«У житті я займався лише тим, що мені подобалося. Кожен день був неповторним, насиченим різними подіями, що приносили мені духовну насолоду. На моєму життєвому шляху зустрічалися цікаві й неординарні особистості, талановиті люди, багаті на добро і щирість, – так розпочинає свою розповідь під час знайомства житель м. Тростянця, музикант по життю Володимир Кушніров. – Мої предки родом із м. Сум. І я там народився, закінчив Сумську середню школу, потім музичне училище по класу баяна. Завжди цікавився історією і літературою. Так як на той час у Сумському педінституті історичного факультету не було, я обрав філологічний і вирішив вступити на заочне відділення».
ВІКРИТТЯ СВІТУ МУЗИКИ
Після армії, в 1971 році, Володимир Леонідович почав працювати в Тростянецькій музичній школі. Директором закладу був його друг Юрій Матвієнко. він і запросив Володимира Кушнірова на роботу. Відтоді молодий музикант став керувати артистами народних інструментів.
«Оркестр, яким я опікувався, був одним із найкращих в області. Я пишався ним, він був оснащений сильним інструментарієм – усіма видами духових інструментів, скрипками, домрами та ін. У складі оркестру було до шістдесяти учасників, у тому числі й викладачі музичної школи, музиканти майже з половини м. Тростянця. Усі вони грали, хто на чому. Ми виступали в Сумському театрі ім. Щепкіна і на всіх концертах і мали неабияку популярність.
Міська рада виділила 10 тисяч рублів на закупівлю музичних інструментів, а це були на той час немалі гроші. По тих мірках можна було придбати за них троє «Жигулів». Струни, інструменти – все це – не дешеве задоволення. Мені доручили з’їздити у м. Москву (росія), у Великий театр, де в начальника цеху інструментів і струн я придбав на ті кошти такі інструменти, яких навіть і в музичному училищі не було.
Паралельно я працював на шоколадній фабриці м. Тростянця, при якій діяв хор, а також у с. Семереньках, де також діяв дуже хороший хор. Я був там і керівником, і баяністом», – згадує Володимир Леонідович. – А ще у мене був молодіжний вокально-інструментальний ансамбль «Аргонавти» десь років сім чи вісім я керував ним в електрозаводі м. Тростянця. Він користувався великою популярністю серед молодих людей. Учасниками були два хлопці-брати, співали дуже красиво, Саша й Коля Юхименки, а також три дівчини. Одна з них стала професійною вокалісткою. На ударних грав Міша, я – на клавішах, а також була соло-гітара і бас-гітара. І це – яскраві роки мого життя.
ВІСІМНАДЦЯТЬ КРАЩИХ ЛІТ
– У 1986 році за сімейними обставинами ми з дружиною переїхали у с. Грунь, де мені з відділу культури запропонували роботу в музичній школі, зокрема, на посаду викладача баяна. Мені довірили керувати хором, учасниками були місцеві різновікові жителі села, акомпанував для хору ансамбль викладачів музичної школи. Ми їздили виступати з концертом у м. Переяслав-Хмельницький, а потім побували на могилі Тараса Шевченка, у м. Каневі. Це був для нас історичний виступ. Біля могили Шевченка ми співали пісні «Спи, Тарасе, батьку рідний» і «Реве та стогне Дніпр широкий». У селі В’язовому, що розташоване поруч Груні, я також вів співи, був там дуже хороший хор, найкращий хор у районі, йому присвоєно звання «народного». І я пишаюся цим.
