Сумні звістки про загибель захисників України на фронтах війни продовжують надходити рідним. Ось і недавно Великописарівська громада попрощалася зі своїм земляком, командиром 1 стрілецького взводу 3 стрілецького взводу, уродженцем сел. Великої Писарівки, лейтенантом Курочкою Віталієм Івановичем, який загинув 30 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання в присілку михайлівці суджанського району курської області.
Поховали Героя з усіма почестями на Баранівському кладовищі, на Алеї Слави. В останню путь його провели рідні, друзі, бойові побратими…
Біографія нашого земляка схожа на багато інших біографій звичайних людей, свідомих громадян. Відмінність, можливо, лише у тому, що Віталій Курочка віддав своє життя за майбутнє України і всіх українців.
Народився Віталій Іванович у сел. Великій Писарівці Великописарівського (нині – Охтирського) району в родині Івана Карповича і Антоніни Іллівни Курочок. Маючи вже доньку, вони неймовірно були раді, коли в них народився ще й хлопчик. Батьки вкладали в нього всю душу, адже розуміли, що донька колись вийде заміж і покине рідну домівку, а син залишиться господарем у батьківському домі і догляне їхню старість.
Віталій Курочка навчався у Великописарівській школі, після закінчення якої вступив на бюджет до Харківського державного університету харчування та торгівлі за напрямом «Харчові технології та інженерія», де здобув спеціальність технолога. Пройшов навчання на військовій кафедрі, де отримав звання лейтенанта запасу.
Після закінчення інституту працював на хлібозаводі м. Харкова, а потім – у торгівлі агентом з оптової закупівлі будівельних матеріалів.
Свідомість Віталія Курочки покликала захищати Україну саме тоді, коли вже не було сил споглядати, як гинуть його друзі і знайомі, які молодші за нього і в яких удома дружини і діти. Тож він вирішив, що прийшов час і йому стати на захист Батьківщини. Віталій Іванович дуже любив свою родину, батьків. Саме заради них і їхнього спокою й вирішив не стояти осторонь подій, що відбуваються на його рідній землі.
Спочатку був на навчанні у м. Львові, після того місцем його дислокації була Сумщина.
Як командир стрілецького взводу, 19 жовтня разом зі своїми підлеглими він вирушив на додаткові навчання до м. Одеси, які закінчилися 27 жовтня. Саме цього дня Віталію Курочці виповнився 41 рік. Тож вітання з нагоди Дня народження Віталій Іванович приймав від ста п’ятдесятьох побратимів-військовослужбовців ЗСУ, з якими поверталися на Сумщину для доукомплектування взводу і подальшого проходження служби на курщині.
Із 2 по 5 листопада Віталій Курочка вирушив на перше своє бойове завдання у російське м. суджу курської області.
«5 листопада Віталій вийшов на зв’язок, ми дуже зраділи, я поспілкувалася з ним, – розповідає сестра Ірина. – Я розпитувала його про все, але він сказав, щоб я не задавала зайвих запитань. А я лише одного просила, щоб він беріг себе, на що він відповів: «Ви маєте бути готовими до всього. Іро, ти не розумієш, що тут відбувається, яке тут пекло!». А потім наступного разу зв’язок із ним був 17 листопада зранку, перед відправленням на чергову бойову позицію. Потім зв’язку з ним не було. 28 листопада в с. михайлівці суджанського району, де перебував мій брат, точилися запеклі бої, а вже 30 листопада відбувалася евакуація загиблих і поранених із місць боїв. І вже 2 грудня нам повідомили про загибель Віталія. Три дні ми чекали черги на упізнання, але вже готувалися до гіршого, бо серце відчувало, що то він. У мене були номери телефонів побратимів Віталія. Зазвичай, у кого найпершого з них після бойового завдання з’являлася можливість зателефонувати, той повідомляв усім родичам товаришів, що все добре. Мені теж писали: «Віталій передав, що у нього все добре» (це тоді, коли брат із якоїсь причини не міг сам зателефонувати). 28 листопада від Віталія не було ніякої звісточки, а потім мені надійшло повідомлення, що один із його побратимів вийшов на зв’язок. Я швидко написала, але той мені не відповів. І це стало ще одним переконанням, що Віталія вже немає серед живих. Коли мамі віддали всі його речі і документи, серед усього була молитва «Отче наш», яку вона поклала синові, коли той вирушав на службу. В ту ж хвилину у мами підкосилися ноги…»
Останнім часом здавалося, що Віталій Курочка якось поспішав жити і радіти життю. Ледь не кожен день він фіксував різні моменти у світлинах, які надсилав рідним. Таке враження, що він передбачав свою неминучу загибель і тому дуже хотів, аби його запам’ятали таким, яким він був, – добрим, життєрадісним, щирим, люблячим увесь світ. Мабуть, він допускав, що життя може обірватися будь-якої миті.
Коли під час служби Віталій перебував на Сумщині, він зрідка приїжджав до батьків, які, після евакуації з прикордонної Великої Писарівки, наразі винаймають житло у цьому місті. Він постійно морально готував їх до того, що одного разу, за волею долі, його може не стати. Особливо налаштовував маму, яка має слабке здоров’я і найбільше хвилювалася. Він казав: «Ти маєш бути готовою до всього. Я на війні для того, аби ви жили спокійно, тому маєте все розуміти, тримати себе в руках». Такі зустрічі з батьками завжди були короткими. Віталій постійно кудись поспішав, говорив, що не має часу. І всі розуміли, що йому не до відпочинку, а теплі зустрічі і щирі обійми будуть після війни. На жаль, не судилося…
Вісімнадцять днів без зв’язку з Віталієм Курочкою стали вироком для рідних. Це був поганий знак, хоча, доки не переконаєшся на власні очі, надія глибоко в душі десь ще живе. Донька Ірина саме з цього моменту почала морально готувати батьків до найгіршого… На жаль, передчуття справдилося.
«Серце крається навпіл від горя, але дякуємо Богу, що дав нам можливість поховати рідну людину на своїй землі, дати вічний спокій синові, братові, дядьку серед його побратимів, на Алеї слави, – говорить пані Ірина. – Це є кращий варіант із найгіршого, що може бути. Царство Небесне моєму братику. Хай спочиває з миром, а ми будемо його пам’ятати, поки житимемо».
Рідні Віталія Курочки вдячні працівникам ТЦК, які допомагали в організації поховання Віталія, а також Сумській міській раді – за кошти, виділені на поховання; колегам, друзям – за моральну і матеріальну підтримку.
Хай спочиває з миром наш земляк Курочка Віталій Іванович, наш Герой, який віддав своє життя заради нашого майбутнього.
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь