Завершив свій земний шлях штаб-сержант, бойовий медик механізованого батальйону Сопельник Олександр Миколайович. Він загинув 9 грудня 2024 року в с. Макіївці Сватівського району Луганської області, захищаючи суверенітет і цілісність України.
Перегорнуто ще одну, останню, сторінку життєвої історії захисника України, мужнього воїна, сина, чоловіка, батька, дядька…
У МИРНОМУ ЖИТТІ
Народився Олександр Миколайович Сопельник 29 березня 1973 року у с. Попівці, що на Великописарівщині. Навчався у Попівській школі, відслужив армію, починав працювати в колгоспі. Потім на багато років пов’язав свою долю зі службою у прикордонних військах.
Нове життя Олександра Сопельника розпочалося після весілля. Не забарилися й дітки, які одне за одним з’явилися на світ – донька й син. І хоча життя інколи не балувало, та міцність родини загартовувалася з кожним днем, а стосунки перевірялися часом. На плечі голови сімейства лягла велика відповідальність за своїх найрідніших. Щоб жити не гірше за інших, доводилося добряче працювати. Але робота не страшна, коли є справжні і надійні друзі. Маючи веселу і доброзичливу вдачу, їх у Олександра було багато, і вони могли завжди розраховувати на підтримку одне одного.
НАЙКРАЩИЙ ДРУГ
Микола Сопельник – один із тих близьких людей, із яким багато років довелося бути і в радості, і в горі.
«Із Олександром ми – не родичі, маємо лише однакові прізвища, але багато років наша родина товаришувала з родиною Олександра – його дружиною Оленою Олексіївною і дітьми, які виросли разом із нашими, – розповідає Микола Іванович. – Він був прикордонником, потім облишив службу, деякий час працював водієм, на шкільному автобусі підвозив до Попівського навчального закладу дітей. До роботи завжди ставився з великою відповідальністю, був безвідмовним, за потреби, міг попрацювати й у вихідні і не рахувався зі своїм особистим часом. Коли під час епідемії коронавірусу школярі перейшли на онлайн навчання, Олександр Миколайович спробував оформитися на військову пенсію, але йому не вистачало стажу. Без роботи сидіти не бажав, потрібно було підтримати дітей, які здобували вищу освіту. Тож, не зволікаючи, заключив контракт на службу в ЗСУ, брав участь в АТО на сході України. Коли додалися роки військової служби, то Олександр Сопельник знову вирішив підготувати необхідні документи, щоб, нарешті, оформитися на пенсію. Напередодні повномасштабного вторгнення ворога, в лютому 2022 року, Олександр Миколайович поїхав у Житомирську область, де раніше проходив службу, щоб зібрати необхідні документи і, нарешті, оформитися на пенсію. Разом із ним поїхала і дружина. Саме там їх настигла війна.
Ми дуже дружили сім’ями, були ніби однією родиною, все знали одне про одного, підтримували, ділилися і моментами радості, і смутку. Разом відпочивали. Знаю, що Олександр, перебуваючи на війні, постійно думав про свою родину, про їхнє майбутнє. 6 грудня він привітав мене зі святом Миколая, а 8 грудня Олександр мав би відправитися на бойове завдання, – згадує Микола Сопельник. – Напередодні він нам зателефонував, ми говорили більше про наше життя, ніж про його службу, а в кінці розмови він сказав моїй дружині Валентині: «Уже, Валю, я, мабуть, оце останній раз туди їду, живим звідти не повернусь». Якесь, мабуть, у нього тоді було передчуття».
ВІЙНА НЕ ВІДПУСТИЛА
Олександру Сопельнику зателефонували з військкомату як колишньому прикордоннику і наказали прибути на місце виклику. Після вручення повістки, він один із перших зі свого села відправився захищати Україну. Тоді разом із ним пішов служити і житель Попівки Віталій Олександрович Волошенко. Спочатку земляки були разом, а потім – в різних військових частинах. Із перших днів і до останнього Олександр був весь час на службі. Починав водієм у штурмовій бригаді, а потім перевчився на бойового медика механізованого батальйону.
Коли Олександр Сопельник повертався з бойового завдання, він завжди телефонував рідним, розумів, що хвилюються за нього, ділився з ними і з друзями новинами свого служивого життя, розповідав, як побратими готують вечерю, чим харчуються. Все знімав на відео і надсилав. А одного разу показав своє «господарство» – кішку з кошенятами, яку з побратимами довелося прихистити. Навіть у таких страшних умовах там, на війні, він залишався добрим і чуйним і розумів, що тваринам не легше наразі, ніж людям, і що вони також потребують підтримки і захисту».
Олександру Сопельнику неодноразово доводилося заглядати смерті в очі. Він побував у різних гарячих точках, вивозив поранених і загиблих побратимів із поля бою, безпосередньо наражаючись на небезпеку. Не так давно двоє побратимів Олександра, з якими був на полі бою, загинули, а йому доля тоді дала ще один шанс.
ЛЮБЛЯЧИЙ ЧОЛОВІК І ПРИКЛАД ДЛЯ ДІТЕЙ
Під час виконання одного з бойових завдань Олександр Миколайович зазнав поранення, потім довелося відновлювати сили і повернутися у стрій. Додому за час війни приїжджав двічі: перший раз – проїздом під час відрядження, буквально на декілька годин, а другий – у десятиденну відпустку. Близьким друзям скромно зізнався, що з травня 2023 року за службу має нагрудний знак – «Сталевий Хрест», який отримав за виконання бойових завдань під час проведення об’єднаних, антитерористичних операцій з підтримання миру та безпеки, високі показники у бойовій підготовці.
У той час, коли був у відпустці вдома, жителі Попівки, хоча й потерпали від постійних ворожих обстрілів, але ж мужньо трималися і нікуди виїжджати ще не збиралися. Дружина Олександра Олена вдома залишалася сама. Донька Вікторія ще до початку війни поїхала на заробітки за кордон, а син Владислав навчався в Харкові. Олександр говорив дружині: «Тримайся, доки люди в селі є, і ти будь вдома». Знаючи, що дружина має слабке здоров’я і що їй важко було б справлятися вдома самій, він часто турбувався про неї здалеку, просив друзів допомогти їй виконати ту чи іншу роботу. І друзі допомагали, навіть тоді, коли Олені Олексіївні довелося евакуюватися з домівки – вони рятували й вивозити її речі.
Олександр Сопельник завжди намагався бути прикладом для своїх дітей, особливо для сина. Тож Владислав виріс працьовитим і відповідальним, як і батько. Розумів, що навчатися і жити в місті – нелегко, тож шукав можливість для заробітку. Після завершення першого курсу університету, влаштувався на роботу. Владислав хотів, щоб і мамі було легше, адже, маючи слабке здоров’я і групу інвалідності, вона не зважала на те і не сиділа без роботи, а працювала продавчинею в магазині.
Знайома і землячка Ольга Гуцал розповідає, що досі не вірить, що Олександра Сопельника більше немає серед живих: «Він був дуже гарним батьком, завжди вболівав за своїх дітей, турбувався, щоб у них усього було вдосталь. І був працьовитим. Ще коли молоді зіграли весілля, відразу взялися добудовувати хату на березі Ворсклиці, яку розпочав колись батько Олександра. З часом зробили хороший ремонт, вчилися разом хазяйнувати. Утримували господарство, трудилися заповзято, не сиділи й не чекали, що їм хтось щось дасть. І так усе життя звикли заробляти власними силами, – згадує жінка. – Останнім часом Олександр якось сказав моєму братові: «Усе то добре, але ж куди нам після війни повертатися, як села немає? А невістка моя відповідає: «Куди ж люди вертатимуться, туди ж і ми». А він і каже тоді своїй дружині: «Купимо, Оленко, хатку в селі та й будемо жити». А вона шуткувала: «Е, ні, Сашо, я в село після міста вже не хочу». А самі, звичайно, планували після перемоги розпочати нове життя десь у сільській місцевості, бо звикли до праці на землі, а місто не замінить цього…».
У КОЖНОГО СВІЙ ФРОНТ
До речі, поки Олександр Сопельник тримав на війні свій фронт, а його дружина Олена – свій. До останнього жінка ходила на роботу, аж поки жителі села, через масовані обстріли і руйнування будинків, почали виїжджати в безпечніші місця. Були вже і випадки загибелі людей. Вона знала, що попівці, через небезпеку, не мали змоги не те що поїхати за продуктами до магазину в інший населений пункт, а й навіть із дому виходити зайвий раз, тож намагалася зранку вчасно бути на роботі, аби задовольнити їхній попит. Олена говорила, що жаль земляків, та й серед людей їй не так страшно. Останній раз, коли дрон скинув вибухівку у «хлібовозку», жінка саме була в магазині. Олександр тоді сказав дружині, щоб вона негайно виїжджала, щоб не наражала себе на небезпеку, бо важко самій, коли поруч із рідних нікого немає. І вона його послухала. У лютому 2024 року Олена розрахувалася на роботі й евакуювалася, як і інші земляки. Прихисток знайшла в більш віддаленому від кордону селі, – у мами. А згодом переїхала до сина в Київ і, щоб було за що жити й винаймати житло, влаштувалася продавчинею в один із магазинів міста.
ДЛЯ ВСІХ ВІН – САШУНЯ
Із самого малечку й до останнього для земляків Олександр Сопельник, незважаючи на те, що давно вже не маленький хлопчик, залишився Сашунею – так його всі називали за лагідну вдачу. Це пестливе ім’я надовго за ним закріпилося ще з тих пір, як одного разу його так назвала бабуся, так потім називали його всі родичі. Сашунею він був і для тещі Валентини Іванівни, і для сусідів, і для друзів.
Словами не передати горя, що враз спіткало родину Сопельників. Для мами Лідії Макарівни і сестри Любові Миколаївни найрідніша людина – їхній син і брат – назавжди залишиться в пам’яті люблячим, життєрадісним, чуйним, яким він був насправді.
Віддати честь і шану загиблому Герою і провести його в останню путь прийшли на Алею Слави в м. Охтирці рідні, знайомі, друзі, бойові побратими. Там, серед таких же героїв-побратимів, він знайшов своє останнє пристанище.
Війна, на жаль, ще не закінчилася. Продовжують гинути герої. І найменше, що ми можемо зробити, – це зберегти в пам’яті імена та обличчя тих, хто захищав рідну землю від загарбників-чужинців, хто ціною власних життів наближав перемогу за майбутнє наших дітей! Сопельник Олександр Миколайович – один із них. Запам’ятаймо його таким. Вічна слава і Царство Небесне Герою.
Джерело: “Ворскла1930”
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють недостовірну інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь