Із одного боку, вони в безпеці, а з іншого – сумують за рідною домівкою, відчувають стрес через невизначеність майбутнього. Ніхто не хоче залишати свій дім, свою сім’ю та друзів. Люди тікають від війни, щоб урятувати своє життя. Вони не винні у тому, що відбувається.
Багатьом доводиться шукати роботу та житло в незнайомій країні, але, незважаючи на труднощі, більшість переселенців знаходять підтримку серед місцевих жителів та української громади.
ПІДТРИМКА З-ЗА КОРДОНУ
Українці за кордоном різними способами намагаються підтримувати Україну. Дехто збирає гроші на допомогу армії чи волонтерським організаціям, інші поширюють інформацію про війну в Україні, щоб світ не забував про те, що відбувається. Ще інші беруть участь в акціях протесту проти російської агресії. Багато хто просто молиться за перемогу України та повернення додому. Діти по-своєму також підтримують Україну. Вони малюють для військових, пишуть листи зі словами підтримки, а іноді навіть збирають кошти на допомогу армії.
До участі у мітингах у підтримку України також долучається й наша землячка, уродженка сел. Великої Писарівки Світлана Єщенко, яка наразі як вимушена переселенка перебуває у Франції. Більше того, активними учасниками різних заходів на підтримку миру в Україні є і її доньки, адже чи не найпереконливіше саме з дитячих вуст звучать гасла-заклики об’єднання світу задля протистояння російській імперії!
Доньки пані Світлани Марія й Ангеліна на новому місці вже з перших днів пішли до французької школи, наразі беруть активну участь у різноманітних шкільних заходах. Вони, в свою чергу, постійно нагадують своїм французьким ровесникам про війну в Україні, а в позаурочний час не забувають про своє рідне – займаються українськими народними танцями, що, на прохання батьків, для них організувала тренерка танців зі Львова, яка теж стала вимушеною переселенкою.
ВИСТУПИ НА РАДІО
Донечки Світлани Єщенко виступали на французькому радіо, де вони поділилися враженнями про життя в Україні до війни й про перші дні обстрілів їхнього міста. Так, восьмирічна Ангеліна розповіла, що у неї в дитячому садочку була дуже гарна вихователька, яка читала цікаві книги, організовувала свята для дітей та ігри. Старша донечка, дванадцятирічна Марійка, говорила про те, що вона, як і інші школярі, навчалася в школі, мала багато друзів, займалася в різноманітних гуртках, любила спорт і відвідувала недільну школу. Дівчатка розповіли слухачам радіо, як їм довелося пережити початок війни: «Коли я почула вибухи, то дуже злякалася, – говорить Ангеліна. – Я бачила, як усі люди болісно реагували на вибухи і постійно бігли у бомбосховища, як важко було пересуватися стареньким і хворим, ховаючись у безпечніші місця, як плакали діти у холодних підвалах. А після прийняття рішення виїжджати з міста, я взяла свій невеличкий рюкзачок і не знала, що потрібно покласти в нього. Я пам’ятаю, як ми з мамою і сестричкою сіли в автобус і мені дуже було сумно, бо не вистачало тата, який залишився в Україні. Мені подобається у Франції, але я дуже хочу додому…».
ПРИВЕРНУТИ УВАГУ ДО УКРАЇНИ
«Багато разів доводилося почути нарікань на свою адресу з приводу того, що ми покинули Україну і переховуємося за кордоном, що ми – зрадники, адже залишили свою країну у тяжкі часи, – говорить пані Світлана. – Хочу зауважити, що кожен обирає свій шлях. Я ж, перш за все, думала про своїх дітей, але ж у далекій країні ми намагаємося підтримувати зв’язок із рідним і знайомими, допомагати, як тільки можна, на відміну від декого, хто залишився вдома і нічого не робить для наближення перемоги. А ми постійно займаємося просвітницькою роботою. Зокрема, з учасниками дитячої танцювальної студії і їхніми батьками готуємо виступи на вулицях міст Франції. Своїми танцями наші дітки привертають увагу перехожих. Так, одного разу вони танцювали, а поряд стояло розбите авто «швидкої допомоги». Воно – це нагадування про те, що в Україні гинуть люди, їхні життя потрібно рятувати. Французи підходили, запитували, що відбувається, а вже потім жертвували кошти на нове авто.
На жаль, люди за кордоном настільки втомився від воєнних подій в Україні, що перестають цікавитися, що там відбувається. Ми намагаємося якомога більше донести до їхньої свідомості, що війна продовжується і потрібно гуртуватися всім країнам, аби зупинити свавілля росії. Наразі це є великою небезпекою для всього світу. Коли війна тільки-но почалася, всі французи підтримували нас, говорили, що ми молодці, ми мужні, ми витримаємо. Сьогодні ж реакція на події, на жаль, в Україні дещо змінилася, їх не так уже бентежать новини про те, що гинуть люди і, зокрема, наші діти. Ми шукаємо можливість пояснювати їм про ситуацію в нашій країні, зупиняємо їх на вулицях, показуємо світлини зі зруйнованими українськими містами і селами, з убитими мирними жителями і закликаємо не бути байдужими.
НЕЛЕГКЕ РІШЕННЯ ЗМІНИЛО ЖИТТЯ
– Я розповідала французам, як ми потрапили в їхню країну й про те, що народилася на північному сході Сумщини, в сел. Великій Писарівці, на самому кордоні з ворогом. Там залишилися мої рідні, друзі, знайомі. Півтора десятка років я проживала у м. Одесі, на півдні України. Через війну ми вимушено поїхати у невідомому напрямку зі своїми дітьми. Рішення було нелегке, але в даній ситуації максимально правильне для мене та моїх дітей. Їх життя, здоров’я та емоційний стан у той момент були найважливішими. І, як виявилося, і мій емоційний стан був вкрай важливий для їх спокою. Дивлячись на дітей, я зрозуміла, що потрібно щось робити. Вони були налякані. Спочатку не хотіли спускатися до бомбосховища, а потім боялися виходити з нього. Ми всі сподівалися на краще, але дні спливали, а ситуація тільки погіршувалася. Вибухи в місті ми чули все частіше і частіше, але їхати в невідомому напрямку з двома дітьми теж було страшно, адже в Європі у нас не було знайомих чи родичів. Я була емоційно розбита і не розуміла: в якому напрямку рухатися? що робити? Ми залишили наш дім на світанку, під звуки сирени та вибухи на околицях міста. Взяла в руки дві доньчині долоньки і відправилися до евакуаційного автобуса до Болгарії. Ми поїхали з надією в серці, що скоро повернемося, але сталося інакше. Залишатися в цій країні не було можливості. Я мала б працювати, щоб хоч якось жити з доньками, але були проблеми з дитячим садочком – не вистачало місць. І залишити дітей вдома самих я теж не могла, тому знову потрібно було приймати рішення про переїзд.
ПРО МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ
«Врешті, вирішила їхати до Франції, – розповідає пані Світлана. – Спочатку я зовсім не розуміла мови, а всі мої знання зводилися до «бонжур» і «мерсі». Та, дякувати Богу, у Франції діти відразу пішли до школи і дитячого садочка, а мені запропонували роботу. Ось уже ледь не три роки, як ми живемо в чужій країні. За цей час відбулася переоцінка цінностей. І те, що раніше здавалося важливим, втратило сенс. Ми наразі живемо не в Україні, не здригаємося від звуків сирен і вибухів, але там залишилися мої батьки, мої друзі та рідні. В дійсності в мене немає точки опору під ногами, немає поряд близьких та друзів, психологічного комфорту. Нікому це так не болить, крім тих, хто вийшов у безвість із рідної хати, а життєдайна сила – там, де народився і виріс, тільки вона дає можливість злетіти. А в мене ті крила назавжди обпалені війною. Я щодня собі говорю: «Прожитий день у вимушеній евакуації – це вже подвиг. Все мине, я – сильна, я впораюся». Для себе я зробила такий висновок: не боятися прожити всі свої емоції. Це нормально: плакати, витирати сльози і йти далі. Молюся, допомагаю рідним, які залишилися в Україні, або знайомим, хто зараз воює на фронті, бо робити добрі справи – це найкращий психолог, він рятує.
На замовлення французів, які ставили виставу про те, які сильні і незламні жінки в незалежній Україні, мене попросили зробити виступ. Я намагалася повністю переконати французький народ, що росія – це наш спільний ворог, а українські жінки такі ж вольові і цілеспрямовані, як і французькі, тож ми маємо об’єднатися заради миру в усьому світі.
Я говорила про те, що в кожного народу є свій код нації, що налічує багато складових: мову, культуру, традиції. Але в нас – це ще й мужність і сила українських жінок. Майже вісім мільйонів українців, більшість із них жінки та діти, залишили свою Батьківщину після того, як росія розпочала війну 24 лютого 2022 року. І хоча українські жінки далеко від дому, але не від війни».
Я – СИЛЬНА! УКРАЇНА ТЕЖ!
«Робота – це моя віддушина. Чим більше я щось роблю, тим менше вигораю емоційно, – продовжує свою розповідь наша землячка. – Я працюю наразі у дитячому садочку, і оченята діток, завжди привітних і усміхнених, не дають мені впасти духом, особливо після вихідних чи канікул. Іноді діти мені говорять: «Тu ve mank?», що означає «Ти сумуєш?». У цей час мені здається, що в мене відкривається друге дихання. І взагалі, нам пощастило, що ми поїхали до Франції. Ці дивовижні люди підтримують нас морально, завжди зустрічають із посмішкою на обличчі і з відкритим серцем. Сильною стаєш тоді, коли починаєш розуміти, що ти залишилася одна з усіма проблемами, що лягли тобі на плечі, і потрібно впоратися самій. На допомогу приходить мій внутрішній ресурс – моя сила волі, що дозволяє подолати виклики, досягти мети і впоратися з життєвими труднощами, навіть у найскладніших ситуаціях вона проявляється у вмінні приймати рішення, володіти самоконтролем, стійкістю та впевненістю у собі. Мої доньки – це мої два крила, заради яких я маю кожен день прокидатися з посмішкою на обличчі, навіть якщо я всю ніч не спала, бо читала новини і намагалася додзвонитися до рідних в Україну, щоб дізнатися, чи всі вони живі. Так, після чергової атаки на моє місто Одесу 25 вересня 2024 року було на морському вокзалі було пошкоджено багато будівель. Дивом уцілів один пам’ятник жінці, яка тримає дитину на руках. Це ще раз доводить, яку силу і мужність мають наші жінки! Це вже символ. Вона вистояла. І це – про всіх нас, жінок.
Є три чесноти, що допомагають мені вистояти у цей скрутний час: надія дає крила, любов піднімає в небо, а віра вказує шлях. Це – запорука перемоги України.
Я згадала нашого українського поета Тараса Шевченка, якого називають провісником нового життя, народним пророком, титаном духу і який ще двісті п’ятдесят років тому писав про тяжку жіночу долю, і процитувала французам: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…», «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі».
Джерело: “vorskla1930“
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють неправдиву інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь