такого приліпити”.
Розписи стін авторства Алли Горської та Віктора Зарецького в ресторані “Супій”, село Гельмязів. Унікальне фото: Аркадій Рудічев
Працювали до жовтня
У жовтні 1970 року Алла Горська і Віктор Зарецький повернулися до Києва. Відомо також, що наприкінці серпня Горська приїздила до Києва, щоб зустрітися з шістдесятником Опанасом Заливахою. Він саме повернувся до Києва, відбувши 5 років у мордовських таборах. А потім художниця знову поїхала до села, щоб продовжити роботу.
Майже всі гельмязівці, з ким я говорила про роботу Горської і Зарецького та які їх знали особисто, як один повторювали: часто ходили з ними на річку. А ще, у своїй книзі син художників пише таке: “Після роботи намагалися ще завидна встигнути на річку. Коли я був там у серпні, то двічі їздили на Дніпро. Один раз до Прохорівки, а один раз на так зване Старе русло.”
Ярослав Сакун — син тодішнього голови комбінату громадського харчування теж пригадує: “Купатися на Дніпро їздили машиною “ГАЗоном”, на кузові”. Його мама, Євгенія, каже, що в них колись було фото Горської на такому “ГАЗоні”: “Як зараз бачу: машина вантажна, Горська встала там, і в неї розвіваються коси. А їй подають сумки. А де вона поділася ця фотографія — я й не знаю”.
Її син Ярослав бачив, як батько рвав якісь фотографії. Припускає, що це були фотографії з тих часів.
Мозаїка “Птах” у селі Гельмязів. Фото: Ірина Ямборська
Оплата праці
Оскільки Андрію Сакуну ніхто не виділив грошей на оздоблення “Супою”, то ймовірно, що і розрахуватися за роботу грошима він не зміг. Хоча, в деяких джерелах сказано, що художники отримали 300 карбованців, у деяких, — що отримали 100. Імовірно, що Горська і Зарецький взагалі не отримали грошей. Але точно відомо, що Андрій Сакун віддячив їм великою кількістю овочів і фруктів.
“Андрій не міг заплатити цим людям, хоч така робота дуже дорого коштувала. Але він міг виділити щось із запасів харчів: картоплю, буряки, капусту, моркву і все таке інше. Він завантажив цілу машину цими овочами. Алла Горська, виявляється, потім ті продукти роздала сім’ям, чоловіки і батьки яких сиділи у тюрмах за те, що вони шістдесятники,” — каже Келеп Василь Трохимович.
У документальному фільмі памʼяті Алли Горської, її син Олексій теж розповідає про те, як вони роздавали харчі: “Випав ранній сніжок і кілька разів я допомагав матері. Вона ставила ящик з яблуками на санчата і везли, просто дарувала знайомим”.
Одного дня Алла Горська прийшла з гостинцем і до шістдесятниці Михайлини Коцюбинської. Її спогад про цей візит опубліковано у книзі “Алла Горська. Червона тінь калини”: “…На порозі двоє: Алла та її колега Йосип. Невисокий кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї вінок добірної золотавої цибулі… Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельм’язові над оформленням кафе, і вирішили все роздарувати друзям. Не затримуються ні на хвилину «треба іншим роздавати». Міцно цілує, осяває усмішкою…”
Того дня Михайлина Коцюбинська бачила Аллу Горську востаннє.
Алла Горська з Іваном Світличним та Борисом Нечердою. Фото: Український національний інститут пам’яті
Вбивство Алли Горської
Родина і друзі знали, що за Горською стежили. Олексій Зарецький у книзі “Алла Горська: мисткиня у просторі тоталітаризму” пише: “Десь у хаті був приколотий аркуш зі словами: «На даху куняє гава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська». Ідеться про те, що хтось сидить на дерев’яних сходах до горища (щаблях) — топтун чи інший фахівець такого профілю, який стежить за художницею. Хтось зі знайомих майже серйозно казав, що одного з агентів звали Арнольдом, і з ним часом віталися.”
28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала з Києва до Василькова. Там жив її свекор — Іван Зарецький. Домовилися, що Горська забере швейну машинку. Оскільки машинка була важка, то замовили автомобіль, який мав відвезти Горську до Києва. Додому вона більше не повернулася.
Коли стурбований Віктор Зарецький поїхав у Васильків, то хата батька була зачинена. Міліціонери відмовилися відчинити хату. 2 грудня до Василькова приїхали друзі Алли Горської — журналістка Надія Світлична та поет Євген Сверстюк. Разом вони змогли переконати міліціонерів. Того дня у льосі біля хати знайшли тіло Алли Горської з переломом основи черепа. 29 листопада знайшли тіло свекра Івана Зарецького поблизу залізничної станції Фастів-2, що в 35 кілометрах від його помешкання. Його тіло було з відрізаною головою. Спочатку у вбивстві Алли Горської звинуватили її чоловіка. Але згодом прокуратура Київської області дійшла висновку, що 69-річний Іван Зарецький вбив сокирою невістку і скоїв самогубство. Справу швидко закрили.
Згодом Віктора Зарецького викликали до обласного управління МВС, щоб повернути особисті речі вбитих. Коли Віктор запитав чи не страждала його дружина, то офіцер йому відповів: «Убито одним ударом, професіонально!». Іван Зарецький був бухгалтером, мав 69 років і багато хвороб, тож не міг убити професійно. Крім того, на сьогодні відомо багато доказів про непричетність Івана Зарецького до вбивства невістки.
Гельмязів після вбивства Алли Горської
Після вбивства Горської Андрія Сакуна звільнили з посади директора комбінату громадського харчування. Ще в той час, коли художники працювали в селі, місцеве партійне керівництво тиснуло, щоб він прогнав художників. Андрій відмовився.
“Я думала, що його викликали тільки в райком партії і там давали прочухана. А Віктор Трохимович каже ні, викликали в КДБ, в Золотоношу”, — розповідає Євгенія Сакун після розмови з Віктором Келепом, — “І після цього Андрія звільнили, а потім з роботи пішла їхня бухгалтерка”. Віктора Келепа не звільнили — в селі були потрібні водії, — але теж викликали на допит в КДБ.
Василь Яківчик — лікар, з якими товаришували Горська і Зарецький, згодом був змушений поїхати з Гельмязова через тиск влади. Яківчик з дружиною поїхали на його батьківщину — на Франківщину. В Гельмязові збереглася його велика бібліотека.
Керівництво над “Супоєм” перейшло до наступного директора. За його наказом, стіни в приміщенні пофарбували у білий колір. Так під фарбою зник козак Мамай, троїсті музики і річка Супій, по якій пливли намальовані рибки і качки. “Хоч би хто-небудь сфотографував оце все”, — каже Євгенія Сакун. Але згодом, вона ж і допомогла мені знайти номер телефона чоловіка, батько якого був фотографом у ті роки. Аркадій Михайлович Рудічев фотографував на свята людей у ресторані і так зберіг фотографії розписів стін.
Історія про рушник
Цю історію переповіла мені Лариса Глоба, а їй розповів Віктор Келеп. 1970 року він жив із мамою. Якось Віктор Трохимович запросив художників у гості.
“Його мама пригостила їх гарбузовою кашею і домашнім топленим молоком. Він привітний, цей Віктор Трохимович, і мама в нього така сама була. І от вона подарувала Аллі Горській свій пояс, у якому виходила заміж, і подарувала червоний колотий рушник (кролевецький рушник, — ред.).” Згодом Віктор Трохимович впізнав той рушник. Каже, в ньому несли портрет Алли Горської на похороні.
Кролевецький рушник у музеї Гельмязова.
Фото: Ірина Ямборська
Більшість мозаїк Алли Горської або перебувають на окупованих територіях, або знищені. У 2022 році у Маріуполі, росіяни зруйнували мозаїки “Дерево життя” та “Боривітер”, над якими працювали Алли Горська, Віктора Зарецький та інші монументалісти. На підконтрольній Україні території залишилося дві мозаїки їхнього авторства: “Вітер” — у Києві, в екстер’єрі колишнього ресторану “Вітряк”, та “Птах” — у Гельмязові.
Новину створено за матеріалами сайту “18000″ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “18000″.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь