Минуло вже понад пів року з моменту безславної загибелі флагмана російського флоту на Чорному морі. Визнати факт втрати «Москви» на кремлівському ТБ ніяк не могли, тому багатошарова брехня приховувала у своїй безодні будь-яку перевірену інформацію. InfoLight.UA публікує спогади члена екіпажу, який вижив після успішної української операції. Спогади були опубліковані на сторінці Руського добровольчого корпусу, який воює зараз у складі Інтернаціонального легіону територіальної оборони України Сил територіальної оборони України Збройних сил України.
До повномасштабного вторгнення
Мене звуть Олександр, на крейсер «москва» я потрапив ще задовго до того, як путінська росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Починаючи з червня 2021 року, «Москва» ходила (скоріше саме плавала) до Середземного моря, де брала участь у стеженні за британським авіаносцем «Квін Елізабет», під час якого у нас сталася пожежа в боєкомплекті ААУ (автоматична артилерійська установка) АК 630, але на той момент спрацювала система автоматичного пожежогасіння та вибуху вдалося уникнути.
Проблем була маса. Наприклад, у нас був головний комплекс РЛС «Флаг», який повинен сканувати повітряний простір на відстані до 480 км, але за фактом кожні 30 хвилин відбувався перегрів із наступним його (комплексу) відключенням. Крім «Флагу», на крейсері були комплекси РЛС «Надир», що розміщуються в носовій частині та кормі, а також комплекси «Вимпел» правого та лівого борту.
Абсолютно у всіх комплексів РЛС корабля відбувався перегрів через не належне обслуговування та управління. Той самий «Флаг» нічого не бачив крім трасових цивільних літаків, а то й зовсім міг бачити уявну ціль. Інші ж РЛС ледве як бачили на відстані від 15 до 45 км.
З усіх цих причин до загибелі корабля доводилося спостерігати за повітряним простором за допомогою цивільних програм на ноутбуці.
Наступні виходи до моря закінчувалися практично ідентично – провал за провалом. Восени 2021 р. ми вийшли в море на стеження за кораблями НАТО та України, які брали участь у навчаннях, що проходили в акваторії Чорного моря.
Перед корабельними артилеристами стояло завдання фактично вразити уявну надводну ціль з артилерійських установок АУ АК-130 та АУ АК-630. До речі, використання першої закінчилося відключенням світла на всьому кораблі під час повороту гармати, а інше – невдалими стрільбами та розсинхронізацією двох комплексів АК-630 (вони мали працювати в парі, але вирішили повернутися в протилежні один від одного боки).
Крім “чудового технічного стану” були просто нелюдські умови життя екіпажу. Під час двадцятиденного походу в Середземне море, на людину видавалася одна “півторашка” прісної води на три дні, крім цього було і харчування, проте половиною кухля та “півторашкою” на три дні не нап’єшся. Прісна вода подавалася двічі на день – вранці та перед відбоєм. Та й то на 20 хвилин, а екіпажу, на хвилинку, понад 400 людей. Це пов’язано з тим, що запаси води в цистернах обмежені, а машини опріснення забортної води просто не працювали (працювали лише у документах та звітах).
Харчування була в цілому стерпним, якщо не помічати тарганів у рисі та компоті. До речі, був випадок на десятий день виходу до «Середземного», а саме пропажа кухлів з їдальні, через що заступник командира корабля з виховної роботи капітан 2 рангу Вакула покарав всіх, вилучивши всі кружки з їдальні до прибуття на базу. Ось і пили хто з чого знайде.
Якщо я торкнувся теми армійського ідіотизму, то варто розповісти про постійні тренування, тривоги, виконання завдань жодним чином не пов’язаних із реальністю. Усі навчання та тренування, які я проводив на крейсері, були фікцією. Все робилося для того, щоби фотозвіти про виконану роботу лягали на стіл до Купріна (командир корабля), а від нього вже вище.
Фотозвіти, фотозвіти, і ще раз фотозвіти… у цьому суть усієї армії рф, чи не вмієш ти професійно виконувати свою роботу чи ні, тут важлива лише гарна картинка і твій підпис у журналі бойової підготовки.
Так було на прикладі ЗРК “Оса-МА”, цей комплекс ремонтували з 2014 року і за документами він був цілком справним.
Одним із небагатьох проявів тверезої оцінки ситуації було визнання командуванням «Москви» небоєздатності ПУ ЗРК С-300Ф «Форт», бо на Чорноморському флоті для нього немає ракет.
Ще у нас був головний ракетний комплекс ПУ ПТКР П-1000 «Вулкан» у кількості 16 штук, який практично неможливо було запустити через недостатню подачу електроенергії та стисненого повітря. Про протичовнове озброєння я взагалі мовчу.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну
Це мав бути звичайний вихід на патрулювання нафтових вишок біля о. Зміїний, але, прокинувшись вранці 24 лютого, нам повідомили про початок спеціальної воєнної операції. Багато того ранку й уявити не могли, що росія почне справжню війну. Мої думки були лише про те, що зараз відбувається в Україні – країні, де мешкають мої родичі. Тоді ми ще не знали про завдання ракетних ударів і думали, що все відбувається у рамках Донецької та Луганської областей України.
