Курська операція ЗСУ стала настільки резонансним явищем, що зумовила пошук варіантів рішень щодо подальшого перебування цих територій під українським контролем.
Нерозголошення українським військовим командуванням планів Курської операції актуалізували появу версій щодо формату українського контролю над деякими, раніше підконтрольними Ерефії територіями. Одним із варіантів озвучено створення буферної зони для захисту Харківщини від російських атак і відсунення позицій російської артилерії та РСЗВ, котрі тепер будуть подалі від української землі.
Досить оригінальним варіантом стала ідея створення Курської народної республіки – території, де російськомовні дійсно матимуть свободу слова, вільні вибори, демократію. І, що найважливіше – російські чоловіки будуть захищені від зґвалтувань кадирівцями, що мало місце під час перебування військ РФ на Курщині.
Прозвучали навіть пропозиції відправити російську демократичну опозицію, котра перебуває на Заході, управляти звільненими від путінського режиму територіями і показати світу досягнення російської демократії. Хоча, самі «хороші росіяни» були б досить збентеженими пропозицією їхати з Лондона у Суджу.
Найбільш обґрунтованим варіантом вважається сценарій використати «курську карту» на переговорах з Кремлем для обміну на окуповані українські території. Але проблемою цього сценарію виглядає очевидна байдужість Кремля до посиленого захисту Курської області та концентрація на захопленні українського Донбасу. Навіть диктатор зі здоровим глуздом кинув би більші сили на захист своєї землі, аніж на захоплення чужої, але бачимо, що Путіну явно начхати на Курщину.
Не можна виключати сценарію, що українські війська на Курщині закріпляться й перебуватимуть тривалий час. Може бути варіант, що Кремль не бажатиме обмінювати Курщину на Запоріжчину чи лівобережну Херсонщину і нам доведеться залишити частину Курщини і, можливо, не лише її, під своїм контролем. Байдужість росіян до своїх та історична схильність кидати напризволяще співвітчизників, котра так часто проявлялася впродовж російської історії, може повторитися знову.
В усіх трьох варіантах Україні потрібне ідеологічне та історичне виправдання воєнних дій на території рф (які можуть затягнутися) як для свого населення, так і для міжнародної спільноти та підняття ставок перед москвою. На відміну від російської пропаганди, Україна має достатньо вагомі історичні й науково обґрунтовані підстави на прикордонні території країни-агресора.
На відміну від російської пропаганди, котра галасує, що «кордони Росії сягають усіх земель, де вживається російська мова», Україна дійсно має історично легітимні підстави щодо приналежності до України частини прикордонних територій, які сьогодні перебувають під гнобленням путінської диктатури.
Показово, що українська «спеціальна воєнна операція» відбувається на землях Східної Слобожанщини – здавна заселених українцями земель, що нині розташовані в межах Курської, Білгородської та Воронізької областей РФ. Однак справа стосується не лише розселення, але й офіційного перебування під українською владою певних територій.
Ще з часів Київської Русі, Курщина, Бєлгородщина та Вороніжщина перебували у складі Чернігівського князівства. Досі збереглися палати гетьмана Івана Мазепи в Курській області. На території Рильського району є три села – Іванівське, Степанівка та Мазепівка, що разом утворюють повне ім’я українського гетьмана: Іван Степанович Мазепа, який їх заснував. А загалом у власності гетьмана згадується два десятки сіл на Курщині, де мешкали українці.
Вже в ХХ столітті Закон УНР від 29 листопада 1917 року проголосив проведення виборів до українських Установчих зборів у Путивльському, Грайворонському та Новооскольському повітах Курщини, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському Воронезької губернії. До сьогодні українська мова збереглася в частині південної та західної Курщини, що росіяни намагалися приховати, називаючи її «діалектом» та «оскольським говором російської мови»
Давнім українським регіоном під російською окупацією є Стародубщина – найпівнічніша з українських етнічних земель, яка зараз є частиною Брянської області. Саме на Стародубщині було створено визначний український національний твір «Літопис Самовидця». Ще з 1663 року це була територія Стародубського козацького полку, до приналежності котрого не мали претензій московські царі. Відповідно до Брестського миру 1918 року всі сторони, й Москва також, визнавали Стародуб частиною Української Народної Республіки. Сьогодні історична українська Стародубщина займає 12 районів Брянської області РФ.
Курщина, Білгородщина, Стародубщина – це лише «офіційні» українські історичні землі, які легітимно та юридично належали Гетьманщині та Українській державі, і Москва та вся міжнародна спільнота це визнавала. Це навіть не враховуючи земель, де українці становили більшість. Зокрема – Кубані, яка надіслала три делегації у 1918 році щодо входження до складу України на федеративних засадах.
У перемовинах із Москвою українцям потрібно не лише оборонятися, а й наступати, взаємно використовувати історію як зброю та висловлювати власні територіальні претензії. Нам потрібно мати історичне та моральне обґрунтування, що «ми не окупанти, які захоплюють чуже, а що ми повертаємо своє». Цілком можливо, що, коли українці вимагатимуть Курськ, Стародуб, Бєлгород і Кубань, а Кремль – чотири українські області, міжнародна спільнота радитиме за краще обом сторонам зупинитися на кордонах 1991 року.
Автор: Валерій Майданюк.
