МІСЦЕ СИЛИ – РІДНА ДОМІВКА
Світлана Єщенко народилася у Великій Писарівці. Там промайнули її дитинство й юність. Після навчання в Українській академії банківської справи в Сумах доля закинула Світлану далеко від рідної домівки, в Одесу. З’явилася робота, сім’я. Здається, чого б іще бажати? Та час від часу їй не дають спокою думки про затишний батьківський дім, із якого довелося вирушити у доросле життя, теплі мамині обійми, а також спогад про вірного друга – собаку Амура. Інколи хочеться повернутися до родинного порогу хоча б на хвилинку, щоб побачити рідне сільське подвір’я, пройтися росяною стежкою по городу, зірвати першу полуницю, як у дитинстві. Уже минуло більше двох десятків літ, як Світлана поїхала від рідного обійстя. Приїжджати на гостину до мами часто не виходить, адже робота, власна родина, діти, побут – все це потребує уваги.
Коли ж така можливість з’являлася, пані Світлана насолоджувалася присутністю на батьківщині, хвилинами спілкування з мамою. Які ж то смачні в неї сніданки! Домівка – це місце, що притягує своєю незвіданою силою, енергією, якою постійно хочеш зарядитися на якийсь час. Тут мимохіть згадуються роки дитинства, подружки, і тоді ніби заново проходиш стежками пригод, які траплялися на кожному кроці.
ДРУЖБА З «ДРУЖБОЮ»
«Коли я ще навчалася в початковій школі, якось мені довелося побувати на одному з концертів, де виступали вихованці дитячої циркової студії «Дружба», – згадує Світлана Єщенко. – Учасниками циркової вистави були й деякі мої однокласниці. А вже після концерту багато дітей виявили бажання також спробувати себе в цирку. Серед них була і я. Після знайомства з наставником Оленою Кошлатою і колективом юних циркачів, я не пожалкувала жодного разу про те, що до них приєдналася».
Майже чотири десятки років тому Олена Борисівна разом зі своїм чоловіком Іваном Івановичем приїхали до Великої Писарівки, щоб назавжди підкорити дитячі серця. При районному Будинку культури вони організували дитячу циркову студію «Дружба», колектив згодом був удостоєний звання «народного». За цей період через студію пройшло декілька поколінь. Перші учні циркового колективу — це вже давно дорослі люди, які потім приводили в студію своїх дітей, а пізніше й онуків. Завдяки постійним заняттям, тренуванням, виконанню різних вправ, шліфуванню умінь і навичок циркової майстерності, діти досягали вершин своєї слави, популярності, а головне — ставали дружними, чуйними і здоровішими. Дехто назавжди пов’язав своє життя з цирком.
ПЕРШИЙ ВИСТУП
«Пам’ятаю, як уперше мені довелося виступати на сцені. Спочатку – у Великій Писарівці, потім – у селах району. Це були незабутні гастролі. «Дружба» трималася ледь не на ініціативі її засновників і нашому бажанню працювати над собою. Нелегко було Олені Борисівні знаходити спонсорів для поїздки на вистави, для закупівлі сценічних реквізитів, костюмів, та вона була незламним борцем. І я це зрозуміла, коли стала дорослою. Дякувати батькам, які підтримували нас, ми виглядали на сцені просто захоплююче. Перші костюми нам шили саме вони, дістаючи з великим зусиллям потрібну дефіцитну тканину. Пригадую незабутні враження від подорожі у Полтавську область, до Котельви, куди їздили з цирковою виставою: великий автобус, багато учасників, бурхливі оплески глядачів і ми, малі і щасливі. Дехто з нас уперше вирушив у далеку дорогу без батьків, тому відразу ми трішки подорослішали. Всі, звичайно, хвилювалися, але поруч була наша Олена Борисівна, людина великої позитивної енергії, товариська і відверта. Їй можна було довіряти, вона вміла всіх підтримати і заспокоїти».
УСПІХ НЕ БУВАЄ ЛЕГКИМ
Час навчив Світлану Єщенко бути сильною і не боятися труднощів, адже якось запам’ятала повчання старших, що у людей, як у птахів: після падіння, крила для злету неодмінно мають розпрямитися. І коли в житті щось не виходило – не засмучувалася, адже кожен невдалий крок – то був безцінний досвід для початку чогось нового. Цьому тепер навчає і своїх власних дітей.
«На той час у нашому селищі особливого вибору гуртків не було, і діти не мали змоги визначитися, на що вони здатні, щоб реалізувати свої здібності і потім повноцінно розвиватися, – розповідає колишня вихованка «Дружби». – А завдяки Олені Борисівні, здається, навіть найлінивіший учень незабаром досягав вершин чи то в акробатиці, чи в жонглюванні, чи іншому виді циркової майстерності. У студії був улюбленець дітвори – дресирована собачка. Дамка вміла рахувати і називати цифри. Нелегкі були тренування, особливо постійні розтяжки, після яких боліла кожна клітиночка тіла, але ми розуміли, що це – шлях до успіху. Для мене циркова студія залишила яскравий і незабутній спогад у моєму житті. Я себе спробувала у різних циркових жанрах, деякі я не змогла опанувати, але найкраще в мене виходили акробатика, вправи з обручем, трюки на скакалці. За допомогою наставниці, я розкрила такі свої здібності, про які навіть і не підозрювала. Інколи бажаючих виконувати той чи інший цирковий номер було настільки багато, що доводилося проводити такий собі своєрідний кастинг, аби визначити кращого виконавця, щоб потім нікому не було образливо. І тут було все по-справедливому.
СВІТ ДИТИНСТВА – В АЛЬБОМІ
На той час, на жаль, не в багатьох був фотоапарат, який би фіксував дитячі успіхи, але ж якщо хтось фотографував, то світлини були у кожного, що наразі стали незабутніми спогадами. Гортаючи альбом, на яких відображений світ нашого неповторного дитинства, а в ньому – маленькі успіхи циркачів, згадую своїх друзів, роки дружби, заняття і виступи колективу у районному Будинку культури і в закладі дозвілля, що наразі розбиті ворогом. Немає нічого болючішого, як відчувати присмак гіркоти через зламані дитячі мрії і можливість і далі радіти маленьким успіхам», – говорить Світлана Єщенко.
НЕЗАБУТНІ ЗУСТРІЧІ
– Минуло багато років, і мені якось пощастило побувати на одній із річниць колективу «Дружби», на який запросила Олена Борисівна. Для нас, колишніх і нинішніх її вихованців, вона організувала солодкий стіл. За чаюванням ми згадували той час, коли нам усім так було добре разом! Я і раніше, коли приїжджала до мами, знаходила можливість провідати Олену Борисівну вдома. Тоді ми гуляли з нею біля річки, в лісі, дихали свіжим повітрям, від якого паморочилася голова. Зустріч із моєю наставницею була завжди неповторною, адже від неї постійно віє добром і привітністю, з нею легко спілкуватися на будь-які теми. Вона має неабиякий Божий дар закохувати в себе своїх вихованців. Мої діти і досі пам’ятають цікаві номери Олени Борисівни зі своїми улюбленцями-песиками. Влітку, до війни, під час відпустки я водила доньок подивитися, як проводить заняття з вихованцями студії моя колишня наставниця, і мої діти й досі у захваті.
В Одесі ми жили біля моря, але діти не менше любили річку Ворсклу, коли приїжджали в гості до бабусі у Велику Писарівку. Найулюбленішим місцем відпочинку для них був сосновий ліс на березі річки, під «Пушкаркою». Донечки часто мене запитують, чи побувають вони бодай ще коли-небудь у місцях відпочинку чи кафе, де вони смакували морозивом чи тістечками? Чи вціліло від ворожих обстрілів хоча б щось? І не хочуть вірити, що настільки все так сумно…
Хочу відзначити, що Олена Борисівна Кошлата – це людина неймовірної енергії і доброти. А на якому великому ентузіазмі трималася її студія! У маленькій кімнатці, де було обмаль місця для тренувань, ми працювали до сьомого поту, не втрачаючи віри у те, що колись неодмінно станемо відомими циркачами і прославимося на весь світ! І Олена Борисівна вірила в нас. А поки що це був світ нашого дитинства!