Через деякий час «москва» підійшла до острова Зміїний, а заступник командира корабля по військово-виховній роботі капітан 2 рангу Вакула взяв до рук рацію і почав свою всім відому погану промову, у відповідь на яку він був посланий разом із кораблем українським прикордонником.
Артилерійська установка АК-130 ледь відпрацювала по острову і на останньому здиханні корабель пішов на рейд по лінії дозору.
Після подій біля острова Зміїний «москва» прийшла до порту Севастополь, на базу. Після розмов з «людьми у цивільному» та підписання документів про нерозголошення деяких членів екіпажу відпустили у відпустку, проте левова частина залишилася, оскільки деяка частина моряків перебувала у відрядженні у 810-ї бригаді морської піхоти, де їх зібрали у січні для проведення навчань у складі піхотних стрілецьких підрозділів. Незабаром тих, хто був у відрядженні, відправили на херсонський напрямок.
І настав квітень.
Крейсер вийшов у море до району Одеси для патрулювання акваторії, принаймні таку інформацію довели до екіпажу. На кораблі пройшов обід, на годиннику було 14:15 за мск. Половина особового складу відпочивала у кубриках, а інша була на вахтах та нарядах, не було ні тривоги, ні цілей на радарі. Раптом пролунало два гучні вибухи та різко згасло світло. У цей час я перебував у кубрику та відпочивав після вахти. Почалася паніка, по трансляції не було команд чи тривоги хвилин десять, а потім старший помічник командира капітан 2 рангу Гудков оголосив про збір особового складу в їдальні корабля, призначення аварійних груп та початок боротьби за живучість. Навколо була темрява та дим. Як виявилося, перша ракета потрапила між камбузом та їдальнею, а друга між постом ЗРК «Оса-МА» та торпедним апаратом, до речі, досі не ясно чому той не здетонував.
Старпому доповіли про неможливість збирання у їдальні через те, що вибуховою хвилею перекрило коридори та двері та в борту з’явилася пробоїна. Не до кінця зрозуміло, чим саме займався командир корабля в цей час, але єдиний, хто приймав рішення і щось робив у цей момент, був старпом.
Потім була наступна команда – контрактникам і мічманам скидати рятувальні плоті з верхніх ярусів, а офіцерам і мічманам, що залишилися, евакуювати “срочників” на корму корабля, щоб надалі їх передати на фрегат “Адмірал Ессен”, на борту якого в цей момент знаходився командир капітан 1 рангу Троньов.
Загалом боротьба за живучість тривала до 20:00 і припинилася через те, що вогонь перекинувся на командирський мостик та ракетні комплекси «Вулкан». На той час командир дивізії був на борту крейсера і наказав припинити боротьбу за живучість та евакуюватись.
Під час евакуації знайшли тіло старшого мічмана Вахрушева у гелікоптерному ангарі, він до останнього виводив строковиків із трюмів, але сам врятуватися не зміг. Вахрушев, до речі, за версією Кремля, єдиний загиблий унаслідок «пожежі».
Насправді ж загинуло щонайменше 30 членів екіпажу (за надоптимістичними оцінками), це були переважно “срочники”, що перебували у трюмах, усі камбузний “наряд” разом із замполітом мого підрозділу і, можливо, ті, хто не зумів вибратися зі своїх постів.
Після всіх перелічених подій нам оголосили офіційну версію: була пожежа. І все. Я не уявляю, наскільки потрібно бути цинічними людьми, щоб стояти та нахабно брехати перед тими, хто пережив все на своїй шкурі, втративши своїх друзів та знайомих.
Фінал
Знову ж таки зі всіх взяли підписку про нерозголошення, і вам, може, цікаво, що ж думають колишні члени екіпажу крейсера «Москва»? А нічого не думають!
Хлопець з мого підрозділу в перші дні після загибелі крейсера розповів близьким і друзям у соцмережах про те, що сталося, і, як підсумок, він пішов звідки тільки можна. Його на розмову викликали люди зі “корочками”, після чого він просто перестав виходити на зв’язок і не з’являвся на службі.
На жаль, ця трагедія не звільнила хлопців від мороку пропаганди, а навіть навпаки. Тема загибелі “Москви” стала чи не табу серед колишнього екіпажу.
Який результат? Останній вихід крейсера не був бойовим виходом, а був лише патрульним, і тому жодних премій чи компенсацій ніхто з тих, хто перебував на «Москві», не отримав. Загиблих Кремль не визнає через дві причини: перша юридична — у так званій СВО, за заявами режиму, “срочники” не беруть участі. Друга – чистий цинізм: загибель флагмана від рук України, яка «не має флоту», величезний удар по іміджу диктатора та його «непереможних» військ усередині рф.
Я дуже сподіваюся, що зміг хоч якось допомогти у боротьбі з брехнею, що ллється у вуха росіян і, всупереч страху бути спійманими чи вбитими, ми будемо боротися за свободу України та визволення Росії!
Нехай ворог знає, що нас багато, і ми давно в тилу.
Переклад – InfoLight.UA
Залишити відповідь