Історія воєн засвідчує, що не всі з них завершуються перемогою чи поразкою, а дуже частими є перемир’я, котрі не подобаються жодній зі сторін.
Приклади арабо-ізраїльських воєн, індо-пакистанського конфлікту, корейської війни та африканських воєнних конфліктів демонструють тип протистояння, котрі не закінчуються за канонами європейських військових звичаїв зразка ХІХ століття. В таких війнах переможець часто не почувається у виграші, а населення країни, котра втратила більше – розділяється у сприйнятті результату війни як перемоги чи поразки.
Нова війна Ізраїлю з Ліваном та ісламськими воєнізованими організаціями, котра розгортається на наших очах, насправді не має переможців та переможених, попри більшість виграшних боїв та вдалих військових операцій ізраїльської армії. Не важко передбачити, що противники Ізраїлю навіть після важких втрат не припинять боротьбу і знову атакуватимуть після короткого перемир’я. Сучасні військові конфлікти в Азії, зокрема на Близькому Сході, є прикладом воєн без формули «перемога – мир: поразка і капітуляція».
Існують загрози, що таким типом конфлікту може стати й російсько-українська війна. Влада і фейсбучні популісти занадто багато розповідали народу про гарні переможні сценарії війни та кордони 1991 року. Але зараз, на жаль, немає близьких ознак того, що ми наближаємося до Криму чи візьмемо в оточення Донецьк. Залишаться актуальним сценарій, за яким війна закінчиться перемир’ям зі збереженнями близької до сучасної лінії розмежування.
Тоді українці й кацапи будуть рахувати «голи», намагаючись оцінити ситуацію на свою користь. Попри те, що в порівнянні з початковими цілями війни ворог отримав мізерні результати, окупанти на свій рахунок запишуть:
- пробиття сухопутного коридору до Криму через українське Приазов’я;
- окупацію майже всієї Луганщини, більшості Донеччини і двох третин Херсонщини та Запоріжжчини.
Ще гавкатимуть про «зменшення українського оборонного потенціалу», але й самі в це не віритимуть.
Українці запишуть на свій рахунок низку відбитих ударів:
- звільнення Київщини, Чернігівщини, Сумщини;
- Звільнення Херсону та Харківську операцію;
- звільнення острова Зміїний та виграну «битву за Чорне море», де українці зуміли загнати в куток російський Чорноморський флот і пробити морські шляхи;
- зупинення російського наступу біля Вовчанська;
- ослаблення російського бойового потенціалу – й тут нам увесь світ повірить.
- А зі здобутків – зайняття частини Куршини, котра немов скалка в оці російського ведмедя, не дозволятиме Кремлю говорити про свою перемогу. Що ж це за «перемога» така, якщо частина Ерефії окупована? – питатимуть сконфужені росіяни.
Кожна з країн вважатиме себе «переможцем котрий досягнув значних результатів» і матиме значну частку населення, котре вважатиме такий рахунок поразкою. Але якщо в авторитарній Ерефії в інформаційному просторі придушуватиметься критика результатів «СВО»(лоти), а їх публічне висловлювання каратиметься, то в Україні, особливо перед виборами, кількість зрадофілів зросте в геометричній прогресії.
Чимало наших політичних сил з кожної праски говоритимуть про фактичну поразку та більші територіальні добутки ворога. Нам пощастить, якщо під час перемир’я вдасться уникнути третього Майдану, котрий ворог обов’язково намагатиметься організувати або використати. На жаль, демократії у цьому вразливіші ніж диктатури, де через цензуру у ЗМІ поразку можна видати за перемогу чи замовчати, в той час як у демократіях, навіть невелика поразка гіперболізується до масштабів катастрофи.
Враховуючи неймовірну складність успішних воєнних операцій щодо звільнення окупованих територій, вступ України до НАТО чи хоча б до ЄС міг би стати тим переможним пунктом, який би не залишила шансів для внутрішніх розколів. Але на цьому «полі битви» м’яч у руках наших «особливих» партнерів з Вашингтона, Берліна, Варшави чи можливо, навіть Будапешта. І тут нам може допомогти лише формування такої геополітичної кон’юктури, за котрої їм буде вигідніше прийняти Україну, аніж продовжувати малювати нам свої «червоні лінії» та висувати вимоги.
Якщо у російсько-українську війну не втрутяться «чорні лебеді», такі як смерть кремлівського диктатора, повстання в Ерефії чи вступ росіян у війну з іншими країнами – ми матимемо не стільки мир, скільки перемир’я, котре вважатимемо поразкою.
Автор: Валерій Майданюк