МИ ГОРДІ, ЩО МИ – УКРАЇНЦІ!
Аби убезпечити своїх дітей від ворожих обстрілів, у березні 2022 року Світлана Єщенко тимчасово виїхала, як вона говорить, у нікуди, в чужу країну Францію. «Я так сумую за Україною, і бувають такі моменти, що хочеться зібрати речі і поїхати додому. Наскільки нас вистачить, щоб бути на чужині, поки що не відомо. Останнім часом діти все частіше запитують: «Мамо, коли ми поїдемо в Україну?», «Як там в Україні?». А я не знаю, що їм відповісти, бо дійсно не знаю», – журиться Світлана. – Мої дівчатка, 12 і 8 років, наразі у далекій Франції займаються українськими народними танцями, що, на прохання батьків, для них організувала тренерка танців зі Львова, яка теж стала вимушеною переселенкою. Нещодавно вони всі разом підготували на Різдво чудовий концерт. Я надіслала Олені Борисівні відеозапис виступу моїх дівчаток, і вона пораділа за нас. Мені було дуже приємно почути її думку, а її слова підтримки «Слава Богу, що наші українські пагони проростають далеко за межами України» вселили в мене віру, що наші діти найкращі».
«ВОРСКЛУ» ЧИТАЛИ ВСІ
Моя мама Олександра Петрівна вимушено перемістилася з Великої Писарівки, що постійно під обстрілами, до Охтирки у березні минулого року. Виїжджати з рідної домівки дуже не хотіла. Ще до війни мамині два брати, які проживають у росії, добре з нами спілкувалися. Пам’ятаю, коли вони приїжджали до нас на гостину, то мама для них заздалегідь готувала підшивку місцевої «Ворскли». Вона завжди передплачувала газету, скільки я себе пам’ятаю. Цілий рік мама підшивала примірники, щоб жоден номер не загубився. Згадалося, як одного разу приїхав мій дядько, а вона і каже: «Васю, я там тобі поклала газети». А він: «Я бачу, дякую». І перечитував їх усі, шукаючи на сторінках знайомі обличчя чи прізвища. Так йому хотілося побільше дізнатися про земляків. А наразі війна змінила свідомість рідних людей до невпізнанності, на жаль».
Донька Світлана добре розуміє, що маминої пенсії не завжди вистачає на найнеобхідніше, тож передплатила їй «Ворсклу», бо знає, як вона любить місцеву пресу, вважає, що газета – це той останній зв’язок, що триматиме її з рідним селищем. Пані Світлана мріє, аби він протримався якомога довше.
ВОГНИК ДОБРА НЕ ГАСНЕ
У цей непростий час люди по-різному сприймають війну: хто тримає себе в руках, а хто знаходиться у постійному страху. Олена Борисівна Кошлата для Світлани Єщенко і багатьох таких же дітей-циркачів колись стала тією зіркою, що осяяла їхній дитячий шлях у казковий світ, у якому не було заздрощів, ворожнечі, а панувала повна гармонія і взаєморозуміння у дружному колективі з такою ж схожою назвою – «Дружба».
Ця сильна жінка не зупинялася навчати дітей і під час війни, доки дозволяла ситуація, аж поки діти виїхали в безпечніші місця, хто куди. А більше того, вона проводила заняття з аеробіки, доступні для пенсіонерів. У такий спосіб жіночки могли відволікатися від негативних думок, бувати серед людей і робити не просто зарядку, а відновлювати втрачені функції свого організму. Дехто з них скинув зайві кілограми і розігнув, нарешті, спину, у когось нормалізувався тиск, а хто просто вдячний Олені Борисівні за чудові хвилини спілкування, гарячу філіжанку чаю і за позитивний настрій.
Низький уклін сьогодні таким людям, як Олена Кошлата, які долають виклики часу й, незважаючи на перешкоди, запалюють вогник добра і підтримують його протягом усього життя.
Джерело: “vorskla1930”
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930″ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють недостовірну інформацію та російську пропаганду
Залишити відповідь