Музика і хор були не єдиним моїм заняттям. Після переїзду до с. Груні я почав займатися виноградарством. Усе, як ніби з поезії Максима Рильського «Троянди й виноград». Тільки ж у мене – музика і виноград. Усього ж на ділянці посадив п’ятдесят кущів різних сортів. На той час я один із перших почав його вирощувати, майже ніхто з ближніх районів Великописарівського, Охтирського, Лебединського, Тростянецького цим не займався. Крім продажу грон, я розводив і реалізував саджанці. Це був додатковий сезонний заробіток для родини. Возив, в основному, в м. Охтирку. Приїжджаю, а люди вже чекають. Хвилин за сорок мені вдавалося розпродати більше 100 кг ягід. Нелегка це праця, але коли любиш її і цікавишся нею, ось тоді неважко. Я завжди, коли йшов у виноградник, говорив дружині: «Олю, я пішов відпочивати», то вона вже знає, що я йду поратися біля лози, бо для мене це відпочинок. А сусід поруч стоїть і цигарку палить та й каже через огорожу: «Дивлюсь я на тебе, як ти цілими днями мучишся біля виноградника», а я йому: «А я дивлюся, як ти мучишся, коли смалиш цигарку». Свою справу потрібно любити. Я все життя займався тим, що любив.
А ще у Груні я мав пасіку. Було у мене 40 вуликів, тож роботи, що вимагала неабияких зусиль, завжди вистачало. Зате результат праці того вартував: я одержував насолоду, і родина завжди була з цілющим медом.
Роки, прожиті в с. Груні, стали для мене незабутніми. Якось одного разу душу переповнили спогади про попереднє місце проживання і на світ самі собою народилися поетичні рядочки, якими я висловив любов і шану до жителів села: «Дорогі мої груняни! Всім привіт, привіт, привіт. Я прожив разом із вами вісімнадцять кращих літ».
ПІСНЯ-СИМВОЛ
– У моєму житті була знакова подія. Якось районна рада оголосила конкурс на пісню-символ Охтирського району, взяти участь у якому виявило бажання п’ятдесят учасників – композиторів, поетів. Для мене цей конкурс став великою несподіванкою, адже я запропонував дві власні пісні, і обидві посіли найвищі місця – перше і друге. Премія за переможні пісні складала 1 тис. доларів за перше місце і 500 – за друге. Пісні оцінювали судді – представники від Охтирської районної ради – голови колгоспів, сільрад. Це був 1998 рік. І слова, і музика пісень були мої. Першу мою пісню виконав земляк Сергій Зінченко, талановитий музикант, наразі він у Германії, а другу виконував я сам. Хороші музичні мінусовки для пісні зробив Володимир Прихожай, на найкращій Сумській хоровій апаратурі, якісно, тому й музичні твори вийшли, як на мене, хорошими. Не дивно, що вони сподобалися членам журі. Пам’ятаю, я тоді набрав 26 голосів за перше місце, за друге було 6, інші розподілилися по 1-2 голоси. Обиралася пісня-символ таємним голосуванням. Мою переможну пісню Охтирського району «Моя Охтирщина» офіційно затвердили на третій сесії районної ради 23 (3) скликання від 11.09.1998 року. Її рядочками «Ти, ти, моя Охтирщино, Ворскла голуба, ох ти, ох ти, Охтирщино, радість і журба. Ох ти, ох ти, Охтирщино, нестримно час біжить. Ох ти, ох ти, Охтирщино, хай Бог тебе хранить» передано щирі почуття і ставлення до рідного краю.
Це був визначний період у моєму житті. Музиканти й поети, які брали участь у конкурсі, були сильні творчі особистості. Один із них, як сьогодні пам’ятаю, підходить до мене і каже: «Я вже чотириста пісень написав, а Ви скільки?». А я кажу: «А я – дві». І це була моя перемога.
А одного разу, коли я працював у с. Білки Тростянецького району, приїхав разом із колективом виступати в м. Охтирку. Про це дізналися у районній раді і попросили мене зачекати. Аж тут з’явився начальник відділу культури та інші представники і зробили публічне привітання: вручили мені квіти, солодощі. І це було так зворушливо, що мене не забули, згадали як автора пісні-символу Охтирщини.
ЖИТТЯ ПРОДОВЖИЛОСЯ
НА ПЕНСІЇ
Пішов Володимир Леонідович на заслужений відпочинок, ще коли жив у Груні. А в м. Тростянці у подружжя пенсіонерів залишилося житло, і діти порадили переїхати туди. Так ось уже більше двадцяти років, як вони тут проживають. На пенсії Володимир Леонідович ще деякий час продовжував працювати у Тростянецькій музичній школі, років із десять – у Кам’янській школі і стільки ж паралельно також у с. Білка. Існування ансамблю постійно підтримував місцевий фермер Олександр Кулібаба. На жаль, його немає серед живих, він загинув під час окупації м. Тростянця: на початку війни вороги його розстріляли, коли той їхав на автівці. Володимир Кушніров згадує, що, саме завдяки йому, вони побували з концертами у багатьом місцях.
«Я БЕЗ МУЗИКИ НЕ МОЖУ І… БЕЗ УКРАЇНИ»
Наразі пенсіонер Володимир Кушніров художньою самодіяльністю займається виключно для душі. Керівником бути уже, за його словами, здоров’я не дозволяє, а без музики він не може. Співає сьогодні в ансамблі свого друга, колеги Володимира Шаповала, з яким співпрацює ще з 1973 року. Той керує ансамблем, що при цукровому заводі м. Тростянця, який відвідують як жінки, так і чоловіки. Володимир Леонідович говорить, що дуже любить співати, тож удома не може всидіти, а так як за станом здоров’я сам не може вільно пересуватися, то на репетиції його забирає власним автомобілем сам керівник ансамблю. «У 70-х роках був сильний колгоспний хор сіл Семереньок, Поляного, Дернової. Голова колгоспу приділяв велику увагу хору, – розповідає пан Володимир. – Я там завідував чоловічою групою, а Володимир Шаповал – жіночою. А під час виступу він диригував, а я акомпанував. Хор був удостоєний звання «народного».
Володимир Кушнірьов і художня самодіяльність ідуть рука об руку все життя. Ось і нещодавно ансамбль Володимира Шаповала, який відвідує Володимир Леонідович, давав концерт, присвячений новорічно-різдвяним святам. У їхньому репертуарі були також і пісні патріотичного спрямування. Із задоволенням пан Володимир поділився рядочками своєї нової пісні: «Не хотілось – доведеться, закрутилось – не минеться, знов москаль людською кров’ю тішиться. Та вже під@р не проб’ється, найдорожче не минеться, рідною Вкраїнонька залишиться». Музика у пісні, як він говорить, не зовсім його, але слова авторські. Перебуваючи нещодавно на лікуванні в м. Сумах, як розповідає Володимир Леонідович, йому довелося побачити поранених бійців, які поправляли своє здоров’я. Виснажені війною, вони мріяли про рідний дім і затишок. І йому захотілося хоч якось підтримати воїнів. Тож, не довго думаючи, вирішив заспівати всім свою патріотичну пісню, бо вважає, що для того і написав її, щоб із неї була користь. І йому це вдалося.
Черговий твір Володимира Кушнірова – це пісня про Україну для хору: «О, моя сердечна Україно, я про тебе марю повесні, і коли впаду я на коліна, то співати буду я пісні…»
«Слова – не мої, знайшов їх у старій харківській газеті, – розповідає автор пісні. – Їх написали дві студентки, а мені саме потрібно було терміново написати пісню, щоб відкривати концерт у с. Білки. І я написав цю пісню, слова дуже сподобалися, часто її виконуємо.
Мені ще довелося написати шість пісень на замовлення місцевого поета Віталія Гупола. Він попросив мене, щоб я був на презентації його книги і там виконав власні пісні. Увесь захід зафільмувала моя дружина Ольга. Вона теж любить художню самодіяльність, хоча сама не співає. Корінна росіянка поважає українські пісні, вона тепер намагається удосконалити українську мову, а за Україну, що з роками стала її другою Батьківщиною, готова стояти горою. Причина зрозуміла: хоче, щоб у онуків було майбутнє. А взагалі у нас троє дітей, троє внуків, правнук і правнучка. Один внук наразі під м. Покровськом, захищає Україну, йому 30 років.
Донька закінчила музичну школу. Думаю, музикантом колись має бути правнук, якому наразі шість років, адже має гарний слух і добре співає пісні «Батько наш Бандера, Україна мати», «Ой у лузі червона калина». Батьки його назвали Ніколас, а я його з любов’ю називаю Миколою.
НА ТЕПЛОХОДІ МУЗИКА ЗАГРАЛА…
– Коли я писав пісню про Охтирщину, свідком цього став зять моїх знайомих друзів із с. Груні, а нині редактор газети «Ворскла» Олексій Пасюга, який тоді щойно одружився на їхній доньці Наталці. Молоде подружжя саме гостювали у батьків. Тож я їм заспівав новостворені куплети.
Маю таку звичку, коли щось напишу, то подаю свій твір на людський розсуд. Мене всі підтримали й погодилися, що пісня заслуговує на увагу. А через деякий час, коли її визнали під час конкурсу, ця пісня прозвучала в Києві серед ночі, на теплоході, що прямував по Дніпру під час одного з заходів, організованого для журналістів. На ньому були присутні делегації з різних куточків, у тому числі й з Охтирщини і Великописарівщини. Це так було зворушливо для Олексія Пасюги, який був одним із запрошених. За його словами, почути далеко від дому пісню, що раптом пролунала по гучномовцю під час вечірньої подорожі на теплоході, свідком написання якої він колись став, було більше, чим приємно. Та ще й коли безпосередньо був знайомий із її автором, а більше того, ще й разом із ним довелося випити по чарці на знак погодження, що пісня дійсно достойна уваги.
А мені як автору пісні, що стала символом Охтирщини, було теж відрадно, адже вона популяризує наш рідний край далеко за його межами.
КОЛИШНІ УЧНІ – ГОРДІСТЬ НАСТАВНИКА
Багато учнів Володимира Кушнірова продовжили його справу – стали музикантами. Музичні училища закінчили дівчата із села Груні – Руслана Сироїд і Оксана. Пишається він співочою родиною із с. В’язового: мамою, двома синами і донькою, які складали чудовий квартет. «Мабуть, і по Україні їм не було рівних, – розповідає пан Володимир. – Всі вони пов’язали своє життя з художньою самодіяльністю. Мама Людмила працює завклубом, її два сини стали музикантами, донька Яна – вчитель музики і співів, а також керує шкільним хором.
Хоровий колектив відрізнявся від інших не лише майстерністю виконання, а й навіть шикуванням на сцені. Зазвичай хористи виступали стоячи. А ми вирішили відступити від правил, тож перший ряд учасників співав сидячи, а другий ряд – стоячи, а найменша учасниця хору Яна-першокласниця сиділа на руках. І теж співала. Виглядало незвично, але на якість співу це аж ніяк не впливало.
Незважаючи на невеликий склад учасників В’язівського ансамблю, ми давали повномасштабні концерти, мали солідний репертуар. Запам’ятався конкурс серед шкільних дитячих колективів, що проходив у с. Комишах. Багатенько пісень тоді співали. Якраз у розпалі пісні раптом вимкнули електроенергію, запанувала повна темрява, але це ніяк не завадило справжнім артистам продовжити співати до кінця, як і має бути. Почали розподіляти місця: кому перше, кому друге. А я запитую: «А нам яке?» Кажуть, що ніякого, бо співали настільки професійно, що нам потрібні інші конкуренти, бо ми на порядок вищі за своєю майстерністю виконання.
Був у хорі с. Груні, сильний баяніст Володимир Гольченко. Знаковий, я скажу, музикант. Ще коли він навчався в інституті, то акомпанував на баяні в інститутському хорі, що не всякому дано. Груньський хор мав звання народного, для забезпечення його діяльності виділили фінансування. Я отримував зарплату як керівник, а Володимир – як акомпаніатор. А ще акомпанував нашому хору на флейті, бандурі і скрипці ансамбль музичної школи.
З с. Білка музичне училище закінчила Лєна Римар, вона наразі керує ансамблем, в якому колись працював і я. Ще одна з моїх учениць – Ліна теж здобула музичну освіту, працює в Сумському районі. На жаль, усіх їхніх прізвищ сьогодні не пам’ятаю, але пишаюся своїми учнями.
У Тростянці пов’язав своє життя з музикою Володимир Мірошниченко, а також ще один талановитий баяніст Володимир Токман, на жаль, нині покійний. Продовжили музичний шлях учениці Кам’янської школи, в якій я працював, одна з них стала професійною вокалісткою. Оксана Куліш працює художнім керівником клубу.
Я вдячний своїм вихованцям, що вони мене не забувають. Ось, наприклад, одна з моїх учениць Лєна подарувала мені збірник джазових тем із нотами, через які я тепер став джазовим музикантом.
КОРІННЯ РОДУ
А заклалася в мені любов до музики і співу, мабуть, від батька Леоніда Яковича, який дуже любив співати. А особливо тоді, коли перекине чарчину-другу. Знав усі пісні. Коли я вчився в музичному училищі, якось одного разу розучував оперні арії, а він каже: «Ану, зайди в кімнату, ти ось тут неправильно граєш, і показує мені, як потрібно брати ноти. Не маючи музичної освіти, він мав ідеальний слух, а сам був майором у прикордонних військах, дві війни пройшов. Через хворобу пішов у відставку, і його призначили директором офіцерського клубу в м. Ашхабаді (Туркменістан). Усі знали, що він має гарну пам’ять і чудові слух і голос, тож, як ніхто інший, підходив на цю посаду. Мама ж моя теж гарно співала, так як і її дві сестри. Інколи вони приїжджали до мене в с. Грунь і разом співали тріо. У такі хвилини я забував про все на світі, насолоджувався їхнім співом і то було щось неймовірне! На жаль, вони вже пішли у засвіти.
Роки біжать, і хочеться, аби наступні покоління знали своїх пращурів, тож останнім часом я вирішив зайнятися своїм родоводом. Написав біографію для своїх потомків у декількох екземплярах, склав дерево родоводу – від прадіда Юрченка Платона, який був полтавським козаком, і до сьогодення. Можна багато розповісти про моїх предків, але для мене головне – це залишити пам’ять для нащадків, які, сподіваюся, продовжать мою справу.
У РІДНІЙ СТОРОНІ НАВІТЬ НАЗВИ НАЙМИЛІШІ
– Одного разу я звернувся до знайомого автомеханіка пана Володимира в м. Охтирці, щоб він полагодив моє авто. І коли він упорався з ремонтом, ми сіли за стіл. Він дуже любить музику, а особливо – пісні В.Висоцького, він їх усі до одної знає. У вільний час завжди бере гітару і співає. А в мене свій репертуар, тож я йому тим часом включив свої – авторські пісню-символ, а потім іншу, що під час конкурсу посіла друге місце. І от він коли почув її, зробив для себе відкриття: «Я прожив в Охтирському районі все життя і ніколи не звертав увагу на те, що на Охтирщині такі красиві назви сіл. А в пісні згадувалися Ясенове, Журавне, Сонячне, Рибальське, Грунь, Комиші, Скелька, Високе, Сосонка і Зелений Гай. Україна – то рідна мати, а наш батько – Охтирський край. Моя пісня проста, доступна, легко запам’ятовується. Та й усе моє життя було присвячене сцені і головним моїм суддям – шанувальникам художньої творчості. Я щасливий, що мої роки були насичені творчістю, і сьогодні моя душа відкрита для людей.
Джерело: “vorskla1930”
Новину створено за матеріалами сайту “vorskla1930″ в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “vorskla1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють недостовірну інформацію та російську пропаганду
Залишити відповідь