Кожен із нас розуміє ціну свободи і вагу подвигу тих, хто стоїть на її варті. Герої нашого часу – серед нас. Це не просто люди у військовій формі, це – душа нашої нації, її незламний дух і непохитна віра у перемогу. Серед таких – і наші земляки, які мужньо боронять Батьківщину від ворога. Вони встигли заглянути смерті в очі, отримати контузію, поранення, під пекельним вогнем залишитися живими. Багато з них уже ніколи не повернуться додому й не обіймуть своїх рідних…
Уродженець с. Рябини Кириківської громади Іван Хащина дізнався, що таке війна, ще в 2014 році, коли брав участь в антитерористичній операції на сході України.
СЕЛО – ЦЕ НЕ ДЛЯ ВСІХ
У рідній Рябині Івана Миколайовича знають як порядну людину. Ріс звичайним хлопцем, навчався в Рябинівській школі. Дуже любив своє село, тож здобув професію тракториста, а потім працював у ПП «Рябина». Умів виконати будь-яку домашню роботу, що потребувала чоловічих рук. Мав свої захоплення й уподобання, любив займався творчістю, зокрема, випалюванням по дереву. У 2003 році його призвали на військову службу. Після повернення – знову праця на землі. Та час змінювався, відбулося реформування сільгосппідприємства, в якому працював, дехто залишився без роботи. У пошуках заробітку опинився й Іван Хащина. Так почав їздити на вахту до м. Полтави.
УЧАСНИК АТО
У зв’язку з подіями 2014 року, Івана Хащину мобілізували захищати Україну. Після проходження навчання, місцем дислокації підрозділу, в якому служив наш земляк, стало м. Мелітополь, а звідти потрапив у 72-у ОМБр (окрему механізовану бригаду) біля м. Волновахи, де він виконував обов’язки кулеметника.
За час проходження служби бійцям бригади довелося нести варту на блокпостах, супроводжувати техніку, вивозити солдат із м. Дебальцевого, зачищати українські села від сепаратистів.
Перебуваючи в гарячих точках Донеччини, вперше зрозумів, настільки все серйозно, коли для нього і його побратимів сепаратисти влаштували бойове хрещення. Це сталося біля м. Докучаєвська. Два БТР-и з українським прапором направилися на відвойовану територію до с. Петрівського Покровського району для підтримки духу місцевого населення. Раптом наші військові потрапили під обстріли. Першу машину вороги вивели з ладу, а потім підбили і другу. Хлопці дивом залишилися живими, тож, не зволікаючи, забравши з собою прапор з пошкодженої машини, пішки полями вирушили до своєї частини. Не знаючи місцевості і долаючи шлях протяжністю 15 км, вони все ж таки дійшли до своїх.
«Він мені зателефонував, а я саме в доньки була в Києві. По голосу я навіть не впізнала Івана і відразу запідозрила щось неладне. Син запевнив, що все в нього добре. А наступного дня з новин дізналася, що його бригаду обстріляли», – розповідає Любов Петрівна.
Великою допомогою Іван Хащина вважав підтримку волонтерів, завдяки яким військові не знали нестачі в продуктах харчування, амуніції. Лишками завжди ділилися з місцевим населенням, яке насторожено ставилося до українських вояків. А наші захисники на це не зважали, вони, до того ж, ще й відвозили їхніх дітей до дитсадків та шкіл.
НОВЕ ЖИТТЯ І ЗНОВУ СЛУЖБА
Прослужив Іван Хащина рік і місяць, повернувся додому, вирішив жити цивільним життям. Під час реабілітації в госпіталі м. Сум він випадково познайомився з жінкою, одружився, незабаром народилася донечка Софійка. І все у них було добре.
Про те, як син знайшов свою долю, розповідає мама Любов Петрівна: «Дружину мій Ваня знайшов через інтернет, – згадує вона. – Я говорю невістці: «Доню, а як ти не побоялася знайомитися в соцмережах, а якби приїхав якийсь непорядний? А вона відповідає, що й сама не знає, якось відчула, що Іван – це її половинка.
Деякий час телефонували одне одному, а потім він вирішив поїхати до неї на побачення в м. Запоріжжя, де вона проживала. Потім домовилися побачитися ще. Наступного разу Інна (так її звуть) запропонувала з’їздити відпочити на море, а заодно і більше дізнатися одне про одного. Та Іван відразу зробив зустрічну пропозиції: поїхати до батьків, тобто, до нас. І вона погодилася, сказала, що це ще і краще. Іван вирушив із м. Києва, а вона з донечкою Полінкою від першого шлюбу – з м. Запоріжжя. Інна, звичайно, хвилювалася, бо не знала, що робитиме на чужому вокзалі, бо Іван мав приїхати пізніше. Маршрутка, в якій він їхав, затримувалася, бо поламалася, тож було доречним, що Інну зустріла сестра Вані, Маринка. Інну впізнала по світлині. Вдома ми познайомилися ближче, зустріч була приємною і щирою. Вона нам відразу припала до душі, як і її донечка, так само, як і нашому синові», – згадує жінка.
Багато часу молоді не роздумували: жити разом чи ні. Все вийшло швидко і всерйоз. Переїхали до м. Запоріжжя, там Іван знайшов роботу. І весілля не забарилося. Було воно в українському стилі, серед найближчих людей, веселе і пам’ятне.
Дехто інколи скептично ставиться до знайомства в соцмережах і не вірить, що доля так може зводити людей докупи. У подружжя Хащин навіть батьків звуть однаково – Іванами, а мам – Любами. І Дні народження у них обох у грудні: у Івана – 12, а в Інни – 21. Лише цифри навпаки. І доказом їхнього міцного кохання з першого погляду є розумничка донечка Софійка, яка незабаром уже піде до першого класу!
Про те, що знову збирається на службу, Іван Хащина мамі повідомив по телефону. «Ваня мені якось зателефонував і сказав, що йде служити по контракту у Нацгвардію, – розповідає Любов Петрівна. – Я почала його відмовляти, кажу, навіщо вона тобі потрібна, невже ти ще не наслужився? Я – проти. А він мені: «Мамо, ти ж розумієш, які зараз часи настали?».
Неодноразово Івану доводилося бувати в гарячих точках на Запорізькому напрямку, знову отримав контузію, був у тяжкому стані, майже не розмовляв, втратив слух. Хвороба відступила завдяки справжній любові і турботі дружини Інни, яка постійно була коло нього і вселяла надію на одужання. Вона разом із донечками підтримує чоловіка і татуся щохвилини і, як ніхто інший, вірить, що все буде добре.
Мама Івана говорить, що син ніколи не розповідав їй про свою службу, казав, що в нього все добре, що він подалі від передової, так що немає чого хвилюватися. «Іван думав, що я йому повірила. А я знала, що то він жалів мене, бо маю слабке здоров’я та неодноразово лежала у лікарні, – говорить Любов Петрівна. – Я серцем відчувала, що Ваня там не на відпочинку. А потім, коли він лежав у госпіталі, все і з’ясувалося. Я йому телефонувала, а він не міг нічого відповідати. Сама запитаю в нього про щось, сама й відповім, бо розуміла, що син у тяжкому стані і не може поки що говорити. Та мені лише зосталося заспокоювати його. Син дуже хвилювався, що в нього не відновиться мовлення, але, дякувати Богу, все обійшлося».
ПІДТРИМКА ЗВІДУСІЛЬ
У Івана Хащини багато друзів, і вони завжди допомагають одне одному, підтримують у всьому. Ота небезпечна реальність, в якій довелося воювати і просто жити, поріднила воїнів.
«Їх зводить доля. Одного звуть також Іваном, і він народився, як і мій син, 12 грудня 1984 року. Ми з ним спілкуємося, він лагідно називає мене «мамочкою», – розповідає Любов Хащина. – Завдяки волонтерам і небайдужим людям, наші захисники тримаються. Продукти харчування, якими вони забезпечують хлопців, допомагають вижити, а різні листівки на додачу з побажаннями берегти себе і швидкої перемоги створюють відповідний настрій і нагадують про рідні домівки.
Якось у Рябинівській школі пролунав клич: кожному учню для захисників виготовити по м’якій іграшці, щоб потім їм передати разом із гуманітарною допомогою. Моя внучка Богданка прийшла і розповіла про шкільне завдання. Донька Марина взялася їй допомагати шити ведмедика. А я сказала внучці, щоб вона підписала іграшку для свого дядька Івана. А тут саме син зателефонував мені й каже, що волонтерка з Великої Писарівки Тетяна Пасюга везтиме допомогу до них у частину. Я зв’язалася з нею, сказала, що моя внучка підписала іграшку для свого дядька. А Тетяна поцікавилася, чи нічого ще не потрібно моєму синові? А в нього якраз порвалися берці, і не було за що купити. Я пообіцяла, що отримаю пенсію і йому або гроші передам, або куплю і надішлю. А Таня Пасюга запевнила, що сама купить. Наступного дня вона поїхала в м. Охтирку, купила на базарі не лише берці, а й теплий бушлат. Син, який знаходився у м. Волновасі, зателефонував, сказав, що отримав дві посилки не лише з одягом і взуттям, а й іншими речами і продуктами, і дуже вдячний. А потім я вирішила порадувати його ще й на День його народження, 12 грудня, тож порізала курей, качок, закоптила м’ясо, зробила домашньої ковбаски, сала, поклала варення. Думаю, хай Ваня хоч якось відсвяткує зі своїми побратимами. Тетянка знову погодилася відправити моєму синові посилки. Заодно і ведмедика поклала від племінниці Богданки. Я їй дуже вдячна за таку увагу і милосердя до мого сина. Коли почалося повномасштабне вторгнення ворога, Таня і мені допомогла, зокрема, ліками, бо в аптеках тоді нічого не було. Ось такі серед нас є чуйні люди».
Війна, на жаль, ще триває. А поки Іван Хащина разом зі своїми побратимами боронять Україну від ворога, наближаючи перемогу, їх удома чекають рідні. І ми маємо також їх у всьому підтримувати й допомагати їм вистояти і повернутися додому живими.
Джерело: “Ворскла1930”
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють недостовірну інформацію та російську пропаганду
Залишити відповідь