Мешканка Великої Писарівки евакуювалася до Західної України і дарує гастрономічну насолоду всім бажаючим. Виготовляє на замовлення, але в основному — безкоштовно, в межах волонтерських проєктів. Ось така вона, наша Марія Борода!
В нікуди
Після повномасштабного вторгнення родина нашої героїні потерпала від ворога, як і всі інші мешканці прикордонної Великописарівської громади.
Місцеве населення масово виїжджало в більш безпечні місця, але були й такі, хто навідріз відмовлявся покидати рідну домівку.
Та коли снаряд «прилетів» на подвір’я Марії, всі вагання щодо евакуації відпали. В родині – двійко маленьких діточок (сину на той момент було 5 років, а донечці – 1).
— Залишатися вдома з дітьми було дуже нерозумно, адже окрім того, що це великий ризик для їх життя, так ще й дитинство в них відібрати!, — аргументує співрозмовниця на користь прийняття важливого рішення навесні 2022 року. — Тому ми виїхали просто в нікуди, головне – подалі від тих жахіть, які коїлися в Великій Писарівці. Заїхали ми аж на Західну Україну. Населений пункт, де зупинитися, обрали рондомно, тобто, навмання, аби там можна було спокійно жити. Так ми опинилися в невеличному містечку Волочиськ Хмельницької області.
Життя з чистого аркушу
Якщо вірити Вікіпедії, то станом на 2015 рік у Волочиську мешкало майже 19 000 тисяч населення. Зі слів Марії Бороди, навесні 2024 року в місті було офіційно зареєстровано 1500 переселенців.
— Ми одразу почали шукати роботу, житло, школу для сина, — каже героїня статті. — Я влаштувалася комерційним агентом на Укрзалізницю. Взагалі, після школи закінчила Харківський національний університет міського господарства ім. О.М. Бекетова за спеціальністю «Екологія та раціональне природокористування». Чоловік також працевлаштувався, дітей віддали до дитсадочка. Найцікавіше, що донечці на той момент було лише 1.рік і 7 місяців, але вона сама попросилася в садок, тож оформили і її.
Житло орендували, почали звикати до нових умов.
Без хобі – ніяк!
Вдома в Великій Писарівці Марія займалася випічкою різних кондитерських десертів, які виготовляла на замовлення. А в евакуації все значно складніше: тут потрібні не стихійні підробітки від замовлення до замовлення, а – повноцінна робота зі стабільним доходом. Та, на жаль, посада комерційного агента Укрзалізниці цю потребу хоч і закривала, але приносила більше мінусів ніж плюсів.
Далеко від дому рятівним колом є хобі, яке відволікає від страшної туги за рідним краєм. І заняття улюбленою справою для переселенця – це єдині ліки для збереження ментального здоров.я і тримання себе в позитивно – продуктивному ресурсі. Найперше, що має зробити для свого психічного стану евакуйована на чужину людина – це перетягти на нове місце старі звички.
Отже, Марію рятувало випікання смаколиків. Але через офіційну роботу з чітким графіком у неї не залишалося часу на хобі, і це дуже гнітило. Не було життєвих сил, щоб існувати далі. Навіть якщо і вдавалося щось спекти, але довести справу до кінця – ніяк.
Аби остаточно не впасти в депресію, жінка покинула роботу і зайнялася хобі.
— На Укрзалізниці робота була на мінімальну зарплату, але мегавідповідальна, — ділиться з нами своєю евакуаційною історією переселенка. — Моїм завданням було паркування вантажних потягів, складання договорів з міжнародними компаніями тощо. І я не встигала відвезти випічку, виготовлену на замовлення, бо ще займаюся й доставкою. Тут потяг, а тут торт везти! І я увесь день мріяла, коли ж вже піду з кабінету додому, і спокійно собі пектиму!
Чим далі від війни, тим жорсткіша конкуренція!
Безболісно звільнившись з Укрзалізниці, Марія змінила робочий офіс з відповідальною посадою на домашню кухню. Вирішила відновити кулінарну справу, якою так успішно займалася в Великій Писарівці. Опублікувала оголошення в соцмережах, що приймає замовлення на випічку, і почала очікувати клієнтів.
Та, нажаль, у тиловому населеному пункті, де вирує бурхливе життя з офлайн навчанням, розвагами та святами, конкуренція виявилася доволі високою, і розпочати власну справу тут нереально.
— Тут на кожному кроці — кав’ярні та пекарні зі смаколиками, — каже співрозмовниця. — Нічого ексклюзивного я людям запропонувати не можу, адже кулінарна ніша заповнена і без мене. Та навіть якщо і траплялося якесь замовлення, то ніякого заробітку з нього я не мала. На торті виручка виходить 500 гривень, але якщо його робити з декором та іншими прикрасами, то взагалі нічого не залишається. В мене опустилися руки. Тому, раз не вийшло перетворити хобі на заробіток, вирішила присвятити себе волонтерству: бути корисною людям безкоштовно!
Поринула у волонтерство
Все почалося з того, що організатори першого в Волочиську ярмарку – виставки «Сплетіння талантів» побачили в інстаграмі роботи Марії, запросили її взяти участь.
Організатори почали запрошувати переселенку на інші благодійні заходи – з новими порціями смаколиків.
І героїня матеріалу з задоволенням пекла. Вже скоро волонтерство настільки поглинула жінку, що це стало основною її діяльністю: сама пече, сама торгує, сама гроші на ЗСУ перераховує, сама й майстер-класи проводить з розпису пряників тощо.
Марія не просто випікає те, що вміє або ж те, рецепти чого знайде в відкритому доступі в інтернеті. Вона постійно вдосконалюється та підвищує рівень свого кулінарного розвитку. Значущою подією для неї стали курси від відомої кондитерки Євгенії Періг, які проходили в Львові. Щоправда, за ці курси Марії довелося заплатити самій — 13 тисяч гривень. Але на це коштів не шкода!
Пізніше переселенка виграла грант на кондитерські курси, які оплатив благодійний фонд. А потім цей же БФ подарував Марії морозилку та кухонний комбайн. Ще через деякий час – сушарку для пастили та принтер для харчового друку. В знак подяки Марія приготувала благодійникам чізкейк до чаю, і їхні менеджери пізніше сказали, що навіть не любивши солодкого, з.їли чізкейк! Як стверджує героїня статті, благодійники все це зробили тому що помітили в ній потенціал розвитку кондитерського бізнесу. Але поки з бізнесом не виходить, жінка відточує майстерність у волонтерських заходах.
— Я пішла волонтерити в Раду з питань ВПО в Волочиську, мене запрошували на засідання та наради, так я і стала їх членкинею, і тепер поринула в волонтерство з головою, — ділиться з нами жінка. — Мене дуже підтримує моя родина, мама з бабусею спеціально приїздять з Охтирки до Волочиська за 1000 км, щоб мені допомогти, — з вдячністю говорить співрозмовниця. – Поки я навчаюся на курсах та займаюся волонтерством, вони займаються моїми дітьми, миють посуд після випічки, а також після ярмарків, закуповують продукти тощо.
Влітку волонтерські заходи проходили щодня. Як для дітей, так і для дорослих. Марія на них проводила майстер-класи з розпису пряників. А ще – для щоденних ярмарків випікає торти, сирники, чізкейки та розвозить цю продукцію по магазинах. Місцеві волонтери домовилися з власниками торгівельних точок про продаж випічки та збір коштів для ЗСУ. Тож тепер у Марії з’явилися нові добровільні обов’язки.
Восени та взимку ситуація змінилася в бік збільшення навантаження на Марію. Наприклад, 29 листопада вона пекла 100 штук пряників для майстер-класу, який проводила 30 числа. А вже 3 грудня – знову стояла цілодобово біля плити, випікаючи нову партію пряників кількістю 100 штук для дітей військових.
— Це все я роблю безкоштовно, на благодійній основі, — зазначає наша героїня. – Попросив місцевий депутат, щоправда, продукти приніс. Ну як я йому відмовлю, якщо я вже два роки печу місцевій владі на всі великі свята! От і зараз, сотню пряників напекла, майстер – клас провела, ще два попереду. А я вже сьогодні не маю сил. Повністю виснажена. За дві доби лише дві години поспала, і взагалі нічого не їла. А завтра знову їхати волонтерити. Хочеться порадувати діток, тому вирішила пекти імбирно – медові пряники для розмалювання. Вже випекла близько 500 штук, і провела купу майстер-класів.
На запитання автора матеріалу, а як реагують свої діти на те, що мама постійно зайнята чужими, Марія відповіла, що й сама розуміє, що волонтерство затягнуло її вже занадто, та в той же час каже собі: «Якщо не я, то хто?!».
— Мій син якось сказав, що вдома в Великій Писарівці він торти їв часто, а тепер — зрідка, бо печу тільки для ярмарків і на замовлення, — зізнається співрозмовниця. — Замовлень зараз стало значно менше, бо продукти здорожчали, і в людей немає можливості купувати ті зефірки чи пряники.
Відчуття провини не дає права на відпочинок
Попри величезне навантаження з випіканням кондитерських виробів, їх розвезенням по магазинах, проведенням майстерок та іншими обов’язками на добровільних засадах, якими Марія зайнята цілодобово без сну та відпочинку, вона взяла на себе ще й важку фізичну роботу з фасування продуктових наборів у холодному приміщенні та видача їх внутрішньо – переміщеним особам. Звісно ж, це аж ніяк не жіноча справа. Але Марія — безвідмовна.
— Завтра неділя, хочеться приділити час сину й доньці, але не вийде – треба бігти до волонтерського осередку, розвантажувати ящики, фасувати продуктові набори для ВПО, — продовжує нас дивувати своєю відчайдушністю героїня статті. — Бо як я можу відпочивати, коли Рада волонтерів попросила мене видати гуманітарні набори? Це дуже важко, звісно ж! Минулого разу я фасувала 400 наборів, спину зірвала. Але не піти не можу. В мене відчуття провини, коли кличуть допомогти, а я буду відпочивати!
Хочеться додому
Марія з родиною в евакуації вже з весни 2022 року. Все тут начебто в них добре. Синочок Кіріл ходить до школи не в підвальне підземне приміщення, а – в нормальний світлий просторий клас з вікнами. Донечка відвідує дитячий садочок. Про таке дитинство мріють сотні українських мешканців прикордонних громад, позбавлені цих базових речей. Але, з іншого боку, ті дітки – вдома. І Кіріл також хоче додому. Постійно про це каже мамі. А от маленька Вікуся вже й не пам’ятає рідної Великої Писарівки, бо на момент виїзду їй було трохи більше півтора року.
Навесні 2024 року до Хмельниччини переїхали і батьки чоловіка Марії. Їх Великописарівський будинок зруйнував ворог, ми про це писали. А нещодавно російські військові пошкодили і житло, в якому мешкає рідна тітка Марії з дітьми. А дядько нашої героїні, який замінив їй батька, зник безвісти на війні.
Ми щиро віримо в те, що війна закінчиться, і після перемоги всі повернуться до своїх рідних домівок. І наша неймовірна Марія Борода пектиме смаколики для своїх земляків. На своїй затишній домашній кухні.
Джерело: “Ворскла1930”
Новину створено за матеріалами сайту “Ворскла1930” в межах проєкту “Посилення голосу прифронтових медіа: Партнерство для розширення впливу”, який має на меті допомогти гіперлокальним ЗМІ розширити свою аудиторію та підвищити їхній вплив на інформаційний простір. Вся відповідальність за зміст та достовірність інформації лежить на редакції сайту “Ворскла1930”.
Дослідницько-аналітична група InfoLight.UA здійснює загальну перевірку матеріалів сайтів, які підтримується в рамках проєкту, та виключає з нього редакції, які свідомо поширюють недостовірну інформацію та російську пропаганду.
Залишити відповідь