Про те, як працює і чим живе в умовах війни Великописарівський ліцей імені І.М.Середи, розповіла його директорка Олена Юріївна Сидорова.
Не за партами
Ось вже майже три роки, з моменту повномасштабного вторгнення, Великописарівський ліцей імені І.М.Середи працює виключно в дистанційному режимі. Але якщо до березневих подій весни 2024 року учні могли милуватися величчю навчального закладу хоч здалеку, а педагоги приходили туди на робочі місця, то після них все докорінно змінилося. Ворог вщент знищив два шкільних приміщення, позбавивши учасників освітнього процесу багатьох поколінь їх місця сили.
Зберегти те, чого вже немає?
Попри те, що вже майже рік ліцей у Великій Писарівці зруйновано, він продовжує функціонувати. Адже школа — це не тільки стіни.
— Війна розкидала дітей і вчителів по всьому світу, — сумно каже Олена Сидорова. – Більшість евакуювалася до Охтирки, а хтось поїхав далі або ж взагалі — за кордон. Станом на 30 січня 2025 року у Великописарівському ліцеї навчається 321 дитина плюс 39 — у Добрянській філії, що входить до складу нашого закладу. До евакуації загальна кількість учнів була значно більшою. Близько 100 дітей покинули наш ліцей, адже у зв’язку з евакуацією переїхали до інших населених пунктів, де ходять до шкіл офлайн.
Нове місце – нові проблеми
Зі слів Олени Юріївни, є учні, які повертаються до Великописарівського ліцею навіть знаходячись в евакуації.
— Вони не змогли адаптуватися на новому місці, — озвучує сумні реалії життя переселенців керівниця ліцею. — Це ж не так просто — після дистанційного навчання піти в школу і навчатися очно, вливатися в новий колектив, підлаштовуватися під вимоги освітнього офлайн середовища. Не кожна дитина здатна впоратися з цим. Тому ті діти, яким не вдалося адаптуватися, повертаються назад до нас. Живуть в евакуації, а навчаються віддалено тут.
Класне життя
Олена Сидорова працює в закладі освіти Великої Писарівки з 1993 року. За цей час заклад став для неї рідним. Тут вона починала свою професійну діяльність, тут же підіймалася кар’єрними сходами, пройшовши шлях від педагога – організатора до директора. От вже дійсно — класне життя, тобто — життя в класі! Можна собі уявити, як боляче Олені Юріївні сприймати все те, що відбувається з ввіреним їй закладом зараз. Адже вона дуже любить свою роботу, а працювати на повну силу — неможливо.
Години для людини
— Професія вчителя і так втратила свою престижність, і особливо це відчутно в прикордонних регіонах, де працювати в школі ніхто не хоче, бо немає ні умов, ні достатнього фінансування, ні перспектив для розвитку, — з жалем каже Олена Юріївна. — Бо що то за робота — через екран?
На запитання, чи вдалося зберегти колектив ліцею, директорка відповіла, що педагогічні працівники роз’їхалися хто куди і працюють з різних куточків України та світу. І хоча нікого з них не скоротили, та, на жаль, довелося значно урізати навантаження. На кожну людину тепер доводиться зовсім мало годин. От і виходить, що вчитель начебто і залишився при роботі, але нічого не заробляє.
Туга за домом
Звісно ж, життя в реаліях воєнного сьогодення наклало свій негативний відбиток на всіх учасників освітнього процесу. Ті, хто нікуди не виїздив, потерпають від постійного стресу, спричиненого обстрілами. Ті, хто евакуювалися всередині Охтирського району, страждають від того, що знаходяться поруч із рідною домівкою і ризикують життям, туди навідуючись. Бо неможливо всидіти в чужій хаті, коли за якихось півсотні кілометрів є своя, хоч і розбита. Ну а ті, хто знайшов прихисток в іншій області чи за кордоном, втомлені та виснажені від невимовної туги за рідним краєм і рідним небом, що навіть виглядає зовсім інакше ніж на чужині.
Похмура погода
Всі коливання переселенських процесів гостро відчувають на собі діти. Може в повсякденному житті дитина і не поділиться своїми переживаннями, то під час занять творчістю, коли емоції ллються з душі бурхливим потоком, можна багато чого дізнатися про її внутрішній біль.
З цим цілком погоджується керівниця Великописарівського ліцею.
— Я — вчитель географії, і якось під час онлайн-уроку попросила учнів описати прогноз погоди, — каже Олена Юріївна. – Так одна дівчинка почала розмірковувати, мовляв, там, куди вона зараз евакуйована, стоїть похмура погода. І мабуть така ж сама — вдома, в рідній Великій Писарівці. Розповідь учениці була справжнім криком душі! Я ледь не плакала, слухаючи її. Діти – вони ж як губки, все вбирають у себе.
Що ж, ми щиро бажаємо Олені Сидоровій і всім учасникам освітнього процесу Великописарівського ліцею дочекатися, коли на стане час, і вони зможуть працювати і навчатися в рідній громаді, в рідній школі і неодмінно – очно. Адже очно – це коли очі в очі.
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930″.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь