Фактори, які призвели Україну до поразки та окупації 100 років тому, за активного сприяння ворога, знову починають проявлятися сьогодні.
Історія України переважно проходила під іноземним поневоленням. Україна під владою Литви, Речі Посполитої, Російської, Австро-Угорської та інших імперій, українські землі під владою Румунії чи Чехословаччини – такі основні розділи нашої історії. І навіть далека від знання історії людина не помилиться, якщо скаже, що українці переважно були під чиєюсь владою.
В період національно-визвольної боротьби Богдана Хмельницького нам не вистачило добрих союзників, а потім і національної єдності, що призвело до Руїни та розколу гетьманської держави на Лівобережжя та Правобережжя.
В добу Національно-Визвольних змагань у 1917-1921 роках нам не вистачило значно більше. Окрім добрих союзників та національної єдності, забракло і національної свідомості та патріотизму значної частини українців. Махновці, григор’євці, таращанці та інші воювали на боці більшовиків, або самі за себе, не підтримавши УНР. Більшовики тоді обіцяли більше, пропагували роздачу землі селянам, кричали «фабрики робітникам!», і встановили значно жорсткішу дисципліну у своїй армії, аніж українці. Коли російська армія заходила на Лівобережжя, чимало українців не вважали це великою бідою, а лише зміною влади, котра навіть обіцяла більше, аніж Директорія.
Багато хто тоді вже втомився від війни: перед тим чотири роки тривала Перша світова, потім ще три роки боротьба за державність з елементами громадянської. Багатьом здавалося, що було б краще, якби вже прийшла певна «стабільність», «вже б усе закінчилося», «встановилася б хоч якась влада». Встановилася більшовицька диктатура, з голодоморами, терором і сталінськими репресіями.
У 2022 році видавалося, що в нас немає тих катастрофічних обставин, через які ми втратили державу у 1921 році. Є західні союзники, є сяка-така міжнародна допомога та підтримка, є діюча вертикаль легітимної влади та національна згуртованість. Дякувати Богу, наразі все це є.
Але Росія та наші помилки поволі підточують кожен з цих стовпів нашого суверенітету та оборони. Через інформаційно-диверсійні операції зривається мобілізація, підривається довіра до української державності загалом, нівелюється прагнення національної перемоги і притуплюється інстинкт виживання нації. Через анонімні телеграм-канали та латентно проросійських YouTube-блогерів українцям вливають зраду та капітулянтські настрої, викривлюють об’єктивну геополітичну картині дійсності фейковою конспірологією і навіть вдаються до шарлатанських пророцтв.
Дедалі більше з’являється тих, хто не криючись бажає, щоб «усе це вже якось закінчилося», щоб припинилася мобілізація, щоб з ворогом досягнули компромісу, залишили території, не надто заперечуючи навіть проти капітуляції. Для таких, у випадку реалізації останнього пункту, можна буде виїхати закордон, адже воєнний стан скасовують після капітуляції. І їм байдуже, що далі буде з цією землею і країною. Декотрі не соромляться і не бояться про це казати вголос і публічно. Чимало оточуючих після почутого мовчать.
В такі моменти, стає потроху зрозуміло, чому в Богдана Хмельницького не вистачило людських ресурсів добити ворога і здобути незалежність, чому Дорошенкові забракло козаків, а Петлюрі не вийшло зібрати достатні сили для відсічі окупантам.
Нещодавно Нардеп від «Слуги народу» Максим Ткаченко заявив, що близько 150 тис. внутрішньо переміщених осіб повернулися на тимчасово окуповані ворогом території. Зокрема в Маріуполь повернулося близько третини жителів, які звідти виїхали за період повномасштабної війни. Ключовими причинами такого кроку нардеп назвав те, що на підконтрольній Україні території вони «не отримали належної допомоги від держави — ані житла, ані соціальної підтримки, компенсацій, роботи». Багато ВПО «не змогли знайти роботу через скептичне ставлення до них роботодавців, а всі ті пропозиції, які надаються переселенцям, насправді дуже низькооплачувані». І справа навіть не в тому, що потім нардеп відмовився від своїх слів і назвав їх «приватною думкою», а в тому, що тих, хто повернувся на окуповані території чимало.
Провальну політику чиновників у цьому питанні не можна толерувати і необхідно притягувати до відповідальності, але й варто звертати увагу на ідентичність тих, хто повернувся. Так, у багатьох там квартири, але вони не залишилися у Європі, а обрали життя під російською диктатурою, де кожну мить до них у двері можуть зайти ФСБ, чеченці чи якісь п’яні буряти. Зрештою російським спецслужбам може бути цікаво: що робили нові російські піддані в України та Європі? Вони обрали собі таку долю, але Україна повторно втратила сотні тисяч працівників, платників податків, матерів, військових і тд.
Наша національна політика відзначається провальними показниками, якщо такі речі мають місце. Так само як у 1919 році, декотрі українські громадяни легко міняють Україну на Росію. Тоді це призвело до фатальних наслідків. Сьогодні, ще не пізно виправити хиби, які не набули загальнодержавних катастрофічних масштабів.
Автор: Валерій Майданюк
Залишити відповідь